- •1. Педагогіка – наука про виховання. Виникнення та становлення педагогіки. Джерела педагогіки.
- •2. Стадії розвитку педагогіки.
- •3. Джерела педагогіки.
- •2. Процес розвитку колективу. Система перспективних ліній. Функції, закон життя, стиль, тон дитячого колективу.
- •3. Процес розвитку колективу.
- •4. Чинники розвитку колективу.
- •5. Вплив колективу на особистість школяра.
- •6. Учнівське самоврядування у школі та класі.
- •3. Вимоги до сучасного уроку. Педагогічні вимоги до побудови уроку, його структури.
- •3. Вимоги до сучасного уроку.
- •4. Типи уроків та їх структура.
- •1. Предмет і функції педагогіки. Завдання педагогічної науки.
- •4. Предмет і завдання педагогіки.
- •2. Вплив колективу на особистість. Теорія колективу у спадщині видатних педагогів.
- •5. Вплив колективу на особистість школяра.
- •2. Теорія колективу у спадщині видатних педагогів.
- •3. Підготовка вчителя до уроку, його основні етапи.
- •6. Підготовка вчителя до уроку.
- •1. Основні категорії педагогіки: виховання, навчання, освіта. Галузі педагогічної науки. Міжпредметні зв’язки педагогіки. Сучасний стан розвитку педагогічної науки.
- •5. Основні категорії педагогіки.
- •6. Галузі педагогічної науки.
- •7. Міжпредметні зв’язки педагогіки.
- •2. Поняття про позакласну виховну роботу, її специфіка. Завдання, зміст і основні напрямки позакласної виховної роботи з школярами.
- •1. Поняття про позакласну виховну роботу, її специфіка. Завдання, зміст і основні напрямки позакласної виховної роботи з школярами.
- •3. Суть, основні види, функції контролю успішності учнів.
- •1. Суть, основні види, функції контролю успішності учнів.
- •Теоретичні методи педагогічного дослідження
- •Аналіз і синтез
- •Індукція та дедукція
- •2. Позашкільна виховна робота, її завдання, зміст, принципи організації. Основні напрямки позашкільної виховної роботи. Структура позашкільної виховної роботи.
- •3. Позашкільна виховна робота, її завдання, зміст, принципи організації. Основні напрямки позашкільної виховної роботи.
- •3. Критерії оцінювання навчальних досягнень школярів. Характеристика бальної системи оцінювання знань.
- •3. Оцінювання результатів навчально-пізнавальної діяльності. Критерії оцінювання навчальних досягнень школярів.
- •1. Поняття про процес розвитку і формування особистості. Фактори розвитку, їх взаємодія. Виховання - визначальний чинник формування особистості.
- •1. Процес розвитку і формування особистості.
- •2. Фактори розвитку, їх взаємодія.
- •Середовище як фактор розвитку
- •Виховання як фактор розвитку
- •Діяльність як чинник розвитку особистості
- •2. Вчитель - класний керівник, вимоги до його особистості.
- •2. Вчитель – класний керівник, вимоги до його особистості.
- •3. Поняття про систему освіти в Україні. Основні принципи побудови системи освіти. Структура системи освіти, її компоненти.
- •1. Основні історичні етапи розвитку системи освіти.
- •3. Основні принципи системи освіти.
- •1. Проблема вікової періодизації у педагогіці. Вікові етапи розвитку особистості школяра, їх особливості.
- •3. Проблема вікової періодизації у педагогіці.
- •Молодший шкільний вік
- •Підлітковий вік
- •Юнацький вік
- •2. Функції та зміст роботи класного керівника.
- •3. Завдання і функції класного керівника.
- •4. Зміст роботи класного керівника.
- •3. Робота з вчителями-предметниками.
- •6. Ведення документації класу.
- •3. Загальна середня освіта, як основна ланка всебічного розвитку особистості. Загальноосвітня школа трьох ступенів.
- •2. Загальна середня освіта – основна ланка в системі освіти.
- •1. Проблеми акселерації та соціальної зрілості, їх врахування у процесі виховання.
- •2. Виховання в сім’ї — першооснова розвитку дитини як особистості.
- •3. Поняття про школознавство. Предмет і завдання школознавства.
- •1. Поняття про школознавство. Предмет і завдання школознавства.
- •1. Поняття про педагогічну діяльність. Вчитель національної школи, його роль у вихованні дитини. Професійна підготовка вчителя.
- •1. Поняття про педагогічну діяльність.
- •2. Вчитель національної школи, його роль у вихованні дитини. Вимоги до особистості вчителя.
- •3. Педагогічна майстерність вчителя.
- •2. Форми роботи з батьками. Характеристика колективних та індивідуальних форм роботи з батьками.
- •3. Наукові основи управління загальноосвітнім навчально-виховним закладом: принципи, методи, функції управління. Структура органів управління освітою.
- •2. Наукові основи управління загальноосвітнім навчально-виховним закладом: принципи, методи, функції управління.
- •3. Структура органів управління освітою.
- •1. Вимоги до особистості вчителя.
- •2. Вчитель національної школи, його роль у вихованні дитини. Вимоги до особистості вчителя.
- •2. Спільна діяльність школи, сім’ї, громадськості і трудових колективів у вихованні учнів.
- •1. Розвиток теорії сімейного виховання в зарубіжній і українській педагогіці.
- •3. Завдання та зміст методичної роботи. Форми методичної роботи з вчителями, їх характеристика.
- •1. Завдання та зміст методичної роботи.
- •2. Форми методичної роботи з вчителями, їх характеристика.
- •1. Поняття про мету виховання, її об’єктивний характер.
- •1. Поняття про мету виховання, її об’єктивний характер.
- •2. Дидактика як галузь педагогіки. Виникнення і розвиток дидактики. Предмет дидактики. Зв’язок дидактики з іншими науками.
- •1. Дидактика як галузь педагогіки, виникнення і розвиток дидактики.
- •2. Предмет і завдання дидактики в світлі вимог сучасної школи.
- •3. Зв’язок дидактики з іншими науками.
- •3. Підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів.
- •1. Основні напрями виховання, їх завдання.
- •3. Основні напрями виховання, їх завдання.
- •2. Основні категорії дидактики: освіта, навчання, самоосвіта, викладення навчання, принципи навчання, методи, засоби, форми організації навчання.
- •3. Атестація педагогічних працівників.
- •1. Процес виховання, його специфіка, структурні елементи і рушійні сили. Компоненти процесу виховання.
- •2. Поняття про процес навчання, його особливості.
- •1. Поняття про процес навчання, його особливості.
- •3. Функціональні обов’язки директора загальноосвітнього навчального закладу і його заступників.
- •1. Самовиховання як вищий етап процесу виховання. Організація процесу самовиховання: умови, етапи, прийоми.
- •2. Рушійні сили, функції, компоненти процесу навчання: цільовий, стимулюючо-мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулюючий, оціночно-результативний.
- •3. Планування та облік роботи загальноосвітнього навчального закладу.
- •2. Планування та облік роботи загальноосвітнього навчального закладу.
- •1. Суть процесу перевиховання. Функції, принципи перевиховання, етапи його здійснення.
- •2. Структура діяльності вчителя в школі. Особливості викладання.
- •3. Зміст внутрішньошкільного контролю. Вимоги до внутрішньошкільного контролю. Види та методи внутрішньошкільного контролю.
- •6. Види та методи внутрішньошкільного контролю.
- •1. Закономірності виховного процесу.
- •1. Закономірності виховного процесу.
- •2. Діяльність учнів на уроці. Особливості учіння. Структура процесу засвоєння знань учнями: сприймання, розуміння, осмислення, узагальнення, закріплення, застосування.
- •3. Структура діяльності вчителя в школі.
- •4. Діяльність учнів на уроці. Структура процесу засвоєння знань учнями.
- •3. Організація внутрішньошкільного контролю в загальноосвітньому навчальному закладі.
- •4. Методи і прийоми навчання на уроці, їх відповідність змісту матеріалу, типу, меті, завданням уроку і віковим особливостям учнів.
- •1. Характеристика принципів виховання.
- •2. Характеристика принципів виховання.
- •2. Види навчання: пояснювально-ілюстративне, програмоване, проблемне. Взаємодія вчителів і учнів при використанні річних видів навчання.
- •3. Критерії оцінки передового педагогічного досвіду.
- •2. Критерії оцінки передового педагогічного досвіду.
- •1. Поняття про методи, прийоми виховання. Класифікація методів виховання.
- •IV група – методи контролю та самоконтролю, самооцінки діяльності та поведінки
- •2. Поняття оптимізації процесу навчання. Умови, що забезпечують ефективність навчання в сучасній школі.
- •7. Шляхи підвищення ефективності виховного процесу в сучасній школі.
- •3. Виявлення та вивчення передового педагогічного досвіду.
- •3. Виявлення та вивчення передового педагогічного досвіду.
- •1. Методи формування свідомості особистості: словесні методи (бесіда, лекція, розповідь, диспут), метод прикладу.
- •2. Методи формування свідомості особистості: словесні методи (бесіда, лекція, розповідь, диспут), метод прикладу, їх характеристика.
- •2. Поняття про закономірності навчання. Специфікація дидактичних закономірностей.
- •1. Поняття про закономірності навчання. Специфікація дидактичних закономірностей.
- •3. Впровадження в практику передового педагогічного досвіду.
- •4. Впровадження в практику передового педагогічного досвіду.
- •1. Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, вправи, доручення, виховуючи ситуації.
- •1. Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки.
- •2. Принципи навчання як вихідні положення, що вивчають характер пізнавальної діяльності учнів і технології діяльності учителя.
- •3. Структура шкільної інспекції. Особливості організації та проведення інспектування.
- •2. Особливості організації та проведення інспектування.
- •1. Методи стимулювання діяльності і поведінки: змагання, заохочення, покарання.
- •2. Методи стимулювання діяльності і поведінки.
- •2. Поняття про зміст освіти, його складові частини. Теорія розвитку змісту освіти. Фактори, що зумовлюють зміст освіти.
- •1. Поняття про зміст освіти, його складові частини. Теорія розвитку змісту освіти.
- •3. Виховання, школа і педагогічна думка з найдавніших часів до xviiiIст.
- •Виникнення й розвиток письма у східних слов’ян
- •Розвиток освіти й шкільництва в Київській Русі
- •Педагогічна думка Київської Русі
- •Розвиток шкільництва в Галицько-Волинській державі
- •1. Розумове виховання школярів: завдання, зміст, засоби, шляхи здійснення.
- •1. Розумове виховання школярів: завдання, зміст, засоби, шляхи здійснення.
- •2. Державний і шкільний компоненти змісту освіти. Види освіти: загальна, політехнічна, професійна.
- •3. Види освіти: загальна, політехнічна, професійна.
- •3. Розвиток писемності і освіти в Київській Русі.
- •1. Розвиток писемності та виникнення перших шкіл у Київській Русі.
- •Виникнення й розвиток письма у східних слов’ян
- •1. Моральне виховання школярів. Поняття про мораль, її суспільно-історичний характер.
- •2. Моральне виховання школярів. Поняття про мораль, її суспільно-історичний характер. Завдання, зміст, шляхи здійснення морального виховання учнів.
- •Психологічна структура вчинку
- •Психологічна структура поведінки
- •Механізм формування моральних якостей особистості
- •2. Визначення методу навчання. Основні функції методів навчання. Прийом як складова частина методу і як самостійна дидактична категорія. Поняття засобу навчання.
- •1. Поняття про методи, прийоми та засоби навчання.
- •3. Типи шкіл в Київській Русі. Перші зразки педагогічної літератури. Педагогічна діяльність ю. Дрогобича, п. Русина.
- •4. Педагогічні погляди видатних діячів епохи українського Відродження (ю. Дрогобич, п. Русина, м. Смотрицький, є. Славинецький, к. Ставровецький).
- •1. Завдання, зміст, шляхи здійснення морального виховання учнів.
- •2. Моральне виховання школярів. Поняття про мораль, її суспільно-історичний характер. Завдання, зміст, шляхи здійснення морального виховання учнів.
- •Психологічна структура вчинку
- •Психологічна структура поведінки
- •Механізм формування моральних якостей особистості
- •3. Братські школи в Україні XVIII - XVIIII ст.
- •1. Трудове виховання школярів: завдання, зміст, види трудової діяльності учнів.
- •1. Трудове виховання школярів: завдання, зміст, види трудової діяльності учнів. Система трудового виховання в національній школі.
- •2. Характеристика груп та окремих методів навчання.
- •3. Острозька православна школа та її роль у розвитку національного шкільництва. Києво-Могилянська академія.
- •3. Перші національні заклади вищого типу в Острозі та Києві.
- •Острозька школа-академія
- •Києво-Могилянська академія
- •1. Профорієнтаційна робота з учнями, її основні завдання, компоненти, етапи.
- •2. Профорієнтаційна робота з учнями, її основні завдання, компоненти, етапи.
- •2. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності учнів.
- •3. Характеристика методів організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності.
- •Наочні методи навчання
- •Практичні методи навчання
- •Інші методи навчально-пізнавальної діяльності
- •3. Розвиток освіти і педагогічної думки в Україні у XVIII- XIX ст.
- •1. Економічне виховання як складова системи трудового виховання школярів.
- •2. Методи стимулювання і мотивації навчально-пізнавальної діяльності учня.
- •Методи формування пізнавальних інтересів
- •Метод навчальної дискусії
- •Метод забезпечення успіху в навчанні
- •Метод пізнавальних ігор
- •Метод створення інтересу в процесі викладання навчального матеріалу
- •Метод створення ситуації новизни навчального матеріалу
- •Метод опори на життєвий досвід учнів
- •Методи стимулювання обов’язку і відповідальності в навчанні
- •3. Педагогічні погляди г.С. Сковороди, т.Г. Шевченка, о.В. Духновича.
- •2. Педагогічна діяльність г.С. Сковороди.
- •2. Педагогічні ідеї т.Г. Шевченка.
- •1. Естетичне виховання школярів. Завдання, зміст і засоби естетичного виховання.
- •2. Методи контролю і самоконтролю у навчанні.
- •Метод усного контролю
- •3. Педагогічна система к.Д. Ушинського.
- •Теоретичне обґрунтування педагогіки
- •Принцип народності виховання
- •Дидактичні погляди
- •Проблема гармонійного розвитку і виховання особистості
- •Ушинський про вчителя і його підготовку
- •1. Загальні поняття про дитячий колектив, його ознаки та структуру.
- •2. Урок – основна форма організації навчального процесу у сучасній школі.
- •2. Урок - основна форма організації навчального процесу у сучасній школі.
- •3. Вимоги до сучасного уроку.
- •3. Педагогічні погляди г.Г. Ващенка, а.С. Макаренка, в.О. Сухомлинського.
- •3. Педагогічне вчення г.Г. Ващенка.
- •4. Педагог-гуманіст в.О. Сухомлинський.
Білет № 1
1. Педагогіка – наука про виховання. Виникнення та становлення педагогіки. Джерела педагогіки.
1. Педагогіка як наука, її становлення і розвиток. Термін педагогіка походить від грецьких слів paides – діти і аgо – вести. В дослівному перекладі педагог – «вихователь». У стародавній Греції педагогом називали раба, який брав за руку дитину господаря і супроводжував її до школи. Поступово слово педагогіка стало вживатися більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя, тобто виховувати, навчати, давати освіту. З часом накопичення знань про виховання і навчання спричинило виникнення окремої галузі науки.
Із середини XX століття в деяких країнах замість терміна педагогіка вживають терміни андрогогіка (від гр. andros – «мужчина» і аgо) й антропогогіка (від гр. аntrороs – «людина» і аgо). Педагогіка розширила свої межі й охопила виховання людини в цілому. Тому буде правильним твердження, що сучасна педагогіка – це наука про виховання людини. Поняття «виховання» тут розуміємо в широкому значенні слова – як навчання, виховання, розвиток, формування і самовдосконалення особистості.
Виховання виникло разом із появою людського суспільства. Воно є загальною і вічною категорією, бо невіддільне від природної потреби готувати до життя нащадків.
Разом із розвитком виробництва, розширенням знань про довколишній світ формувалася і розвивалася педагогіка як окрема наукова дисципліна. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях, а на об’єктивній і науковій основі.
Перші серйозні спроби узагальнити досвід виховання, виокремити його теоретичні основи були здійснені в Китаї, Індії, Єгипті, Греції. Ці узагальнення входили до складу філософії, в ній на той час акумулювалися всі знання про природу, суспільство і людину.
Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. У працях видатних грецьких мислителів Демокріта (бл. 460 – бл. 370 рр. до н. е.), Сократа (470/469-399 рр. до н. е.), Платона (427-347 рр. до н. е.), Арістотеля (384-322 рр. до н. е.) було немало глибоких думок з питань виховання людини, формування її особистості. Наприклад, на основі своєї атомістичної теорії Демокріт висунув матеріалістичну концепцію розвитку особистості. Багато його висловлювань стали афоризмами, що актуальні й на сьогодні: «Ніхто не досягне ні мистецтва, ні мудрості, якщо не буде вчитися»; «Природа і виховання подібні... виховання перебудовує людину і ... створює природу»; «Учіння виробляє прекрасні речі лише на основі праці»; «Більшість багатознайок не має розуму».
Розвиток педагогічної думки отримав своє продовження в працях філософів і ораторів наступних поколінь. Перший «штатний» педагог Марк Квінтіліан (бл. 35-бл. 96) був автором 12-томної книги «Дванадцять книг риторичних настанов» – практично, першої педагогічної книги. Разом із творами Цицерона її вивчали в усіх риторичних школах.
У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Вона мала релігійне забарвлення і була просякнута церковною догматикою.
В епоху Відродження (XIV–XVI ст.) з’явилася ціла низка яскравих мислителів, педагогів–гуманістів, гаслом яких був античний вислів: «Я – людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них – італієць Вітторіно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (бл. 1494-1553), Мішень Монтень (1533–1592).
До початку XVII століття педагогіка залишалася частиною філософії. Її відокремлення від філософії й оформлення в наукову систему пов’язане з іменем Яна Амоса Коменського (1592–1670) – великого чеського педагога-гуманіста, засновника нової прогресивної педагогічної системи. 1632 року він написав видатний твір «Велика дидактика», що започаткував науку про навчальний процес, а 1633 року – перше в світі спеціальне керівництво з виховання дітей дошкільного віку «Материнська школа». На його думку, людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудовим мікрокосмом»; школа – «майстернею гуманності». Не втратили актуальності й наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обґрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи, ідеї загального навчання й початкового навчання дітей рідною мовою. В основі його педагогічної системи лежить принцип природовідповідності виховання: «Ми вирішили скрізь іти за природою, і як та проявляє свої сили... так і ми повинні йти за порядком розвитку розумових здібностей», – підкреслював Я. А. Коменський.
В історію педагогіки увійшло також ім’я Джона Локка (1632-1704) – англійського філософа і педагога, який зосередив свою увагу на теорії виховання джентльмена – людини, впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з моральними переконаннями.
Непримиренну боротьбу з догматизмом, схоластикою і вербалізмом у педагогіці вели французькі матеріалісти і просвітителі XVIII століття, такі як Жан–Жак Руссо (1712-1778) – автор ідеї природної досконалості дітей, теорії «вільного виховання». Швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) запропонував прогресивну теорію морального виховання учнів, розвинув ідеї гуманного виховання, доброзичливого ставлення до дітей, прищеплення їм співчуття як основи морального розвитку, намагався поєднати навчання і виховання дітей з організацією їхньої праці.
Суттєвий внесок у педагогіку зробили німецькі педагоги Йоганн Фрідріх Гербарт (1776-1841) – автор теоретичних узагальнень у галузі психології навчання і дидактики (розробив чотириетапну модель уроку, систему розвиткових вправ, увів поняття виховального навчання), Фрідріх Адольф Вільгельм Дістервег (1790-1866) – противник станових і національних обмежень у царині освіти, виховання релігійного фанатизму; послідовник Песталоцці.
В Україні зародження педагогіки так само відбувалося в надрах філософії. З часів Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів), «Повчання» Володимира Мономаха, «Житіє Євдокії Полоцької» та «Повчання дітям» ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо. В розвитку освіти на українських землях важливу роль відіграли братські школи (XIV—XVII ст.) в Луцьку, Львові, Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав XVII століття в історії української педагогіки як «Золотий вік нашого письменства, нашої культури»: «Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою». У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, захоплювались освіченістю українців. Наприклад, Павло Алеппський, подорожуючи Україною в 1654 та 1656 роках, у своїх дорожніх нотатках писав, що українці – «люди вчені», кохаються у науках і законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії. «У їх там розглядають всякі поважні питання, що потребують досліду», «...по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та діти, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дають, щоб вони тинялись по вулицях».
Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська колегія, заснована 1632 року, яка з 1701 року почала називатися Київською академією. У XVIII столітті вона була одним з визначних навчально-наукових осередків східного слов’янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку XIX століття вона поступово почала втрачати своє провідне значення у зв’язку з реформою освіти, і 1819 року її було реорганізовано в Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.
1992 року відроджено університет «Києво-Могилянська академія».
Вершина української народної педагогіки – козацька педагогіка, що втілила в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу».
Основними завданнями козацької педагогіки були:
• виховання фізично загартованих, мужніх воїнів – захисників рідного народу від чужоземного поневолення;
• виховання у підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загальнолюдських цінностей;
• формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;
• виховання громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.
Наприклад, неписані закони «кодексу лицарської честі» передбачали:
• виховання любові до батьків, рідної мови, вірності у коханні, дружби, побратимства, шанобливого ставлення до України;
• готовність захищати слабших, піклуватися про молодших, зокрема дітей;
• шляхетне ставлення до дівчини, жінки, бабусі;
• непохитну вірність ідеям, принципам народної моралі та духовності;
відстоювання повної свободи та незалежності особистості, народу, держави;
• розвиток народних традицій, звичаїв, обрядів, бережливе ставлення до рідної природи;
• прагнення робити пожертвування на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;
• цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;
• уміння завжди та всюди поводитися шляхетно, виявляти інші чесноти.
Цікавим є також «кодекс лицарських звитяг», який включав у себе:
• готовність боротися до загину за волю, віру, честь і славу України;
• нехтування небезпекою, коли це стосується життя друзів, побратимів, України-неньки;
• ненависть до ворогів, прагнення звільнити рідний край від завойовників, героїзм, подвижництво в праці та бою.
Козацька педагогіка мала три ступені.
Перший – сімейне виховання, яке утверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.
Другий – родинно-шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загальнонаціональні та включали в себе релігійно-моральні цінності.
Третій – вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах.
Після закінчення вищих навчальних закладів юнаки одержували систематичне фізичне, психофізичне, моральне, естетичне, трудове загартування, національно-патріотичну підготовку, спортивно-військовий вишкіл у сотнях, полках, у Запорізькій Січі.
Січова школа діяла при церкві Святої Покрови на території Запорізької Січі. Вона складалася з двох відділів: в одному готували паламарів і дияконів, у цьому відділі було завжди ЗО учнів. У другому – молодиків – училися сироти, хрещеники козацької старшини та інші діти. Тут навчали грамоти, співу та військової справи. Кількість молодиків становила близько 50.
Доброю підмогою патріотичному вихованню молоді слугували українські народні думи й історичні пісні, козацькі літописи («Літопис Самовидця», літописи Г. Граб’янки і С. Величка, Густинський літопис), а також історичні праці («Синопсис»).
Суттєвий внесок у розвиток педагогіки та національної освіти в Україні зробили колегіуми. Їх кількість і значення в XVII-ХVIII століттях поступово зростала. Так, Чернігівський колегіум (заснований 1589 р.), фундатором якого став український письменник, педагог і церковний діяч Іоанн Максимович (1651-1715), зажив собі такої слави, що його називали «Українським Олімпом». Навчалися тут шість років, викладалися в основному загальноосвітні дисципліни. 1776 року його реорганізовано в духовну семінарію.
Ґрунтовну освіту давали у Харківському колегіумі (заснованому 1721 р. в Бєлгороді), який до утворення Харківського університету був центром освіти Слобожанщини. В колегіумі викладали граматику, піїтику, риторику, філософію, богослов’я, а в 1765 році відкрилися класи французької і німецької мов, математики, інженерної справи, артилерії, геодезії, вокалу та інструментальної музики.
В системі початкової освіти в Україні провідне місце посідали парафіяльні школи з учителями-дяками (школи діяли до першої половини XIX ст.). Існували вони переважно при церковних парафіях, які були під наглядом священика. Тут дітей навчали слов’янської азбуки, читання за Часословом, Псалтирем, Апостолом, письма, трохи арифметики. Парафіяльні школи відрізнялися від інших дешевизною навчання та близькістю до народу. Для утримання школи й учителя громада встановлювала податок, так звану роківщину, яку сплачували натурою, частково грішми. Працевлаштування вчителя відбувалося на конкурсній основі з укладанням між ним та громадою відповідної угоди.
Українське національне відродження й козацько-гетьманська держава стали поштовхом для розвитку педагогічної думки в XVI–XVIII століттях, представниками якої були такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Іов Борецький, Єпіфаній Славинецький, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода та багато інших.
З іменем Івана Вишенського (1556-1621) пов’язане входження полемічності в педагогічну науку та послання як нового виховного засобу. «Посланням до всіх взагалі в Лядській землі живущих» було продовжено і розвинено традицію заповітів і повчань в українській педагогіці. Також його методичні поради щодо читання, письма («Про те, як слід читати це писання...»), самоосвіти («Тому, хто буде читати це писання наодинці...») позитивно вплинули на формування принципів української дидактики.
Єпіфаній Славинецький (?–1675) – український педагог, філолог, письменник і перекладач XVII століття, автор греко-слов’яно-латинського лексикону та посібника для вчителів і батьків «Громадянство звичаїв дитячих». Цей твір у 164 запитаннях-відповідях являє собою своєрідний моральний кодекс громадян України, побудований на принципах народних чеснот, норм християнської моралі, європеїзації. У книзі акцентується увага на виховній ролі дитячих Ігор та забав, на значенні фізичного виховання.
Славетний український педагог Феофан Прокопович (1681-1736) у своєму творі «Духовний регламент» обстоював необхідність виховувати високоосвічену, духовно багату молодь. Він розробив систему церковних шкіл, у яку включав архієрейські, семінаріуми, академію.
Характерною рисою української педагогіки цього часу є її розвиток на власній, національній основі з урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.
Григорій Сковорода (1722-1794) – виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч, який збагатив духовну культуру України, вітчизняну педагогіку і шкільництво. Він вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства. Його ідеалом була «істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у «сродній» праці. Він перший проголосив ідею природного виховання. Ця ідея є наскрізною майже в усіх творах ученого – байках, притчах, філософських трактатах, афоризмах тощо.
Наріжним для вітчизняної педагогіки Г. С. Сковорода вважав принцип народності виховання, основою якого є. служіння простому трудовому народові. «...Подвиг Г. С. Сковороди полягає у тому, що він пропустив через свій розум і серце, як через призму, величезні здобутки національної народно-педагогічної скарбниці, сприйняв, осмислив, оцінив і відобразив її у тому вигляді в своїх літературних і педагогічних творах, в якому її могли розуміти більшість висококультурних, малописемних і зовсім неосвічених верств тодішньої української нації». Його ідеї знайшли своє продовження у творах Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, К. Д. Ушинського, Б. Д. Грінченка, Л. М. Толстого, А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського та інших видатних педагогів.
Українська педагогіка в XIX столітті розвивалася під певним впливом ідей російських мислителів та філософів В. Г. Бєлінського (181І–1848), О. І. Герцена (1812-І870), М. Г. Чернишевського (1828-1889), М. О. Добролюбова (1836-1861). Всім відомі прогресивні педагогічні ідеї Л. М. Толстого (1828-1910).
Світову славу мав видатний вітчизняний педагог Костянтин Ушинський (1824—1871), який зробив великий внесок у наукову педагогіку, є автором стрункої й оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання і навчання. Провідною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, зумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основна мета виховання – підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжний камінь теорії виховання – вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина.
Провідна роль у вихованні належить педагогу – все базується на його особистості. Вчитель повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.
К. Д. Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання має здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання мають сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення. Визначив основні шляхи й засоби розвиткового навчання, був поборником класно-урочної системи навчання.
К. Д. Ушинський вимагав повної перебудови системи освіти на основі новітніх наукових досягнень. «Педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині», – підкреслював він.
Ґрунтовні праці педагога «Педагогічна антропологія», «Про камеральну освіту», «Три елементи школи» та інші, а також навчальні книги для дітей початкових класів витримали багато перевидань.
Його соратники та учні, серед них Микола Корф (1834-1883) – теоретик і практик початкової освіти, втілювали в життя багато ідей народної педагогіки.
У другій половині XIX – на початку XX століття в Україні на проблемах освіти й виховання зосереджували свою увагу майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Тарас Шевченко (1814-1861) обстоював право на навчання дітей рідною мовою, підготував і видав «Букварь южнорусский» (1861). Сподівався, що народна школа сприятиме поліпшенню життя народу, його пробудженню. Школа, па думку поета, має бути доступною для всіх, задовольняти потреби свого народу і діяти на основі народності. Тут діти повинні отримати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надає особистості вчителя – добрій, високоморальній людині, носієві духовності.
Боротьбу Т. Г. Шевченка за національну систему освіти і виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітники М. І. Костомаров, П. О. Куліш, М. П. Драгоманов, Б. Д. Грінченко та інші. їхня творчість є основою української педагогіки.
«Народна освіта – всьому голова, всьому основа». Ці слова найбільш повно характеризують Миколу Костомарова (1817-1885) – засновника Кирило-Мефодіївського товариства, вчителя, історика, літературознавця і перекладача. В «Книзі буття українського народу» він виклав свою освітню програму, де з метою піднесення культури українців на перший план ставиться справа народної освіти. Відстоював викладання рідною мовою, наполягав на вивченні її як навчального предмета, розширенні знань із природознавства, основ народного життя, ознайомленні зі становищем народу в державі та його юридичними правами. Учений боровся за самостійність української мови. Він детально аналізує її фонетичні й граматичні особливості, наголошуючи на її відмінностях від великоруської та польської.
Пантелеймон Куліш (1819-1897) – визнаний літератор і культурний діяч, поет, прозаїк, драматург, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, учитель, педагог-методист, сіяч україністики – залишив значну освітньо-педагогічну спадщину. Досить згадати його українську «Граматку» (1857), в якій вперше спрощено правопис рідної мови і приведено до нормативного вигляду. «Граматка» мала широке визнання в народі й отримала назву «кулішівки». Вона була і букварем, і читанкою, і підручником з арифметики. Т. Г. Шевченко на друге видання «Граматки» 1861 року писав: «Це перший вільний промінь світла, який може проникнути в здавлену кріпацьку голову». П. Куліш також обстоював народну школу, в якій жили б кращі освітні традиції, а народну мову вважав безпосереднім виявом екзистенційної «глибини» людського єства, «голосом» серця. Закарпатський педагог Олександр Духнович (1803-1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти: написав буквар, методичні книги для вчителів. Після закінчення Ужгородської гімназії та духовної семінарії працював домашнім учителем, викладачем гімназії, служив священиком – будив думки про необхідність поширення освіти як основи духовного життя. Він стверджував, що дитина стає особистістю, людиною тільки тоді, коли набуває освіту і виховання. Людина без виховання, на його думку, подібна до землі, на якій зростає бур’ян. О. В. Духнович стояв на позиціях традиційного українського просвітництва, вважаючи, що за рахунок поширення освіти можна значно вдосконалити суспільство. Вершина його педагогічної творчості – перший підручник з теорії та практики навчання й виховання молоді «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» (1857), який відіграв важливу роль у розвитку вітчизняної педагогіки та шкільної справи.
Павло Грабовський (1864-1902) присвятив ряд статей проблемам народної освіти. Леся Українка (1871-1913) обстоювала необхідність народної освіти, змальовувала жалюгідність сільських шкіл і вчителів.
Іван Франко (1856-1916) – велет українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Він аналізує стан освіти на українських земних рубежу XIX-XX століть; проблеми національної освіти і виховання; відродження й розвитку української педагогічної культури; історію освіти, народної педагогіки; визначає мету, зміст і методи навчання й виховання. Світогляд і педагогічні погляди І. Франка формувалися під впливом мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму К. Старовецького, Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша. М. Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.
Повного розквіту рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки, педагогічної й національної культури, на думку І. Франка, можна досягти тільки за умов самостійної Української держави. Він боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення підручників високого наукового рівня.
Мету виховання І. Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до здійснення найвищого ідеалу нації – осягнення власної державності, до активної творчої участі в розбудові рідної духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне вдосконалення нації. Основними рисами українця мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість, ініціативність тощо.
Зміст і методи навчання й виховання визначав як квінтесенцію роботи школи.
І. Франко зробив великий внесок у висвітлення української народної педагогіки, досягнень педагогічної культури Київської Русі, українського відродження XVI— XVII століть, історії вітчизняного шкільництва в Західній Україні рубежу XVIII—XIX століть тощо. Він також перший в історії української педагогіки порушив питання про лінгво-педагогічну суть і значення дитячої мови.
Знаний український педагог Христина Алчевська (1841-1920) досліджувала проблеми навчання дорослих. Широко відомі її посібники «Що читати народові?», «Книга для дорослих». Багато писав про тяжку дитячу долю Володимир Короленко (1853-1921), який створив «Лігу врятування дітей», був борцем за народні школи на Полтавщині.
Софія Русова (1856-1940) свою невтомну педагогічну, наукову та громадську діяльність спрямувала на розробку концепції національної освіти й виховання. Педагогічні погляди С. Ф. Русової викладено в її фундаментальних працях: «Дошкільне виховання», «Теорія і практика дошкільного виховання», «Дидактика», «Сучасні течії в новій педагогіці», «Роль жінки в дошкільному вихованні», «Моральні завдання сучасної школи», «Єдина діяльна (трудова) школа», «Нова школа» та інших. На жаль, низку педагогічних творів С. Ф. Русової ще не опубліковано, наприклад: «Соціальне виховання, його значення в громадському житті», «Практичні поради до виховання дітей», «Національна школа у різних народів», «Середньовічні університети». Цей простий перелік робіт віддзеркалює основні напрями педагогічних пошуків та великий внесок Софії Русової в українську педагогічну думку. Її праці свідчать, що в системі національної освіти й виховання надзвичайну увагу приділено дошкільному вихованню, яке, на думку авторки, є мостом, що перекидається між школою та родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її життєві прагнення й нахили. С. Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання і виховання дітей: досліджує проблеми розвитку рідної мови й мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів тощо.
Софія Русова не визнає альтернатив національному вихованню: тільки воно забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти – коли творчі сили не будуть покалічені, а навпаки – дадуть нові оригінальні, самобутні скарби для вселюдського поступу. Національне виховання через пошану і любов до свого народу зародить у дітях пошану і любов до інших народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами й націями.
С. Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у школі в єдності, зазначаючи, наприклад, що окремо виховувати моральні якості неможливо. На її думку, моральне виховання має пронизувати все навчання, все життя.
Провідним методом виховання Софія Русова вважала гідний для наслідування приклад дорослих і всього оточення дитини.
Основне завдання педагога – розвиток самостійності дитини. Треба «не вчити дитину, не давати їй готові знання, хоч би й початкові, а більш усього збудити її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, – щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло ножиць, і коло глини, і коло паперу», – писала Софія Русова.
Концепція національної системи освіти та виховання С. Ф. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови національної системи освіти в сучасних умовах. Заповітом і наказом звучить її звернення до сьогоднішнього покоління: «...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх, йому замкнено двері до пишного розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище, на постійне вживання чужого хліба; живе він не по своїй живій думці, а чужим розумом. Такому народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні».
Григорій Ващенко (1878-1967) – один із творців української освітньо-виховної системи. Він посідає в українській педагогіці особливе місце як автор досліджень, що в такому обсязі і з таких позицій не розроблялися. Це – «Виховний ідеал», «Система навчання», «Виховання любові до Батьківщини», «Загальні методи навчання», «Організаційні форми навчання», «Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання», «Тіловиховання як виховання волі і характеру» тощо.
На думку зарубіжних дослідників, він є творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу. Її основні елементи – ідеалістичне світосприйняття, християнська мораль, організація педагогічних досліджень та розбудова педагогічних станцій і лабораторій, видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку на найвищому мистецькому і технічному рівнях.
Г. Г. Ващенко до системи національного виховання вводив родинне виховання як органічну її підсистему.
Структура системи освіти у вільній Україні, за Ващенком, така:
1) переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3 років), дитячий садок (від 3 до 6 років);
2) початкова школа (від 6 до 14 років);
3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років);
4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18 до 23 років);
5) позашкільна освіта;
6) науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.
Григорій Ващенко багато уваги приділяв проблемі виховного ідеалу як мети виховання.
В підручнику «Виховний ідеал» Г. Г. Ващенко аналізує різноманітні виховні ідеали, зокрема більшовицький і націонал-соціалістичний, і протиставляє їм український. Виховний ідеал українця у нього ґрунтується на двох принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності. Підручник він завершує такими словами: «Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них. ... Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра».
В підручнику для педагогів «Загальні методи навчання» він проаналізував філософсько-психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності, шляхи її активізації, дидактичні принципи, методи навчання та їх класифікацію.
На думку А. Погрібного, головна заслуга Г. Ващенка полягає «...у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».
У кінці XIX – на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Американські дослідники педагогічних процесів сучасності швидко отримали вагомі результати: сформували закономірності людського виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки – Джон Дьюї (1859-1952) і Едвард Торндайк (1874-1949).
Славу радянській педагогіці принесли праці А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського. Антон Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, вдосконалення професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучні спостереження актуальні й на сьогодні. Свої педагогічні думки він виклав у творах «Марш 30-го року» (1932), «Педагогічна поема» (1932-1935), «Книга для батьків» (1937), «Прапори на баштах» (1938).
Василь Сухомлинський – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 роках – досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання й виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей, які й нині не втратили своє значення (наприклад: «Сто порад учителю», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка»). Більшість його робіт присвячені ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.
Найсуттєвішим, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання поваги до самого себе. Він вважав, що доки є самоповага, існує й школа.
У 50-70–х роках XX століття в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це – «Педагогіка» С. Ф. Збандуто, «Хрестоматія вітчизняної педагогіки» за редакцією С. А. Литвинова, «Курс методики викладання української літератури» та «Українська література в середній школі» Т. Ф. Бугайко і Ф. Ф. Бугайка, «Основи теорії літератури» П. К. Волинського тощо.
В розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів Л. Алексюка, А. Бондаря, Г. Костюка, І. Єременка, С. Гончаренка, І. Зязюна, О. Савченко, В. Онищука, О. Мазуркевича, В. Мадзігона, В. Смаля, М. Ярмаченка та інших.
Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить, що її виникнення і розвиток визначалися об’єктивними соціально–економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя.
Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» (Україна XXI століття»), Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті.