- •Семінарське заняття 9. Філософська антропологія. Філософія людини (зм 7).
- •1Філософські проблеми антропогенезу та основні підходи щодо її інтерпретації
- •2 Проблема співвідношення Біологічного і соціального в людині
- •3 Характеристика філософсько-антропологічних понять: людина, індивід, індивідуальність, особистість
- •4 Структура буття людини та проблема її сутності
- •5 Сенс людського буття
Семінарське заняття 9. Філософська антропологія. Філософія людини (зм 7).
(4 год)
План
-
Проблема антропогенезу та основні підходи щодо її інтерпретації.
-
Проблема співвідношення біологічного і соціального в людині
-
Характеристика філософсько-антропологічних понять: людина, індивід, індивідуальність, особистість.
-
Структура буття людини та проблема її сутності.
-
Сенс людського буття, проблема життя, смерті та безсмертя.
-
Проблема особистості в історії філософії.
-
Феномен людської особистості та проблема її онтологічного статусу.
1Філософські проблеми антропогенезу та основні підходи щодо її інтерпретації
Антропогене́з (грец. ανθρωπος — людина, γενεσις — виникнення) — походження і розвиток усіх видів роду Людина (Homo), розглянуті в біологічному, психічному і соціокультурному плані.
Антропогенез — розділ антропології, що висвітлює питання про місце людини серед організмів, час і місце її виникнення, про первісний суспільний розвиток людей, про фактори олюднення безпосередніх предків людини — двоногих мавп.Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Але довгий час ця проблема обговорювалася в межах релігії, міфу. В XX ст. особливо швидко почали накопичуватися природні наукові знання про походження життя на землі ,а отже, і людини. Але, не дивлячись на значну, розгалужену систему досліджень, накопичені знання, експериментальні роботи, проблему не можна вважати вирішеною. Це лише гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично.Космічна гіпотеза має варіанти. Згідно з першим процес виникнення життя на Землі є наслідком занесення з Космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі.Другий варіант космологічної гіпотези. Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, переродилися в сучасний вигляд людини і досягли сучасного розвитку.
Прихильники еволюційної гіпотези стверджують, що виникнення земного життя є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі.
В межах еволюційної гіпотези розробляється комплексний діяльнісний підхід до вирішення проблеми про походження людини, який включає такі фактори, як праця, мова, свідомість, різні форми спільності, регулювання шлюбних відносин, моральність.
Після створення Ч. Дарвіним своєї теорії, виникає трудова гіпотеза походження людини.
Прибічники трудової гіпотези походження людини, згідно з якою "праця створила людину", стверджують, що в процесі праці розвиваються здібності людини, органи її тіла, за допомогою яких вона здійснює ті чи інші операції, а також мислення, чуттєве сприйняття світу тощо.
Людська праця цілком відрізняється від діяльності тварин. Можна виділити такі основні відмінності:
-
людина використовує знаряддя праці;
-
універсальність людської праці. Тварина діє лише за характером свого виду. Так, бобри будують греблю, бджоли стільники, добувають мед., але вони не здатні робити те, що не закладено в них природою.
Людина діє універсально: будує і греблю і житло, використовує бджіл для виготовлення меду;
-
людська праця цілепокладена. Тварина будує інстинктивно, тобто так, як генетично спонукає її природа. Людина планує, моделює результат в голові, потім за допомогою праці переносить модель у реальність. Вона формує, ставить мету, коригує її відповідно до зміни умов,нових уявлень і втілює її в життя.;
-
людина творить не лише на засадах доцільності, а й за законами краси.
-
Слід зауважити,що проблематика походження людини названими підходами не вичерпується. Існує розмаїття різних відтінків цієї складної, таємничої в багатьох аспектах проблеми.
Історичні типи філософських вчень про людину.
Питання про сутність людини, її походження, місце і роль у світі – одна з основних проблем філософської думки. Для людини немає більш цікавого об'єкта, ніж вона сама, її вивчають в різноманітних галузях знання: психології, педагогіці, медицині та ін. Однак усі вони дають знання тільки про окремі сторони людського організму, свідомості, поведінки. Знання про людину як про цілісність дає філософія, оскільки вона в людині визначає загальне, особливе й одиничне.
Філософська антропологія — напрям, завданням якого є системне вивчення й обгрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.
Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про людину, або філософію людини.
У філософській антропології розрізняють соціальну антропологію (К. Левіт, Е. Ротхакер, А. Гелен, Г Плеснер , К. Лоренц, Г. Маркузе), структурну (К. Леві-Строс) культурну (М. Ландман, Б. Малиновський, М. Мід), політичну (П. Рікер, Г. Арендт), педагогічну, релігійну, історичну, правову тощо.
Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необхідний історичний екскурс розв'язання проблем людини.
Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологією та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своєму розвитку.
У філософії Давньої Індії, наприклад, людина мислилась як частина світової душі, а людське життя розуміли як певну форму нескінченного ланцюга перероджень. Це відповідало концепції коловороту життя (сансари), яка була найважливішою складовою Упанішад — текстів, які водночас виражали міфілогічний, релігійний і філософський світогляди.
У вченні про переселення душ межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною і богами є дуже умовною, рухливою, непостійною. Людина може перетворитися на рослину, тварину, на Бога. Це перетворення здійснюється за законом карми. Карма показує вихід із кола нескінченних перероджень, підкреслює роль моральної активності людської особистості. Саме етичний аспект закону карми відрізняє його від поняття долі або року в античному світогляді. За законом карми зумовленість нинішнього і майбутнього існування має характер моральної відплати за заподіяне. Тут все залежить від морального вибору людини, а не від впливу божественних або космічних сил. Тільки людині притаманне прагнення до свободи, до вивільнення від пристрастей і принад емпіричного буття з його законом сансари — карми людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мікрокосм, що був відображенням макрокосмосу (частина Космосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Цей "малий Всесвіт" підпорядкований вищому початку - долі. Людина поєднує в собі всі основні елементи Космосу і складається із тіла і душі, які є двома аспектами єдиної реальності( арістотелізм), або дві різнорідні субстанції ( платонізм).
Греки вважали, що людина мислить всім тілом, а тому, для того, щоб добре мислити, треба вміти добре бігати, добре метати диск, добре стріляти із лука, добре боротися. Для них є природним (що досить дико для нас) , щоб великий філософ одночасно міг бути олімпійським чемпіоном.
Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів.
Сократ розглядав людину як окремий індивід, здатний пізнати самого себе, отже, пошук самого себе - це і є сенс життя людини.
Епікур виокремив такі питання, як свобода і щастя людини та вважав, що кожний може вибрати власну траєкторію буття, тобто життєвого шляху.
Діоген запропонував для осмислення життя людини тему аскетизму, тобто настанову на поміркованість, скромний спосіб життя.
Протагор визначив, що сама людина є мірою всіх речей.
Уже в античній філософії були поставлені також питання виокремлення людини з твариноподібного стану (Демокріт), людини як політичної істоти з розумною душею (Арістотель), взаємовідносин між громадянином і державою (Платон).
Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристика людини, її призначення і соціальний статус.
У концепції Арістотеля людина розглядається як істота соціальна, державна, політична. На його думку, той, хто не здатний до спілкування, оскільки вважає себе істотою самодостатньою і не відчуває потреб в чомусь, уже не є елементом держави. Він стає або твариною, або божеством. Арістотель звертає увагу ще на дві відмітні ознаки людини : її розум, і мову. «Лише людина з усіх живих істот володіє мовою», — зазначав він. Тому соціальність, розумність, і мова є тими основними характеристиками, що виокремлюють людину з-поміж живих істот.
Якщо античний образ людини космоцентричний, то середньовічний — теоцентричний
У Середньовіччі біблійне уявлення про людину як "образ і подобу Бога", поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої "благодаті". Людина не вірить в себе, вона вірить у Бога. Її очі звернені до потойбічного світу, який є істинно духовним світом. Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Сама по собі вона є втіленням гріха і печалі.Вважається, що людина не може самостійно здобути знання, воно відкривається їй в одкровенні. Сенс життя людини полягає в осягненні божественного, наближенні до нього, спасінні самої себе. Християнство замість розуму як головної ознаки людини поставило на перше місце серце і любов до Бога. Заради цього необхідно витерпіти всі негаразди земного буття й одержати безсмертя душі.
А. Блаженний, наслідуючи Платона, вважав, що людина є протилежністю незалежних душі й тіла, але тільки душа робить людину людиною. Вона є її іманентною субстанцією.
Ф. Аквінський у тлумаченні проблеми людини спирався на вчення Арістотеля, трактував людину як проміжну істоту між тваринами й ангелами. Він обстоював єдність душі і тіла, вважав, що душа визначає сутність людини. Людина, на його думку, є особистісною єдністю душі і тіла. Душа — нематеріальна субстанція, але вона виявна тільки в тілі. За словами Ф. Аквінського, тіло - це кінь, а душа - вершник.
Незважаючи на деякі розбіжності, філософська культура християнства, відкривши внутрішній духовний світ людини, зробила крок вперед в осягненні людини порівняно з античною філософською класикою.
В епоху Відродження людина перетворюється на предмет культу й поклоніння. В цей період утверджується антропоцентризм як специфічний тип філософського осмислення, формується гуманізм як ідейна течія, що має оптимістичний характер щодо сили і можливостей людини. Бог переміщається на периферію людського життя. Людина відривається від нього. Вона тепер вірить у себе. Ідеєю цього часу стали слова Софокла: "В світі є багато сил великих, але сильніше людини у природі немає нічого". Отже, для антропоцентризму характерні титанізм, протиставлення людини природі, оскільки людина стоїть вище природи, над нею. Людина в той час сприймається як прекрасна, діяльна і вільна. Саме антропоцентризм посіяв зерна гордині та індивідуалізму, характерні для багатьох і в наші дні.
Характерними в цей час є думки французького філософа Декарта про людину. Сутність його відкриття — "людина є мисляча річ". Мислення — це єдине достовірне свідчення людського існування (Декарт: "Мислю, отже існую"). Отже, саме в розумі, мисленні вбачається специфічна особливість людини, їі сутність.
Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в містичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філософії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. Раціоналізм Нового часу вважав, що сутність людини в розумі. Саме в мисленні вбачали раціоналісти специфічну особливість людини У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктивну спроможність..
Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). При цьому тіло розглядалося як автомат, машина. Ця машина у людини і тварин однакова. Душа ототожнювалася зі свідомістю.
Ще однією відмітною рисою філософської атропології цього часу є тлумачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».
Раціоналістична антропологія підводила людину до революційного перетворення суспільства, до примусових змін в людській історії, хоча у цей час слід відзначити і особливу позицію, якої дотримувався французький вчений Б. Паскаль. Він розглядав людину з точки зору трагічного гуманізму, як тендітне й беззахисне створіння перед силами космосу.
Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей відносно сутності людини. У німецькій класичній філософії основним став підхід до людини як істоти духовної, творця історії та світу культури (Гердер, Кант, Гегель, Фіхте). Особливої позиції дотримувся Л. Фейєрбах, автор теорії антропологічного матеріалізму, в якій людина є вищим проявом природи, здатна змінити світ шляхом любові до ближнього, подолання егоїзму, становленням відносин солідарності між людьми.
Зокрема, І. Кант вважав питання «що таке людина?» головним питанням філософії, а саму людину — «найголовнішим предметом у світі». Він дотримувався позиції антропологічного дуалізму, але його дуалізм — це не дуалізм душі і тіла, як у Декарта, а морально-природний дуалізм. Людина, за Кантом, з одного боку, належить природній необхідності, а з іншого — моральній свободі та абсолютним цінностям. Відмітною рисою людини, за Кантом, є самосвідомість, яка й вирізняє її з-поміж інших живих істот.
Гегель розвиває ідею історичності людського існування. Гегель зосередився на вираженні становища людини як суб'єкта духовної діяльності і носія агальнозначимого духу і розуму.
Фейєрбах, критикуючи ці ідеї німецького ідеалізму, здійснює антропологічну переорієнтацію філософії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як чуттєво-тілесну істоту. Незважаючи на те, що представники німецької класичної філософії додали до загальної характеристики людини такі нові риси, як «духовність», «духовна діяльність», ці риси не набули необхідного якісного виміру, оскільки їх антропологічні концепції, як і вся їх філософія, були пронизані виключно духом раціоналізму.
І лише в сучасній філософській думці з її яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з відкриттям глибинної людської ірраціональності внутрішній світ людини, її духовність набувають необхідної оцінки. Першим, хто насмілився перервати пісні тріумфу, які розспівував чистий інтелект, за словами Е. Фромма, був 3. Фрейд. Він показав, що розум — найцінніша і найлюдськіша властивість людини — сам піддається змінному впливу пристрастей, і тільки їх розуміння може звільнити розум і забезпечити нормальну працю. У творах Фрейда відображено глибоку діалектику соціального і біологічного (природного) в людині. Він розкрив силу біологічних бажань, їхню відносну самостійність, здатність до сублімацій, тобто можливість «перемикати» власну енергію як на суспільно корисну працю, так і входити в конфлікт із соціальним, з нормами культури і, за певних умов, здобувати над ними перемогу, а за їхнього гальмування (приглушення) бути джерелом неврозів.
Прихильники ірраціоналістичної концепції людини XIX—XX ст. вважають, що домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили — почуття, воля тощо. Згідно з Ніцше, людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К'єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина "породжує себе", вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто буттям
духовним, самовизначальним.
В екзистенціалізмі та персоналізмі проблема особистості є центральною в концепції людини. Людину не можна зводити до якої-небудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). Заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення).
Ідеї філософії життя (персоналізм, екзистенціалізм, структуралізм та інші) стали основою для виникнення філософської антропології. Остання характеризується спробою створити цілісне поняття про людину шляхом використання і переробки розмаїтих предметних знань про людину, які були отримані окремим конкретними науками в кінці XIX — на початку ХХст. — біологією, психологією, соціологією, етнографіє тощо. Центром уваги філософської антропології є сутнісна відмінність у способі існування Людини і тварин. Цю відмінність Шелер вбачає у здатності людини уникати тиску біологічних потреб, в "дистанції" її відносно навколишнього середовища. Гелен вважає, що відмінністю людини від тварин є елементарні, але специфічно людські, комбінації сприйняття і руху, сенсомоторних процесів, визначальною рисою людини вбачає її діяльність.
Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом. Людина — це суб'єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. Головне в сутності людини — здатність свідомо перетворювати дійсність за допомогою штучно створених знарядь. Людина, згідно з марксизмом, є єдністю природного і соціального, фізичного і духовного, спадкоємного і життєво набутого. Марксисти заперечують уявлення про існування вроджених ідей і здібностей у людини. Марксистська філософська традиція визнає індивіда продуктом, з одного боку, природи, а, з іншого - умов існування людини протягом життя. А це означає, що сутність людини визначається не її біологічною природою, не біологічними зв'язками, а суспільними. Причому не однією якоюсь групою соціальних відносин (наприклад, родинними, національними або виробничими), а сукупністю всіх суспільних відносин.
Двоїстість, суперечливість людської природи формує її цілісність через єдність внутрішнього душевного життя. Цей складний синтезуючий процес у поєднанні з активною зовнішньою свідомою діяльністю і формує людину. Без нього, за словами М. Бердяєва, вона була б лише поєднанням окремих шматків і уламків. Внаслідок цього творчого акту долається тваринна природа людини, реально зростає її свідомість, форму-ється її невід'ємний атрибут — духовність.
Духовність — міра людяності як данність, що закорінена у глибини внутрішнього життя людини і завдяки якій природна людська індивідуальність може реалізувати себе як особу.
У новітній філософії з'являється ще одна важлива риса у тлумаченні специфічних особливостей людської природи — її здатність до транс-цен-ден-тування. Людину можна визначити як живу істоту, яка може сказати «Я», усвідомлювати сама себе як самостійну величину, — зауважував Е. Фромм. Тварина живе серед природи і не трансцендентує її, вона не усвідомлює себе і не має потреби в самототожності, як це властиво людині (1 Фромм Є Пути из больного общества // Проблема человека в западной философии. — М., 1988. — С.477- 480).Цю думку підтримує і М. Шелер, стверджуючи, що тільки людина — оскільки вона особистість — спроможна піднятися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру ніби потойбік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, зокрема й саму себе(2 Шелер М. Положение человека в Космосе. — С. 63—65).
Тому тільки людина має здатність піднятися над собою, ідеально відмовитись від своєї емпіричної природи і, піднявшись над нею, аналізувати, оцінювати її. Тільки духовне начало в ній, принципово відмінне від усіх емпіричних якостей (зокрема, й інтелектуальних), що виходить за межі її емпіричної природи взагалі, є те щось, що властиве самій лише людині і що визначає її справжню своєрідність. Такі погляди поділяли М. Гайдеггер, М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, М. Шелер, Ж.-П. Сартр та багато інших філософів.
Отже, філософи на різних етапах розвитку філософії прагнули розгадати природу людини, віднайти в ній своєрідне щось, завдяки чому людина є людиною. Водночас зміст, розуміння цього сутнісного чинника інтерпретувалися по-різному, що цілком закономірно з огляду на різні епохи, в яких жили філософи, і на надзвичайно складний та суперечливий об'єкт вивчення — людину. Тому доцільними є виокремлення не якогось одного, а кількох невід'ємних ознак людського, зокрема:
- наявність розуму (ця концепція найпоширеніша і досить стійка. Від Арістотеля до І. Канта, від Г. Гегеля іК. Поппера вона майже не зазнала суттєвих змін);
- соціальність (людина є істотою, буття якої через необхідність (потреба добування їжі, захисту і відтворення собі подібних, набуття власне людських якостей) пов'язане з соціальною організацією);
- цілеспрямована діяльність (людина є істотою, що свідомо творить. Тварина діє завдяки властивій їй структурі інстинктів, а людина реалізує себе через цілеспрямовану діяльність із створення необхідних умов для задоволення її біологічних, соціальних і духовних потреб передусім створенням знарядь праці);
- здатність творити символи, насамперед слово (завдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує процес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політичної, духовної);
- духовність як міра якісності особи, її людськості(те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим феноменом, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).
Наведені ознаки взаємопов'язані й характеризують людину як складну діяльну цілісність, що своєрідно поєднує свої складові в руслі концепції некласичної парадигми «все в усьому» (принцип Маха). Аналізувати таку цілісність можна тільки через осмислення всієї повноти її сутнісних форм та умов існування в синергічному аспекті. У філософії ХХ-ХХІ ст. проблема людини є центральною, тому вона розгля-дається з різних позицій. Особливістю сучасних філософських досліджень проблеми людини є спрямованість на осмислення людиною самої себе, пошуки сенсу людського життя не взагалі, а як індивідуальний пошук життєвих орієнтирів, що відбито в сучасній літературі та мистецтві.