Предмет історії психології - уявлення про психіку (про її природу, походження, функції, механізми) на різних етапах поступального розвитку науки.

Методи історії психології. Основним завданням методів історії психології є 1) пошук і вивчення джерел, а потім 2) внутрішня організація досліджуваного матеріалу, який включає факти, теорії, закони, поняття. 1) На етапі вивчення інформаційних джерел (праць вчених, архівів, спогадів про історичних персонажів, історико-соціальні матеріалів про епоху, художніх творів, допомагають відтворити дух часу) використовуються наступні методи: вивчення архівних матеріалів, аналіз біографічних даних, інтерв'ювання Зібраний матеріал часто є неповним і спотвореним (наприклад, з-за ненавмисних помилок при перекладі з мови оригіналу на іншу мову або через замовчування соромітних фактів біографії геніїв науки), отже, виникає необхідність імовірною реконструкції фактів минулого. Збір інформації - лише початковий етап. Робота, яка містить лише нагромадження фактичних даних, неперевірених, несистематизованих, непояснених, втрачає якість наукового дослідження і примикає до розряду джерел, які потребують обробці. 2) На етапі організації зібраного матеріалу використовуються наступні методи історико-теоретична реконструкція: метод категоріального аналізу, аналіз посилань, т е. встановлення частоти цитування наукових праць (використовується для вивчення зв'язків між науковими напрямами; рейтингу напрямків; дослідних проблемах, які виступили на передній план у ту чи іншу історичну епоху).

Реальной опасностью в истории психологии является эмпиризм, т. е. описательность в представлении исторического материала. Опасность заключается, конечно, не в самом обращении к эмпирии, в качестве которой здесь выступают представления о психике в прошлом. «Эмпиризм в истории проявляется не в том, что обращаются к фактам, а в том, как обращаются с ними, в беспомощности перед лицом фактов. Работа, содержащая лишь нагромождение фактических данных, непроверенных, несистематизированных, необъясненных, теряет качество научного исследования и примыкает к разряду источников, нуждающихся в обработке»1.

Основной задачей методов и методик исторического исследования является изыскание источников, а затем внутренняя организация, систематизация исследуемого материала, который включает факты, теории, законы, понятия. Вместе эти компоненты составляют эмпирию историко-психологического исследования. Работа историка требует синтеза эмпирического и теоретического подходов к предмету исследования. Она предполагает как знание конкретного материала, так и владение методологией исторического исследования, понятийным аппаратом историка, открывающим возможности для ориентировки в материале. Связь с современностью — одно из важных требований, предъявляемых к профессиональной деятельности историка. Ее необходимыми компонентами являются интуиция, личностное отношение к событиям прошлого2.

Некоторые из методов и методик историко-психологического исследования заимствованы из гражданской истории, науковедения, философии науки. В связи с этим история психологии приобретает междисциплинарный характер. Основным методом истории психологии является теоретическая реконструкция, описание и критический анализ научных систем прошлого, конкретных программ получения, обоснования и систематизации психологического знания. Такой анализ опирается на методологические принципы исторического исследования получила название «oral history» (устная история). С ее помощью изучаются творческие механизмы процесса порождения научного знания, генезис научных интересов и др. Метод интервью представляет собой беседу по заранее составленному исследователем перечню вопросов, направленных на получение материалов в соответствии с конкретной задачей исследования. Примерами использования этого метода в истории психологии являются беседы Р. Ивенса, американского психолога, с К. Юнгом, Э. Джонесом, Э. Фроммом и др. Из советских исследователей этим методом пользовались В. Умрихин, H.A. Даниличева. В связи со 100-летием А.Н.Леонтьева (1903 — 2003) был собран материал 40 интервью с известными психологами, учениками и соратниками А.Н. Леонтьева, в которых воссоздается история созданной им школы, воскрешаются черты яркой личности этого выдающегося психолога XX в.1 Биографический и автобиографический методы воссоздают атмосферу реальной жизни, являются источником знаний о духовном развитии ученого, этапах его научного труда. Метод играет огромную роль в пропаганде науки, дает уникальный материал о жизни людей науки, научном творчестве. В зарубежной науке наиболее интересной из работ такого рода является серия «История психологии в автобиографиях» (ред. К. Мэрчисон (1930-1967, т. 1-4) и Э.Боринг (1967-1974, т. 5, 6), в советской психологии — книга А.Р. Лурия «Этапы пройденного пути. Научная автобиография» (М., 1982). Анализ научных ссылок, т. е. установление частоты цитирования научных трудов, производится с целью получения сведений о связях между научными направлениями, о переднем крае науки и тенденциях ее развития. Значимость этого приема для изучения состояния и динамики научных исследований ограничена, поскольку частота цитирования определяется не только объективной ценностью научного труда, но и другими факторами1. Так, из-за языковых барьеров отечественная психология недостаточно известна за рубежом. Названный прием может использоваться в историческом исследовании только в совокупности с другими методами.

Підходи до вивчення історії психології.

«Персоналістський» підхід на противагу «контекстного». Персоналістуческій підхід реалізує ідею, згідно з якою прогрес і зміни в науковій історії пов'язані з діяльністю видатних особистостей. Платон, Дарвін, Фрейд з'явилися творцями великих наукових ідей. Персоналкстіческій підхід передбачає, що відповідні ідеї не виникли б без появи саме цих видатних особистостей. Прихильники цього підходу стверджують, що людина «робить час». Викладаючи історик! психології, вони співвідносять ключові моменти створеного автором вчення з його біографією та особистими особливостями. Виходить, що за іншої біографії або інший індивідуальності автора історія психології пішла б в іншому руслі. Контекстний підхід заснований на ідеї, згідно з якою прогрес і зміни в науковій історії залежать від «духу часу», який робить людей сприйнятливим до одних ідеям і несприйнятливим до інших Відповідно, якщо б не народився Зигмунд Фрейд, теорію несвідомого створив би інший автор приблизно в цю ж епоху. Цих поглядів дотримувався Лев Толстой, який у романі «Війна і мир» назвав великих людей «рабами історії». Значить «контекст», «соціокультурна атмосфера», «інтелектуальний клімат», «дух часу», а не особистість визначає рух наукової думки.

Диадном підхід (діада == «контрастує пара») Передбачається, що наукова думка розвивається. зрушуючи з одного полюса до іншого. Приклади: Г. Мерфі описує розвиток психології між 10-ми та 20-ми роками 20 століття як перехід від «структури до функції», «частини до цілого», «кількісного до якісного», «експериментального до генетико-статистичного». Д. Брунер і Г. Олпорт, проаналізувавши розвиток психології за 50 років, узагальнили результат, використовуючи діади. На їхню думку, головна тенденція полягає в посиленні другого компонента наступних Діад '«раціональне-емпіричне», «телеологічне-механістичне», «якісне-кількісне». Олпорт розділив вага теорії на дві групи за критерієм «детермінанта - свобода волі» До першої групи він відніс біхевіоризм, кібернетику, вчення про умовні рефлекси, фрейдизм, а до другої групи - персоналізм, екзистенціалізм, гуманістичну психологію і всі концепції самоактуалізації.

Парадигмальний підхід (Т. Кун: «парадигма - це загальноприйнятий зразок актуальною науковою Практики»). За Куну, наука переживає спочатку розбрід підходів, потім єднання навколо певної наукової моделі, що означає появу парадигми. Не сумісні з нею факти або ігноруються, або підлаштовуються під її канони. Однак ці факти в кінці кінців се розхитують і створюють ситуацію кризи. Виникає епоха зіткнення несумісних теорій. Далі створюється примиряє всі прочіворечія модель і запановує нова парадигма. Приклад: у фізиці парадигма Ньютона змінилася на парадигму Ейнштейна. Історики психології сперечаються про існування парадигм у нашій науці. Висловлювалася думка, що історичний шлях психології визначили дві парадигми: ітроспекціоністская і біхевіорістская. Але в психології немає моделі, яку б визнали більшість авторів. Виникла версія, що в психології діє кілька парадигм, але це не відповідає визначенню поняття «парадигма». Є думка вважати психологію на сучасному етапі предпарадігмальной наукою.

Періодизація історії психології Психология имеет многовековую историю: первые научные представления возникли в VI в. до н. э. Поэтому встает вопрос о периодизации истории психологии, задачей которой является расчленение этого процесса, выделение этапов, определение содержания каждого из них.

В истории психологии различаются два больших периода: первый, когда психологические знания развивались в недрах философии, а также других наук, прежде всего естествознания; второй — когда психология развивалась как самостоятельная наука. Они несоизмеримы по времени: первый период (VI в. до н. э.— середина XIX в.) охватывает около 2,5 тысячи лет, второй — чуть больше столетия (середина XIX в.— настоящее время). По словам Г. Эббингауза, психология имеет долгое прошлое, но очень краткую историю2. Выделение этих двух периодов не требует специальных обоснований, так как его критерии очевидны, но поскольку каждый из них растягивается на столетия, необходима более дробная периодизация. Ее можно проводить по чисто формальным признакам — в частности, хронологическому, поскольку научное знание возникает и развертывается во времени. В соответствии с фактором времени в целостном процессе развития науки можно различать историю психологии XVII в., историю психологии XVIII в. и т. п. Можно различать периодизацию мировой и отечественной психологии3. Возможны и другие подходы к вопросу о периодизации.

Принципи історії психології. Принцип детерминизма, фиксирующий понимание учеными способов объяснения процесса становления и развития психологического познания. В соответствии с этим принципом, в основе любого историко-психологического события лежит совокупность явных или неявных причин. Нет ни одного факта в истории психологии, которому бы не предшествовали определенные причины. Любое событие на всем протяжении исторического хода формирования психологической науки является результатом, следствием многообразной череды предшествующих явлений или причин и, в тоже время, выступает как одна из предпосылок последующих событий. При этом следует иметь в виду системный характер этих причинно-следственных зависимостей, что позволяет понимать смену детерминант развития психологии в разные хронологические периоды. Задача исследователя, в соответствии с этим принципом, состоит, во-первых, в раскрытии совокупности и иерархической структуры этих причин (внутренних и внешних, прямых и косвенных, непосредственных и опосредованных и т.д.), обусловивших путь к современности, а во-вторых, в установлении закономерной связи между прошлым, настоящим и будущим.

Принцип единства логического и исторического в понимании генезиса развития психологического знания, который отражает понимание соотношения внутренних, внутринаучных (влияние традиции, изменение категориально-понятийного аппарата, динамика структуры науки, взаимосвязи и взаимовлияния разных научных дисциплин, появление новых методов исследования и т.д.) и внешних, социокультурных причин (потребности общественной практики, идеолого-политические влияния, воздействие научно-технического прогресса, особенности духовной и интеллектуальной атмосферы в обществе и т.д.) в ходе реального процесса исторического развития психологии. Другими словами, данный принцип фиксирует взаимосвязь теории и истории психологии, что предполагает, с одной стороны, изучение отношения содержательного (т.е. логического) аспекта объекта историко-психологического исследования с анализом процесса его развития (т.е. исторического), а с другой, - выявление связи познания данного объекта с историей человеческого общества в целом и историей научного познания в частности. В соответствии с данным принципом, требуется, как отмечает Е.А. Будилова, "в сложной и конкретной исторической действительности найти основную логическую нить развития науки, которая выражает закономерность этого развития" (Категории материалистической..., 1988. С. 234). При этом следует иметь в виду, что каждая новая ступень в развитии теории психологии закономерно приводит к новому взгляду на ее историю: "Прошлое научной мысли рисуется нам каждый раз в совершенно иной и все новой перспективе. Каждое научное поколение открывает в прошлом новые черты... Случайное и неважное в глазах ученых одного десятилетия получает в глазах другого нередко крупное и глубокое значение" (Вернадский В.И., 1922. С. 58).

Принцип системности. В некотором смысле обобщением, интеграцией и, в то же время, операционализацией указанных двух принципов в реальном историко-психологическом исследовании выступает принцип системности в изучении истории психологического знания. Он предполагает понимание истории развития психологических идей, проблем и направлений как многоуровневого (фундаментальный и прикладной уровни), многокачественного (обыденное, научное, художественно-образное, религиозное знания), многомерного (научное творчество отдельного ученого, научных коллективов и школ, регионального психологического сообщества, сторонников той или иной парадигмы, теории или концептуального подхода) и многообразного по своим проявлениям (донаучное, научное и паранаучное состояния) процесса, обусловленного многовариантной системой детерминант при оформлении ведущего, системообразующего фактора в конкретной исторической и социокультурной ситуации. Реализация данного принципа требует изучения истории психологического знания в различных аспектах: "во-первых, в тех исторических конкретных условиях, в которых наука включалась в общественную жизнь, и, во-вторых, в тех логических, теоретических связях, в которых строились психологические знания каждого исторического этапа, с одной стороны, и в том соотношении, в котором они находятся в современной психологической науке, - с другой" (Категории материалистической..., 1988. С. 233).

Принцип объективности историко-психологического исследования, определяющий позицию историка психологии в его отношении к изучаемому объекту. Учитывая вытекающее из самой природы историко-психологического исследования взаимодействие как минимум двух научных позиций (позиция самого исследователя истории психологии и позиция, представленная в идеях, взглядах, содержании исследуемой им реальности) и двух временных координат (познаваемое время и время осуществления исследования), актуальным является решение вопроса о концептуальном подходе самого исследователя ("аникваристическом" или "презентистском") в ходе решения задач историко-психологического исследования. Данный принцип предполагает, что при такой процедуре, как оценка значимости тех или иных идей и результатов творчества, необходимо исходить не только из современного состояния знания, на которое опирается и от которого отталкивается исследователь, но и учитывать то реальное место, которое занимают те или иные рассматриваемые идеи в психологии и культуре своего времени ("героя судят по законам его времени"). Это позволит историку психологии преодолеть собственные предпочтения (научные и личностные) в восприятии развития психологического знания. В то же время очевидно, что в ходе операции воссоздания, реконструкции пути психологического познания историк психологии не может не опираться на совокупность современных знаний, составляющих фундамент его профессионального мышления (мировоззрения). В этом случае, чтобы оставаться объективным, он должен, исходя из современного уровня познания, следовать тем не менее не только стилю и логике современных размышлений, но и логике и наличным представлениям изучаемой эпохи, руководствоваться при отборе фактов не только критерием актуальности и полезности для дальнейшего развития психологического знания, но и критерием полноты описания реального процесса познания во всей его противоречивости и альтернативности. Это даст возможность избежать модернизации, осовременивания, достраивания, и, как следствие, - искажения реальной картины развития психологического знания, - т.е. поможет преодолеть презентистские тенденции в истории психологии. Таким образом, в соответствии с данным принципом, перед ученым стоит задача в ходе историко-психологического исследования сформировать и выдержать позицию объективного, строго говоря, не предвзятого (ни как человека с его личностными симпатиями и антипатиями, ни как ученого, приверженного тем или иным теориям и концепциям) в отношении конечного результата наблюдателя по отношению к исследуемому объекту.

Принцип конструктивно-позитивного анализа. Принцип объективности непосредственно связан и дополняется принципом конструктивно-позитивного анализа истории психологии, который акцентирует внимание в историко-психологических исследованиях не на ошибках, недостатках и просчетах в развитии психологической мысли какой-либо отстоящей от ученого исторической эпохи, а на выявлении в совокупности историко-психологических фактов, событий, теорий и концепций того позитивного, конструктивного и прогрессивного, что сумела достичь психологическая мысль данного периода; ориентация не на критику несовершенного, а на поиск рационального и перспективного. Однако это не означает отказа от реалистической оценки (включая и ее критические моменты) тех или иных идей, взглядов, подходов. При этом критический анализ из самоцели становится средством научного познания.

Принцип периодизации и преемственности развития психологического знания, который предполагает наличие качественно различных этапов и периодов (содержательно и логически связанных между собой) в динамике единого и непрерывного процесса научного познания. Руководствуясь данным принципом, историк психологии должен не только выделить ключевые, наиболее значимые вехи и моменты этого процесса, не только описать историческую и логическую специфику выделенных ступеней развития знания, но и показать их эволюционную взаимосвязь и взаимопроникновение.

Принцип единства прошлого, настоящего и будущего фиксирует понимание роли и целевой функции историко-психологических исследований. Познание истории психологической науки не является только самоцелью с точки зрения собирания и уточнения исторического материала, характеризующего формирование и развитие психологических знаний (архивирование фактов), или воссоздания и реконструкции недостающих (неявных) звеньев в единой цепочке развития психологической мысли. Данный принцип ориентирует ученого на прогностическую стратегию исследования, связанную, во-первых, с выявлением перспективных линий, позиций, идей и подходов, сформировавшихся в прошлом, а во-вторых, с их актуализацией в контексте современных достижений психологической науки. Лишь прошлое, рассмотренное в контексте современности, позволяет очертить проблемное поле будущих исследований и тем самым имеет не только чисто познавательный интерес, но и носит установочно-ориентировочный характер для дальнейшего развития психологического знания.

Принцип единства коллективного и индивидуального творчества в развитии психологического знания предполагает понимание истории психологии как результата деятельности не только отдельных, хотя и выдающихся ученых, но как совокупного усилия всего научного сообщества. Этот принцип ориентирует исследователя на выявление всех предпосылок формирования той или иной идеи, анализ того контекста, который в конечном итоге привел к оформлению в трудах конкретного ученого определенной концепции или теории. Он также предостерегает историка психологии от абсолютизации вклада отдельного ученого или научной школы в формирование совокупного психологического знания. В данном случае имеется в виду понимание историком психологии того факта, что психология, даже в творчестве особенно выдающихся ее представителей, не начинается каждый раз с "чистого листа", а получает лишь свое закономерное развитие. Соответственно и психологическое познание как совокупность идей и теорий, как результат коллективного творчества многих поколений исследователей в работах конкретного ученого получает творческое, порой оригинальное и новаторское, развитие или более четкое концептуальное оформление.

Функції історії психології

Завдання історії психології Имеется установленная порядок в смене главных "формаций" научного мышления (его стилей и структур): та или иная "формация" определяет характерную для этой эпохи кар тину психической жизни. Закономерности данной смены (преобразования одних категорий и понятий в новые) изучаются историей психологии и всего лишь ею одной. Отсюда ее первая неповторимая задача: изучить закономерности продвижения знаний о психике. Вторая цель - раскрыть взаимосвязь психологии с свежими науками, от которых зависят ее достижения. Третья назначение - выяснить зависимость зарождения и восприятия знаний от социокультурного контекста, от идеологических влияний на научное творчество, т. е. от запросов общества (ибо наука - не изолированная система и призвана отвечать на эти запросы). И, наконец, четвертая цель - изучить роль личности, ее индивидуального дороги в становлении самой науки.

Из предмета ИП вытекает ряд задач:

1.изучить закономерности развития знаний о психике;

2.рассмотрение взаимосвязей психологии с другими науками,прежде всего с философией и естествознанием;

3.выявление зависимости психологических знаний от социокультурного контекста;

4.изучение роли личности в развитии психологической науки.

Зародження поглядів про душу в рамках міфологічних і релігійних поглядів За сучасними уявленнями поняття душі походить з анімістичних понять про особливу силу, що існує в тілі людини і тварини, а іноді — і рослини. З давніх часів людина задавалася питанням про відмінність живого і неживого. У ході розвитку міфологічного мислення сформувалося поняття про душу, як про деякий атрибут живої істоти. Спостереження за диханням живого, яке після його смерті зникало, сприяло виникненню давніх уявлень про душу, як про дихання, що відбувається ззовні. Відповідні спостереження над кров'ю і припинення життя при великій її втраті, призвели до того, що в крові бачили носій душі. Сновидіння призвели до уявлень про душу, як про субстанцію, яка існує незалежно від тіла. У зв'язку з тим, що душа розуміється як субстанція, їй спочатку приписували властивості найтоншої речовини, що знаходиться в крові, як було у більшості досократиков в грецькій філософії. За Платоном, душа є безсмертною і нематеріальною і передує існуванню у фізичному тілі. До народження людини душа споглядає ідеї в нематеріальному світі, а після того, як вселяється в тіло, «забуває» їх. Звідси судження Платона про те, що всі знання — лише спогад забутих ідей, пізнаних душею до народження. Аристотель називає її першою ентелехії життєздатного тіла; тільки розумна душа людини (дух) може бути відокремлена від тіла і є безсмертною. Герберт Спенсер у 1855 розробив вчення про душу, тобто психологію, підпорядковану принципом необхідного ступеневої наслідування всякої духовної сили і здібності. У 1863 Вільгельм Вундт прочитав лекції про історію розвитку душі людини і душі тварин. Вундт викладав проблеми психогенезу у своїх роботах «Grundzüge der physiologischen Psychologie» (1908 — 1911) і «Völkerpsychologie» (1908 — 1917). Зараз, як і за часів античності і романтики, знову часто проводять відмінність між душею і свідомістю. Для Паладь і Клагес душа є носієм ритмічно протікають безперервних життєвих процесів, у той час як свідомість, на противагу душі, «безперервно». Для сучасної психології душа — носій несвідомого і вираження тих структурних якостей мікрокосмосу, які повідомляють його частинами (індивідуальні та специфічні) положення, важливість і їх динаміку (натхненність). Душа (у релігії)

У Біблії словом «душа» перекладається єврейське слово не́феш [?פנ] і грецьке слово психе́ [ψυχή]. [1] З біблійного вживання цього слова видно, що душа — це людина або тварина чи життя людини або тварини.[2]

Більшість церков загальновизнаного християнства розуміють під «душею» нематеріальну або духовну частину людської істоти, яка переживає смерть фізичного тіла. Інші розуміють її як життєве начало.

За вченням давньоукраїнських волхвів — жива духовна плоть людини, що визначає її вдачу, поведінку, діяльність, взагалі — долю. Міститься в єстві людини. У Каббалі У вченні Каббали душа мислиться як духовна сутність, що бере початок у вищому розумі або світової душі і виникає як еманація останнього. Сходження душі в тіло визначається її природою: вона мусить з'єднатися з тілом, щоб, виконавши своє призначення в земному житті, повернутися до миру чистого світла — Богові.

Творіння, будучи інструментом розкриття потенціалу Творця, не може сприймати Його інакше, як в інформаційних формах своїх відчуттів. Відчуття ці виникають в результаті наповнення посудини творіння, світлом Всевишнього. Посудина, наповнений світлом, називається — ДУША, про що сказано: «І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у ніздрі її дихання життя …». Душа, відчуваючи Творця, як світ навколо себе, сприймає себе в ньому, як наше егоцентричне «я». Це «я» одягнене в матеріальне тіло, з тієї ж причини, по якій Творець сприймається душею. як матеріальний світ, така функціональна природа творіння. (Лаві К. «Древо Пізнання») Душа, як інструмент розкриття Творця, включена в задум творіння, і тому є безсмертною, відповідно до нескінченністю потенціалу Творця. Тіло ж, за допомогою якого душа, функціонує у світі, з метою удосконалення функції творіння, лише одного разу розкривається у світі, на період здійснення своєї функції, відповідно до програми, званої — доля. Потім відбувається зміна тіл і настає новий цикл удосконалення функції творіння, за допомогою душі. (Лаві К. «Древо Пізнання»). Дохристиянське вчення про душу на території України Волхви вважали, що бувають душі світлі й темні. Після смерті людини світла душа — по сорока днях прощання з світом та фізичною плоттю своєю — лине у Вирій, де має постійне місце вічного райського проживання. Темна душа, яка за життя творила Кривду направляється в Навь і стає її мешканцем. Богом та покровителем Наві є Велес. Ведичні твори вказують, що кожна людина несе у собі дві душі водночас — світлу і темну, які борються між собою і цим визначають поведінку людини, міру її добрих і злих вчинків (люди з подвійною душею, як правило, кінчають життя самогубством, вважали волхви). За уявою давніх українців, більшість душ недовго перебуває у Вирії чи Підземеллі — це стосується душ діяльних (невсипущих), тих, які «рвуться на землю», до справи. Таким Род і Чорнобог дозволяють повертатися і втілюватися в новонароджених, не повертаючи, однак, свого попереднього фізичного образу. Душі відроджуються не лише в людях, але і в тваринах, деревах, рослинах, в нових струмках, річках тощо. Кожна душа переживає близько 8 млн. втілень, перш ніж, вона стане людиною. Люди, які творять Кривду, можуть перевтілитися знову в тілі тварини. Стаючи людиною, душа проходить 4 ступені розвитку та народжується в чотирьох станах — варна трудівників, варна хазяїнів, варна воїнів, варна відаючих. Дозволяється використовувати на паливо лише сухе зілля та повалені Стрибогом (вітром) чи Перуном (блискавкою) дерева. І бережливо ставитися до кожної живої істоти. Давні українці всіляко намагалися не допустити відродження темних душ (наприклад, обкладали місце, де могла народитися дитина, рушниками та ряднами з вишитими та витканими стрілами Перуна, зображеннями Берегині і Мокоші тощо). З душею пов'язували загадкові явища в житті. Якщо, казали волхви, за тобою десь по дорозі унадився собака — не жени його геть, а приведи додому і нагодуй — то душа твого померлого родича чи ближнього тужить по тобі, хоче бути біля тебе. Коли до тебе під вікно прилетіла пташка та ще й стукнула дзьобиком у шибку — мерщій роздай милостиню старцям чи понеси що-небудь у дар сусідові, ближньому своєму, бо то душа померлого принесла тобі якусь звістку й нагадала про себе. Роздавати милостиню чи робити якесь добро — то, на думку волхвів, поминати передусім душі померлих, нести їм радість і втіху тощо. У вченні волхвів про душу відбилися первісні гуманістичні основи української народної моралі, філософії, міфології, космогонії.

Жіноча та чоловіча душі є двома половинами однієї душі. Коли такі душі зустрічаються в Яві, це має назву «зіркової пари». Вчення волхвів про душу було втрачене після 988 року. Найперші з відомих нам уявлень про душу належать до архаїчного суспільства (Міфологічний період) і їх можна позначити терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували з матерією. Душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди й тварини, а й рослини, і навіть камені. Стародавні уявлення про навколишній світ були пов'язані з анімізмом (від лат. «апіта» - душа, дух) - вірою в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих «агентів» або «примар», які покидають людське тіло з останнім подихом, а за деякими вченнями (наприклад, знаменитого філософа і математика Піфагора), вони безсмертні і вічно мандрують у тілах тварин і рослин. Стародавні греки називали душу словом «психе», що й дало назву науці «психологія». Міфологічне уявлення про душу було цілком підпорядковане уявленню про фатум, невідворотність наперед визначеної долі, протистояти якій було марно. Магію, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважали також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини зі світом та суспільним оточенням. Міфологічна картина світу, згідно з якою тіла заселяють душі (їхні «двійники» або «примари»), а життя залежить від свавілля богів, століттями панувала в суспільній свідомості. Згодом відбувся перехід від анімізму до гілозоїзму (від грец. «hyle», що означає речовину, матерію і «zoe» - життя), який розглядав увесь світ як універсум, де космос вважали живим. Межі між живим, неживим і психічним не робили. Усе це розглядали як породження єдиної первинної матерії (праматерії). Однак нове філософське вчення стало значним кроком на шляху пізнання природи психічного, стало альтернативою анімізму (хоча він і після цього впродовж сторіч, аж до наших днів, знаходив безліч прихильників, які вважають душу зовнішньою для тіла сутністю). Гілозоїзм уперше розглянув душу (психіку) з погляду загальних законів єства, усталив непорушний і для сучасної науки постулат про початкову залученість психічних явищ у кругообіг природи. Плозоїст Геракліт душу («психею») вбачав в образі іскри космосу - «вічно живого вогню», тому він говорив: «Пізнай самого себе». Але в устах філософа це зовсім не означало, що пізнати себе - значить зануритися вглиб власних думок і переживань, які відволікають від усього зовнішнього. «Якими б дорогами не йшов, не знайдеш меж душі, такий глибокий її Логос», - учив Геракліт[8, c. 21-22]. Термін «логос», який увів Геракліт і який вживають донині, має тепер чимало значень. Але для древнього філософа він означав закон, за яким «усе тече», явища переходять одне в одне. Малий світ (мікрокосм) окремої душі подібний до макрокосму всього світоустрою. Тому осягати себе (свою психею) - значить заглиблюватися в закон (Логос), який додає вселенському перебігу речей виткану із суперечностей і катаклізмів динамічної гармонії. Згідно з поглядами Демокріта, самі боги - ніщо інше як сферичні скупчення вогненних атомів. Людину також було створено з різного сорту атомів. Найрухоміші з них - атоми вогню. Вони утворюють душу. Єдиним і для душі, і для космосу він визнав закон, згідно з яким немає безпричинних явищ, усі вони - невідворотний результат зіткнення атомів, що безперервно рухаються. Випадковими здаються події, причин яких ми не знаємо. Так з'явився принцип причинності, який потім назвали детермінізмом. Саме завдяки йому розвивалося наукове знання про психіку. Взагалі ж філософія греків, руйнуюча традиційну міфологію, багато в чім сприяла встановленню погляду на аскетизм як на поведінку, гідну мудрої людини. Багато в чому це визначено «сімома мудрецями» Древньої Греції. Діоген Лаерцій повідомляє, що імена «семи мудреців» були офіційно проголошені в Афінах при Архоні Дамасії (582 р. до Р.Х.) Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у "переселення" душ після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно з вченням Піфагора після смерті людська душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитись у інше тіло, в якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. І як тільки душа досягне бажаної чистоти, вона звільняється з кола нових народжень і закінчує земне існування. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: - пост, вегетаріанство, релігійні обряди. Людина відрізняється від тварини особливим розташуванням атомі душі. Душу Демокрит вважав смертною, коли людина вмирає, атоми душі полишають її і розсіюються у просторі. Боги, за Демокритом, - це особливі з'єднання вогненних атомів, вони нелегко руйнуються, але все ж невічні. Вони здатні позитивно або негативно впливати на людину, подаючи людині ті чи інші знаки. Особливе місце в історії аскетичної свідомості займає Епікур, погляди якого на безсмертя душі збігаються з поглядами Демокрита. Земне ж існування Епікур призвав підкорити насолоді. Однак шлях насолоди дуже своєрідний. Епікур страждав хворобою шлунка і вживав у їжу тільки хліб і воду. Та при цьому він учив, що навіть найбідніша їжа може стати джерелом справжньої насолоди, якщо приборкувати жадібність і утримуватися від багатьох бажань. Епікур і його школа висунули поняття атараксії, що означало відсутність хвилювання, незворушність як прикмету справжнього мудреця – вона досягається звільненням від страху перед богами, смертю, незрозумілістю природи та життя й ін., а також самоусуненням від громадських справ і помірністю в насолодах. Незважаючи на безсумнівну аскетичність особистої позиції Епікура, вчення його все-таки ставить на перший план філософію насолоди – гедонізм; для нього все – матеріальне – навіть тіла богів складаються з особливо тонких атомів, і душа людини – це такі ж матеріальні атоми, які розсіюються після смерті людини в космосі. Тому в старозавітну епоху іудейські мислителі зробили слово «епікейрос» (епікуреєць) синонімом слова «свиня». Давньогрецький філософ Сократ радив звернутися до внутрішнього світу людини, її переконань і цінностей, до вміння діяти згідно з розумінням кращого. Сократ довів нероздільність мислення і спілкування (діалогу). Він був майстром усного спілкування. З кожною людиною, яку зустрічав, розпочинав бесіду, щоб змусити її замислитися над тим, як безтурботно вона вживає слова. Згодом почали говорити, що тим самим він став піонером психотерапії, мета якої - за допомогою слова оголити те, що приховано за покривом свідомості.У його методиці таїлися ідеї, які відіграли через багато сторіч ключову роль у психологічних дослідженнях мислення. По-перше, роботу думки було поставлено в залежність від завдання, яке створює перешкоду в її звичайному перебігу. По-друге, робота розуму спочатку мала характер діалогу. Обидві ознаки: а) детермінуюча тенденція, створювана завданням, і б) діалогізм, який припускає, що пізнання спочатку соціальне, оскільки міститься в спілкуванні суб'єктів, стали у XX столітті головними орієнтирами експериментальної психології мислення. У центр Сократ ставив розумову діяльність індивідуального суб'єкта (його продукти і цінності), уявлення про душу наповнилося новим наочним змістом. Його становили абсолютно особливі реалії, яких фізична природа не знає. Світ цих реалій став серцевиною філософії головного учня Сократа Платона, який з нового погляду оцінив процес мислення, відійшовши від сократівського зовнішнього діалогу. На думку Платона, процес мислення замінює діалог внутрішній. «Душа, роздумуючи, нічого іншого не робить, як розмовляє, питаючи сама себе, відповідаючи, стверджуючи і заперечуючи».Однак у всіх об'єктах Платон бачив сферу вічних ідеальних форм, прихованих за небосхилом в образі царства ідей. Усе, що чуттєво сприймається, від нерухомих зірок до предметів, що безпосередньо відчуваються, - це лише затемнені ідеї, їхні недосконалі слабкі копії. Стверджуючи принцип первинності надміцних загальних ідей щодо всього того, що відбувається в тлінному тілесному світі, Платон став родоначальником філософії ідеалізму. А душа, що осіла в тлінній плоті, залучається до вічних ідей через згадування, оскільки згадка є знанням. Душа згадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелося споглядати до свого земного народження Подальший розвиток поняття душі відбувався через виокремлення в ній різних «частин» і функцій. До сфери вивчення душі вводили такі найважливіші аспекти, як конфлікт мотивів, що мають різну етичну цінність, і роль розуму в його подоланні. У Платона їхнє розмежування набуло етичного значення. Його пояснював платонівський міф про візника, який править колісницею, у яку запряжено двох коней: дикий, що рветься йти власним шляхом за всяку ціну, і породистий, благородний, яким можна керувати. Візник символізував розумну частину душі, коні - два типи мотивів: низькі та вищі. Розум, який має погоджувати ці два мотиви, переборює, на думку Платона, значні труднощі через несумісність низьких і благородних потягів. Через багато сторіч версія про взаємодію трьох компонентів, які утворюють особистість як динамічну, яку роздирають конфлікти, сповнену суперечностей структуру, відновиться в психоаналізі 3. Фройда. Отже, філософи до Сократа, роздумуючи над психічними явищами, орієнтувалися на природу. Вони шукали як еквівалент цих явищ одну з її стихій, створюючи єдиний світ, яким правлять природні закони. Велика вибухова сила цього напряму думки в тому, що він завдав нищівного удару по древній вірі в душу як особливого двійника тіла. Після софістів і Сократа в поясненнях душі позначився поворот до розуміння її діяльності як феномену культури. Бо абстрактні поняття й етичні ідеали, які входять до складу душі, не походять із сутності природи. Вони - породження духовної культури.

Психологічні погляди в Стародавній Індії. Тлумачення душі і свідомості в буддизмі і джайнізмі (проблема самосвідомості). Джайні́зм — релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е., поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці. У сучасному світі джайнізм — невелика за кількістю вірних, але дуже впливова в Індії, де їх нараховується приблизно 4,9 млн., релігія. Джайни найзаможніша релігійна група Індії. Вони зберігають древню систему освіти, і їхня громада має найвищий відсоток грамотності серед інших релігійних груп у країні. Бібліотеки джайнів найстаріші в Індії. Засновником джайнізму вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійських та джайнських святих), а також Магавірою (санскр. महावीर, що можна перекласти як «дуже хоробрий» або «великий герой»), проте кодифікація джайністського канону відбулася через шість століть. Уважається, що Вардгамана переміг карму сам і вказав шлях до її подолання, а, відтак, до спасіння, іншим людям. З іншого боку, самі джайни вважають, що джайнізм існував вічно, як вічно існує сам Всесвіт, а Магавіра був двадцять червертим у низці 24 просвітлених, тіртханкарів, що існують в кожному циклі переродження світу.

Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в низку перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому його прояві та, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам — ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням — таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі — це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити у своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.Найголовнійшою мантрою джайнізму (махамантрою) є навкармантра, яка прославляє тіртханкарів та ченців (садху). Кожний джайн її повторює щоденно.

Будди́зм — релігійно-філософське вчення (дгарма) про духовне пробудження (бодгі), яке виникло біля VI століття до н. е. в Давній Індії. Засновником вчення вважається Сіддхартха Гаутама, в подальшому отримав ім'я Будда Шак'ьямуні.

Людина, яка вирішила позбутися страждань, повинна: а) мати "правильний погляд", тобто розуміти суть благородних істин;

б) мати "правильне спрямування" — рішення прямувати згідно з цими істинами; в) мати "правильну мову" — відмовитись від брехні, лайки тощо; г) виконувати тільки "правильні дії" — не шкодити тваринам і т.п.; д) вести "правильне життя" — ненасильницьке добування засобів до існування; е) здійснювати "правильну старанність" — бути послідовним на своєму шляху; є) матії "правильну вагу", тобто зосереджуватися на думках про звільнення; ж) досягти "правильного зосередження" — незворушності духу, коли навіть думка про наступне звільнення не повинна радувати. Прямуючи цим шляхом, людина досягає нірвани — стану, коли людина звільняється від земних пристрастей, отже — і від страждань. Нірвана — це не смерть і не життя, а тому вона не піддається описові на підставі земного досвіду.

Психологічні аспекти вчень, філософських шкіл в Стародавній Індії (чарвакка, йога, веданта, міманса, н’яя, вайшешика). Тривалий час основою соціального укладу в Давній Індії була сільська община, що обумовлювало суспільні відносини і моральні виміри життя індусів. Після розпаду первіснообщинного ладу (ІІ тис. до н. е. ) на території Давньої Індії утворилися дрібні рабовласницькі держави, сформувалося класове суспільство, соціальною базою якого були чотири соціальні групи (Варни, касти) – брахмани, кшатрії, вайшії і шудри. Найвищою кастою були брахмани-жерці. До кшатрії належали військові, родова аристократія. Вайшії об’єднували повноправних общинників, переважно землеробів, згодом і торговців та деяких ремісників. Шудри – найнижча варна, яку представляли неповноправні, залежні землероби, ремісники і раби. Така етнічна, соціальна, політична строкатість давньоіндійського суспільства породжувала численні соціальні конфлікти. Для утримання соціального порядку необхідна була правова регламентація відносин. Відчутну роль відігравали і моральні норми, правила, приписи, традиції. Попри значущість попередніх періодів у розвитку Давньої Індії, в історії культури морального та духовного життя країни особливо важливими є ранній (ведичний) період, коли створювалися священні книги давньоіндійської (ведичний) релігії – Веди (його початок припадає на ІІ тис. до н. е. ) – санкх’я, вайшешика, веданта, міманса, йога, ньяя (ортодоксальні, тобто правомірні школи – астика, які протистоять іновірним школам та єрасям), джайнізім, буддизм, чарвака, локаята (неортодоксальні школи – настика). Веди ( священне знання) – найдавніша пам’ятка індіської літератури, сукупна назва пісень, урочистих гімнів, жертовних заклинань, припісів, правил, богословських навчань, есхатологічних міркувань. Об’єднані вони в такі чотири священні книги: Рігведа («веда гімнів»), Самаведа («веда мелодії»), Яджурведа («веда жертвоприношень») і Архарваведа («веда заклинань»). До водійської літератури належать також пізніше коментарії до Вед: Брахмани (ритуальні тексти), Араньяки (книги про правила поведінки пустельників), й Упанішади ( філософські трактати). Ці тексти засвідчують переорієнтацію поглядів народів, що населяли країну, з явищ зовнішньої діяльності на внутрішній світ людини, її психіку, мислення та моральні якості, а також на стосунки між людьми. У цих книгах пояснюється причини соціальних відмінностей між людьми (кастового поділу), чому людині доводиться переживати то страждання, то блаженство, які сили зумовлюють такі особливості її буття. Непересічною цінністю для утвердження моральних вимірів особистості в давньоіндійському суспільстві, а відповідно, і для історії етики, є міркування про те, що пізнання світу вона має починати із самопізнання, яке є найвищою формою знання, джерелом щастя. Таке ж значуще для дієвості моралі сформульоване в Упанішадах вченнях про сансару – переселення людської душі в тіло іншої людини, тварини або навіть у предмети природи. Усе залежить від того, як вона жила: душа праведника знаходиться пристановища в тілі людини вищої касти (Варни), навіть брахмани (жерця), а душа грішника – у тілі тварини чи навіть якоїсь потвори. Винагорода за добро, покарання за скоєне зло тлумачиться як карма – своєрідні віддяка або помста за те, як людина жила. Їй слід дотримуватися властивих для своєї касти (Варни) правил, норм, законів життя, оскільки їх встановив верховний бог Брахман і згідно з ними оцінює людські вчинки. На цьому вченні відбувається концепції більшості філософських шкіл давньої Індії, насамперед веданти. Ця релігійно-філософська школа є однією найпоширеніших в Індії. Її назви походить від назви богословського твору «Веданта» (закінчення Вед). Вона об’єднує такі течії, як веданта, пурва-міманса, деякі вчення вішнуїзму і шиваїзму, а також неоіндуїзму. Веданта – одна із ортодоксальних (таких, що визначають безперечний авторитет Вед) філософських шкіл. Її засновником вважають Бадараяну (ІV – ІІІ ст.. до н. е.). Учення ґрунтується на тлумаченні висловлювань у священних текстах індуїзму про Брахмана (абсолют, вищу духовну реальність, творче начало) й атмана (суб’єктивне, індивідуальне духовне начало). Згідно з ученнями Брахман виник першим із богів, він – творець усього, охоронець світу, атман є суб’єктивно психологічною основою індивідуального буття. Локаята або Чарвака — одна з неортодоксальних шкіл (настіка) у давній та середньовічній індійській філософії, яка вважається атеїстичною і матеріалістичною. Як і інші неортодоксальні школи індійської філософії — буддизм та джайнізм, локаята не визнавала авторитету Вед. До цього вчення близьке інше - Адживіка.Засновником школи вважається напівлегендарний мудрець на ім'я Бріхаспаті. Школа припинила своє існування в 15 столітті. Попри те, що сьогодні будь-які оригінальні тексти відсутні, і деякі дослідники вважають локаяту свого роду софістикою освічених брахманів, неможливо не бачити її вплив на розвиток філософії в Індії, про що свідчить полеміка з ними прихильників практично всіх напрямів індійської думки. Все, що відомо про локаяту або чарваку, збереглося тільки у вигляді критики в трактатах інших філософських шкіл. Назва Чарвака походить, можливо, від мудреця Чарваки, автора «Брихаспаті-сутр», які до наших часів не збереглися, як і будь-які інші книги цього напрямку. Локаята вважала істинним тільки те, що можна осягнути безпосереднім сприйняттям, вважала, що існує - тільки цей світ (лока), єдина реальність - матерія, метою людського існування - досягнення насолоди. За вченням локаяти світ складається з 4 елементів: води, вогню, землі та повітря. Кожному з цих елементів відповідає свій специфічний різновид атомів, вічних та незмінних. Свідомість, розум і чуття - теж наслідок поєднання вказаних первинних елементів. Найчастіше локаятиками називают тих, хто вважає душу ідентичною тілу, що існує лише доти, поки живе тіло. Локаята — це віра в реальний світ (лока) і невір'я в існування потойбічного світу. Погляди представників цієї школи іноді порівнюють з поглядами старокитайського мудреця Чжу Ян. Вчення йоги сформувалося близько VI-V ст. до н.е. Йога ставигь на перше місце практичний шлях спасіння душі, звільнення й від тягаря реалій світу. В галузі метафізики йогічні побудови в основному повторюють положення санкх'я. Новим елементом є лише ішвара, який у йозі не наділений усіма рисами божества — володаря реального світу (як у веданті), проте впливає на людей. В основі практики йога лежить уявлення про "Я" як чисту свідомість, яка, беручи участь у процесі пізнання, починає ототожнювати себе з діяльністю інтелекту — читти (у санкх'ї — буддхи) та наслідками цієї діяльності — відображеннями реалій світу. Шлях спасіння лежить у звільненні "Я" від впливу читти. Ступінь "поневолення" "Я" різна і має п'ять рівнів. Нижчий рівень (кшипта) — повний пристрастей життя, розум вільно блукає між об'єктів пізнання. Далі йде ступінь мудка (притупленість), що характеризується не-усвідомленим потягом до пороку, сонливістю і т.ін. Вікшикта (неуважність) — перехідний рівень стану свідомості, коли безконтрольність розуму послаблюється настільки, що стають можливі як правильна поведінка, так і правильне пізнання. Перші три рівні негідні послідовника йоги, який має прагнути до екагре (зосередженість на одному об'єкті) і до нірудхе, вищого стану свідомості, коли стирається грань між суб'єктом та об'єктом, припиняється акт пізнання. Щоб досягти цього ідеалу, йога пропонує три шляхи: шлях пізнання, шлях емоційної єдності, шлях активної дії. Практично вони здійснюються через вісім ступенів очищення та просвітлення. Тільки послідовне проходження всіх ступенів може гарантувати успіх. Додатковим засобом самовдосконалення є віра в поклоніння брахманові. Внеском у теорію пізнання можна вважати класифікацію форм мислення, яких у тогочасній йозі налічувалося п'ять: істинне пізнання, оманливе пізнання, абстрактне судження (словесне), сон, пам'ять. Маючи витоком брахманістські ритуальні діє, цей напрям давньоіндійської релігійної філософії накопичив великий досвід медитативної практики і вплинув на культи різних напрямів індуїзму (вішнуїзм, шиваїзм та ін.), а також на буддизм та джайнізм. Міманса, виконуючи завдання захисту ведичної спадщини, пішла шляхом доведення "божественного" характеру стародавніх текстів. Для цього була запропонована оригінальна теоретична концепція, в якій субстанцією світу визнається слово, певний звуковий ряд. Вічність слова обґрунтовує вічність вед, тому святий обов'язок кожної людини є суворе дотримування букви старовинних текстів, у першу чергу виконувати свій обов'язок, (дхарму), що дає змогу накопичувати внутрішню силу (апурву), яка допомагає звільнитися від карми, а тому і від страждань. Окрім дотримування дхарми, необхідно виконувати релігійний культ, приносити жертви богам. Визнання субстанцією слова призвело до заперечення бога — творця, проте значення богів як об'єкту ритуальних дій зберігається, тому що це спосіб підвищення апурви. Онтологія міманси виходить з визнання реальності світу, що є матеріальним і складається з атомів. Править світом закон карми. Визнається існування безсмертної душі з тілом і надбуттям органів відчуття. Пізнання світу здійснюється за їх допомогою, а також шляхом логічного виводу, спираючись на авторитет, порівняння, гіпотезу, заперечення та інші форми розумової діяльності. Але достовірне знання про драхму можна отримати через слово. Прибічники міманси багато уваги приділяли теорії сихоти (вічного звуку) і порушили ряд цікавих лінгвістичних проблем, вплинувши на школу граматики.

Веданта, на відміну від міманси, орієнтувалася на Упанішади і її основою було вчення про брахму та атман. У своєму історичному розвитку це вчення пройшло три стадії: 1) безпосереднє тлумачення Упанішад; 2) створення "Веданта-сутри", що зазвичай приписується Бадаяраяні (приб.ІІ-ІІІ ст.); 3) на початку середньовіччя (VII-IX ст.) — формування трьох основних напрямів, що розрізняються за способом розв'язання проблеми співвідношення брахми та атману. Найпослідовніший монізм сповідує адвайта-веданта (Шанкара), де брахман та атман розглядаються як абсолютна тотожність. Менш жорстку позицію має вішишта-веданта (Рамануджа), а у адвайта-веданті (Мадхва) вони мають статус окремих субстанцій. В епоху Гупт веданта становила конгломерат численних шкіл, між якими ще не було суттєвих розбіжностей, бо основним змістом їхніх вчень була апеляція до священного тексту Вед в обгрунтуванні традиційних етичних норм та правил поведінки. Шлях до спасіння лежав через осягнення брахману, що можливе через відмову від віддяки (насамперед від матеріальної) та оволодіння шістьма якостями: спокоєм духу, помірністю, відстороненістю, терпінням, зосередженістю, вірою. Шлях до спасіння відкритий усім двічі народженим, якщо вони будуть прагнути до звільнення душі, але щонайлегше це зробити тим, хто належить до варни брахманів. Одним з найважливіших було питання про усвідомлення відмінності між феноменологічним світом та істинним буттям. Атман може злитися з брахманом (і тим самим припиниться процес переселення душ) тільки шляхом звільнення від умовностей сприйняття світу. Готового рецепту — як це зробити? — у священних текстах немає, отож досягти цього стану тільки дотриманням ритуальних норм неможливо, хоча цей етап також необхідний. Оскільки атман, як чисту свідомість, раціонально годі виразити, то повернення душі до своїх засад можливе лише через досягнення якогось умонастрою, коли всі психічні характеристики особистості будуть сприйматися як зовнішні стосовно свідомості. Тоді омана (ілюзія) зовнішнього світу згортається і атман зливається з брахманом. Досить запізніле звертання веданти до розроблення питань метафізики пояснює велику кількість запозичень з інших систем: міманси, санкхї, а також буддизму, особливо в галузі логіки. Але, своєю чергою, веданта, спираючись на класичні уявлення і через те маючи численних прибічників, справила великий вплив на всю духовну культуру Індії. Максимального впливу вона досягла у середні віки, ставши фактично офіційною ідеологією індуїзму. На відміну від веданти, міманси та йоги школа вайшешика, а також близька до неї школа ньяя головну увагу приділяють власне філософським проблемам. Визнаючи авторитет Вед і традиційний спосіб спасіння душі, прибічники вайшешики створили оригінальну онтологію. Легендарному засновнику вчення Кананді (в перекладі "той, хто поїдає атоми") приписується створення "Вайшешики-сутри" (прибл. ІІІ-І ст. до н.е.), в 10-ти книгах якої послідовно розглядаються основні категорії, субстанції та їхні якості, атоми, рух, проблеми етики, логіки та теорії пізнання. В основі вчення лежать шість категорій, які уособлюють шість видів реальності, вони ж об'єкти пізнання: субстанція, якість, дія, загальне, особливе і притаманність. Пізніше до них додалася сьома — небуття. Субстанції є першоосновою та першопричиною світу і реалізуються у 9-ти формах: 5-ти матеріальних — земля, вода, вогонь, повітря і ефір (акаша) та 4-х нематеріальних — манас (розум), простір, час, атман. Субстанції становлять єдність якостей та дій. Одна з якостей є специфічною для даної субстанції (атрибут), інші можуть змінюватися. Всього налічується 24 види якостей. Субстанціональні якості п'яти матеріальних стихій співвідносяться з органами відчуття людей: земля — нюх, вода — смак, вогонь — зір, акаша — слух. Самі матеріальні субстанції складаються з атомів (ану). Початкове ану тлумачились як граничне малі матеріальні об'єкти сферичної форми, які е носіями якостей і здатні з'єднуватися. Поєднання трьох атомів дає перший об'єкт, доступний органам відчуття (пилинка в промені світла), які самі складаються з однорідних за якістю сприйняття атомів: орган смаку не сам язик, а вода на його поверхні. Вайшешика відокремлює рух від матерії, залишаючи останній лише здатність його збереження (інерція). Сама дія здійснюється Махішваром за допомогою адршит (неспостережувана сила). Ка-нанда розрізняв п'ять видів руху: угору, вниз, розширення, стиснення, переміщення. Далі до них додалися свідомі, тобто викликані людиною, і несвідомі, тобто викликані стихіями, види руху. Процес руху є перехід з однієї точки простору в іншу за певний час. Таким чином, простір і час, що є вічними та нескінченними, постають нам у процесі руху як дискретні та скінченні. Розвинена онтологія з розробленими категоріями механічно поєднується з міфологічною космогонією. В центрі світу знаходиться Макешвара, який з атомів творить матеріальні стихії, далі Ішвара створює золоте яйце, з якого виникає уся решта предметів, та Брахма, який своєю чергою породжує Праджанаті та варни людей. Коли цикл розвитку завершується, Макешвара руйнує світ на атоми, щоб дати душам можливість відпочити від процесу переродження. Далі все повторюється. Вчення Вайшешики мало не тільки розвинену онтологію, а й цікаву натуралістичну теорію пізнання, яка багато в чому збігається з гносеологією школи ньяя.

Виникнення школи ньяя відносять зазвичай до І ст., коли був створений трактат "Ньяя-сутра", авторство якого традиція приписує Готамі (Гаутамі) на прізвисько Актанада — "той, що дивиться під ноги". Багато дослідників пов'язують виникнення ньяя з необхідністю створення теорії суперечки. Справді, логічні проблеми аргументації посідають чільне місце серед досліджуваних цим вченням питань. Ньяя та вайшешика виходять з спільних положень і приходять до близьких наслідків. Одне начебто доповнює інше: якщо вайшешика більше уваги приділяє онтології, то ньяя зосередила свої зусилля в галузі логіки та теорії пізнання. Незважаючи на близькість за змістом систем, обидві школи існували самостійно. Ньяя, як і вайшешика, визнає реальність довколишнього світу і можливість його пізнання. Видів пізнання виділяють чотири:

1) сприйняття, яке буває внутрішнім — розум (манас) та зовнішнім — органи відчуття;

2) висновок, що є логічним умовиводом;

3) порівняння, тобто зіставлення речі та її найменування;

4) свідчення авторитету, яке застосовується, коли об'єктом пізнання є об'єкт, що не сприймається.

Недостовірне пізнання сприймається як пам'ять, сумнів, помилки та гіпотетичні аргументи.

Особливу увагу прибічники ньяі приділяли розробленню логічних проблем. Вони створили теорію виводу на підставі п'ятичленного силогізму, в якій проаналізували підстави для виводу, види виводів, види логічних помилок, а також структуру речення. І теорія пізнання, і розроблення проблем логіки слугували засобом обгрунтування шляху спасіння — у цьому питанні ньяя йде вслід за іншими дар-шанами. Атман, взаємодіючи через розум (манас) та тіло зі світом, втягується в кругообіг перероджень. Звільнення душі можливе через правильне пізнання, яке дасть змогу зупинити страждання і досягти стану чистої свідомості, не зв'язаної з манасом. Онтологія та космогонія ньяї близькі до відповідних розділів вчення вайшешики.

Стародавній Китай: своєрідність трактування душі, особистості і її морального розвитку (Конфуцій, даосизм, Ван Чун, Мо-цзи, та інші). Конфуціанство Вчитель Кун (Кун Фу-Цзи) народився у місті Цзоун царства Лу. 26-тилітнім посів посаду дрібного чиновника, у 30-ть — відкрив приватну школу. Разом з учнями багато мандрував, побував у царствах Ци, Вей, Сун, Чень, де шукав мудрого правителя, який би погодився у своїй політиці з порадами Конфуція. Останні роки життя присвятив збиранню та систематизації літературної спадщини. За деякими твердженнями, у його школі отримали знання понад 3000 учнів. Конфуцій вперше переносить центр ваги роздумів мудреця з Космосу на соціум, звертаючись до совісті людини як головного чинника суспільного життя, він створює першу філософію моралі. В епоху Хань його вчення було канонізовано і довгий час (до 1949 року!) було державною ідеологією Китаю.Обираючи шлях гармонізації суспільства, Конфуцій звертається до недавнього минулого, висунувши ідею патріархальної державності. Тільки тоді держава стане ідеальною, коли кожний буде знати своє місце і виконувати свої обов'язки, як визначено небом:"Володар є володарем, підданий — підданим, батько — батьком, син — сином".Досягти такого стану можна двома шляхами. По-перше, постійним "виправленням найменувань", що означає — необхідно узгоджувати нові явища суспільного життя з традицією, тобто потрібнопідганяти нові реалії під старий зміст понять. По-друге, шляхом повсякденного морального самовдосконалення, метою якого є цзю-ньцзи — шляхетність людини.Об'єктивно вчення Конфуція вносить нову ієрархію в соціальну структуру, коли за визначальний принщіп береться не походження, не влада, не багатство, а моральність. З іншого боку, цзюньцзи — ідеал і дтя держави, тому що основою її поведінки є осягнення "жень" — людинолюбства, гуманності, взаємності, в основі якої своєю чергою лежать "і" (обов'язок), "сяо" (синівське шанування), "чжун" (вірність). Тому "шляхетна людина" є ідеальним законослухняним громадянином, якого не треба примушувати підкорюватися силою.У таких громадян мусить бути мудрий правитель, що керує на основі доброчесності. А це означає, що він спочатку має дарувати милість народові (який, за Конфуцієм, тільки про це і мріє), в якого має бути вдосталь їжі та зброї, щоб він міг довіряти правителеві. Конфуцій заперечував писані закони, але ж держава без права не існує. Тоді він розв'язує цю проблему через розподіл функцій регуляції та покарання. Перша залишається за "лі" (ритуал), друга — за державою. Розв'язуючи суперечності буття людини, Конфуцій ретельно дотримувався свого ж правіша чжун юн — золотої середини, щоразу виходячи з початкової тотожності протилежностей. Тим самим сенс його діяльності як мудреця зводився до встановлення природної — божественної рівноваги. Але Конфуцій не помічає, що суперечності залишилися — вони лише піднесені на рівень логіки понять. Так, вимога "шляхетності" — не чинити з іншими, як не хочеш, щоб вчинили з тобою", — не узгоджується з ієрархією повноважень. Покарання сина є вияв батьківського обов'язку і порушувати асиметрію їх взаємин неможливо навіть в ідеальній формі. Хоча Конфуцій створив морально-політичне вчення, він не зміг проминути кола питань проблем пізнання, хоча спеціально ними не займався. Всю його гносеологію репрезентує одна цитата: "Ті, що мають знання від народження, стоять найвище від усіх; ті, що мають знання завдяки навчанню, — йдуть за ними; ті, хто почав навчатись, опинившись у скрутному становищі, — йдуть за ними; ті ж, хто, опинившись у скрутному становищі, не вчиться, — стоять найнижче серед людей". Себе самого Конфуцій ототожнює з тими, хто, не володіючи знаннями від народження, "виявляючи розуміння, набув їх". Він вважає, що знання і мудрість — не одне й те ж, і що знання, які людина не може використати, не мають сенсу. Структурно вчення Конфуція відбиває зафіксований ще родовою свідомістю просторово-часовий поділ світу. Система категорій та організація принципів поведінки відповідають 3-х, 5-ти, 7-ми, 9-ти елементній структурі. Особливе значення надається числу З, виділяється, наприклад, три види дружби, три види радощів, хоча кількість видів можна налічити й більше. Після смерті Конфуція його школа розпалася на вісім напрямів, серед яких особливо яскравими є Мен-цзи та Сюнь-цзи. Проблема засновників даосизму Першою книгою, в якій викладено погляди даосів, є "Дао де цзин", авторство якої приписується легендарному мудрецеві Лао-цзи. Існує кілька версій його біографії. Згідно з однією, найбільш розповсюдженою, Лао-цзи народився у царстві Чу і звали його Лі Ер Дань. Він займав посаду доглядача архіву Чжоузького правителя. Друга книга — "Чжуан-цзи". Назва відповідає імені автора, дати життя якого відомі — бл. 369-286 до н.е. Порівняльний аналіз цих творів свідчить, що за формою викладу, за ступенем раціоналізації понять "Чжуан-цзи" стоїть ближче до передфілософії, ніж "Дао де цзин", проте в ній є ряд нових положень. Це дало змогу зробити висновок, що обидва тексти написані приблизно в один і той же час і є варіантами більш раннього твору, але він не отримав широкого розповсюдження. Трактат "Ле-цзи" був втрачений у період Цзинь і відновлений Чжан Чжаном на основі уцілілих фрагментів. Велика кількість пізніших нашарувань змушує з обережністю підходити до цієї книги. Мо-цзи Дати життя вчителя Мо-цзи точно не встановлені, приблизно називають 475-395 pp. до н.е. Спочатку вік вчився у конфуціанців, але, не погоджуючись з багатьма положеннями їхнього вчення, скоро став їх основним опонентом. А критикував він їх за таке: "гуманність" у конфуціанстві визначається ступенем родинних і зв'язків та статусом у суспільстві — яка ж тоді це гуманність? На противагу "дотриманню лі" Мо-цзи висуває ідею "загальної любові" — цзяньай. Усі люди повинні піклуватися про інших і робити все, "щоб примножувати блага та усувати всі шкідливі (явища) у Піднебесній". Тільки тоді торжествуватиме істинна гуманність: голодні отримають їжу, ті, що мерзнуть, — одяг, стомлені — спокій. Причину бідувань Мо-цзи вбачав у тому, іцо влада та багатство передається у спадщину і потрапляє до рук тих, хто їх не заслуговує. Щоб цього не відбувалося, необхідно висувати на посада людей згідно з їх моральними якостями та здібностями, незалежно від походження. Ці погляди Мо-цзи показують, що він, услід за конфуціанством обирає місцем гармонізації буття людей соціальний космос. Щоб надати ваги "думці людей", Мо-цзи наділяє й здатністю висловлювати "волю неба", яке тільки бажає всім добра, але не владне над долями людей. Люди самі мають домагатися кращого життя. Для цього необхідно працювати у поті чола і не прагнути розкоші, необхідно добре виконувати свою справу, тоді їжі та одежі буде вдосталь. Звертання до волі неба і до духів, що карають злих та нагороджують добрих, не відповідає принципам філософії Мо-цзи і в цілому звучить непереконливо—що означає "бажає добра"? І як віддячується добро? — на ці питання важко дати відповідь. Вразливість цієї позиції розумів сам Мо-цзи (пізніше моїсти взагалі відмовилися від цієї ідеї), а тому він водночас шукає інший спосіб обгрунтування на рівні практичних результатів влади — тільки вони можуть бути вірною оцінкою. Якщо дії правителя завдають лихо людям, то вони не можуть бути правильними. Якщо віра в долю призводить до того, що людина покладає надії на неї, а сама нічого не робить, щоб добре жити, то віра в долю є оманою. Якщо йти далі за логікою Мо-цзи, то виникає питання — чому ж люди роблять злі вчинки собі на шкоду? Причина помилок людей лежить у незнанні та нерозумінні сутності слів. Бо як пояснити, що "шляхетні люди", обурюючись з приводу дрібної крадіжки, водночас вважають за нормальне напад на сусідні держави та їх пограбування. Ці люди не розуміють сутності поняття "гуманність". Звернувшись до сфери пізнання, Мо-цзи першим у китайській філософії дав теоретичний аналіз та логічне вирішення цілої низки проблем. Він вважав, що зміст понять ("імена") повинен відповідати дійсності і піддав критиці конфуціанську ідею "виправлення імен". Мо-цзи вважав, що новим явищам соціального життя слід давати нові імена, а не приводити їх у відповідність із старими. Основою дтя пізнання є досвід, що розуміється як дотримування "дійсності, яку чує і бачить народ". Такі погляди можна кваліфікувати як емпіризм. Особливе місце у філософії Мо-цзи посідають міркування про критерій істини. Китайський мислитель вважав, що висловлювання мають грунтуватися на "взірці", "прикладі". Наслідувати "приклад"— відповідати сань бяо — трьом показникам (критеріям): "Має бути підстава, має бути джерело, має бути застосування". Критерій "підстава" означає, що судження слід зіставляти з досвідом предків, мудрих правителів минулого. Другий критерій — джерело: необхідно спиратися на думку більшості людей. Третій критерій — користь: якщо дія приносить добрий результат, то ії можна вважати правильною. Заслугою Мо-цзи є розробка категоріального апарату теорії пізнання. Особливу роль філософ вбачав у поняттях "лей" — рід, подібність, аналогія, і "гу" —- причинність, причому поняття "лей" виконувало дві функції: по-перше, розрізнення слів з родом понять— військовий похід може бути і нападом, і захистом, і каральною акцією; по-друге, побудова логічних висновків за аналогією. Філософія Мо-цзи є особливим випадком у китайській філософії. За проблематикою вона найближче стоїть до європейської традиції. Але внаслідок своїх теоретичних висновків філософській школі Мо-цзи для виживання довелося перетворитись в організаційну структуру, котра проіснувала понад сторіччя. Члени цієї школи малії виконувати заповіти Мо-цзи практично, а не лише обґрунтовувати теоретично. Напіввійськова організації!, сувора дисципліна та ідейна згуртованість робили моїстів вагомою силою, і вони не раз й Демонстрували, беручи участь у міжусібних війнах на боці слабшого супротивника. філософія Ван Чуна Ван Чун (27-бл.98 pp.) є досить унікальним явищем в китайській культурі. Він не належав до жодної з філософських течій — ні формально (як член школи), ні змістовно. Він був видатним представником інтелектуальної опозиції, члени якої часто самоучки чи люди, що зневірились у конфуціанстві, знаходили у собі сміливість протистояти авторитетові школи урядовців, підкріпленому силою держави. До нас дійшов тільки один твір "Лунь-Хен'' і численні посилання ка нього в працях інших філософів. Однією з особливостей вчення Ван Чуна є полемічний стиль викладу, де положенням конфуціанства відповідає його власна думка. Ось як будується текст. Спочатку констатується положення конфуціанства, далі воно співвідноситься з власним поглядом на проблему, після чого Ван Чун шукає внутрішні протиріччя в позиції опонента. І, нарешті, критиці піддаються висновки з цього положення, причому залучається матеріал з медицини, астрономії та інших галузей знання. Наприклад, конфуціанці вважають, що небонаділене волею, а Ван Чун — що небо, земля і людина походять природним шляхом, тобто небо не може щось відчувати, бажати або впливати на людину. Тоді виникає протиріччя — якщо небо має волю і може впливати на правителя, який порушує його волю, то чому воно обрало такого поганого правителя і т.ін. Ван Чун особливу увагу приділяє критиці положення про безсмертя душі. Він вважає, що якщо людина є поєднанням темних та світлих частинок і тільки їй притаманний розум, то свідомість є результатом цього поєднання і за межами його не існує. "Якщо в Піднебесній не буває одного палаючого полум'я, то як можіть існувати одні частинки свідомості без форми (тобто без тіла)?". Цю думку вш підсилює наступним міркуванням: якщо до народження немає свідомості, то й після смерті її не може бути. Водночас він критикує віру у можливість осягнення безсмертя. Лопка Ван Чуна проста: не вмирає лише те, що не народжувалося, — темне та світле начало, а всі предмети та істоти утворилися з них, коли-небудь у них і перетворяться. "З факту народження істоти стає відомою і необхідність й смерті". В теорії пізнання Ван Чун дотримувався позиції, близької до Хань Фея. Він визнавав досвід як головне джерело знань, проте знання досягає "ясності" тільки теля пояснення їх розумом. Тому гак важко правильно навчати. Пророкування Ван Чун пояснював міркуванням за аналогією, коли розумна людина, роблячи висновки "за схожим", може "на самому початку бачити кінець". Критерій істинності він вбачав у можливості застосування знань. Ван Чун вважав, що якщо сутність людини природна, то вона завжди була однаковою. Тому намагання піднести давнину не має під собою підстав. Навпаки, люди за час свого існування багато чому навчились і живуть зараз краще, аніж у давнину, коли носили шкури та іли сире м'ясо. Проте, визнаючи прогрес у матеріальній сфері, Ван Чун вважав незмінним політичний устрій, а головну причину зростання чи занепаду держав вбачав у змшенні сільськогосподарських умов. Але й самому Ван Чуну не вдалося уникнути суперечностей. Заперечуючи існування душі, він визнає існування духів. Усі розділи його вчення проникнені фаталізмом. Людина — іграшка в руках долі. Доля суспільства також не залежить від людей, тому що визначається примхами природи. Незважаючи на ці вади, Ван Чун був видатним мислителем епохи Хань, з яким змушена була рахуватися офіційна ідеологія в обличчі конфуціанства. Його праці відіграли важливу роль у збереженні культурної традиції доциньської філософії.

Душа в трактуванні натурфілософів. Геракліт. Понимание природы души Гераклитом. Представители милетской школы, указывая на материаль­ную природу психического, не дали относительно развернутой картины душевной жиз­ни человека. Первый шаг в этом направлении принад­лежит крупнейшему древнегреческому философу из Эфе­са Гераклиту (530-470 гг. до н.э.). С представителями Милетской школы Гераклита связывает идея первона­чала, но только за первооснову он принимал не воду, не апейрон и не воздух, а огонь в его вечном движении и изменении, вызываемом борьбой противоположностей: Душа - это особое переходное состояние огненного начала в организме, которому Гераклитом дано название “психея”. Следует подчеркнуть, что введенное Геракли­том название для обозначения психической реальности было первым собственно психологическим термином. На его основе в 1590 г. Гоклениусом будет предложен тер­мин “психология”, который, начиная с работ Х.Вольфа “Эмпирическая психология” (1732) и “Рациональная пси­хология” (1734) станет общеупотребительным для обозна­чения науки, изучающей психику человека.

Гераклитом было дано не только общее представле­ние о “психее” и ее природе, он также попытался выделить и охарактеризовать отдельные стороны души. Большое значение он придавал чувствам, а среди них особен­но зрению и слуху. Функции зре­ния и слуха ставились в зависимость от общего состоя­ния души и самих органов чувств. Хотя Гераклит отводил чувствам важное место в позна­нии, однако, ведущим у человека признавался разум, по­скольку органы чувств позволяют установить лишь вне­шнюю гармонию природы, тогда как разум, опираясь на чувства, открывает ее внутренние законы. Мысль человека саморазвивается, переходя от одной истины к другой. Основная цель познания заключается в том, чтобы, от­крывая истины, прислушиваться к голосу природы и по­ступать сообразно ее законам.

Довольно подробно рассматриваются Гераклитом побудительные силы, влечения, потребности. По мнению Гераклита, потребности живых существ опре­деляются условиями их жизни: Свиньи грязи радуются, ослы - золоту предпочитают солому, птицы в пыли или золе купаются, морская вода - для рыб пригодна... Ука­зывая на зависимость переживаемых состояний организ­ма от предшествующих, философ подчеркивает, что свя­занные с потребностями чувства удовольствия и неудо­вольствия узнаются через свою противоположность. Голод приятным делает насыщение, усталость - отдых, болезнь-здоровье.

Злоупотребление вожделе­ниями и низшими потребностями ослабляет “психею”. Умеренность в удовлетворении по­требностей способствует развитию и совершенствова­нию интеллектуальных способностей человека. Счастье человека, по Гераклиту, состоит не в увлечении те­лесными удовольствиями, а в том, чтобы исходить из голоса разума, позволяющего чело­веку проявлять природосообразное поведение, связан­ное с пониманием законов необходимости (логоса). Глав­ным в человеке является характер, понимаемый Герак­литом как рок, как главенствующий психологический фактор, определяющий судьбу человека в течение всей его жизни.

Взгляды Гераклита оказали большое влияние на развитие философско-психологических систем последу­ющих древних мыслителей, у которых идеи, выдвинутые Гераклитом, получат дальнейшую конкретизацию.

Піфагорійський союз і зміна уявлень про душу Піфагорійський союз – закрите товариство, а вчення піфагорійців – таємне. Спосіб життя піфагорійців повністю відповідав ієрархії цінностей. Перше місце відводилось прекрасному і благопристойному (в тому числі науці). Друге місце займало вигідне й корисне. Третє – приємне. Піфагорійці піднімалися до сходу сонця, виконували мнемонічні (пов'язані з розвитком і зміцненням пам'яті) вправи, а потім йшли на берег моря зустрічати сонце, обдумували майбутні справи, працювали. Наприкінці дня після обмивання всі спільно обідали і славили богів. Потім – спільне читання. Перед сном кожний піфагорієць звітував про минулий пройдений день. В основі піфагорійської етики лежало вчення про належне: перемогу над пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості, шанування Піфагора. Такий спосіб життя мав світоглядні основи, виходив із уявлень про Космос як упорядковану і симетричну цілісність, краса якого відкривається не всім, а лише тим, хто веде праведний спосіб життя. За свідченнями Аристотеля, значну увагу Піфагор приділяв вивченню людини. Згідно з його вченням, людина створена богом для пізнання, споглядання світу («космосу»), роздумів про нього («філософствування»). У своєму житті, повчав Піфагор, людина керується, скоріш, усвідомленими, а ніж трансцендентними цінностями. Повага до богів і батьків, виховання дітей, вірність дружбі, поміркований спосіб життя, моральна і тілесна чистота, відданість «батьківським законам» – ось головні настанови, які узагальнив і систематизував Піфагор, освятив їх своїм велетенським авторитетом. Саме він ввів у філософію ідею «порядку» (влада аристократів), яку протиставляв «демократії» як «порушенню цього порядку»

Моральна психологія Сократа і психологічні ідеї в філософській системі Платона. Ідеї - істинно існуюче буття, незмінне, вічне, не що має виникнення, вони незримо і пуста, існують незалежно від чуттєвих вещей.Матерія - це небуття, безформне незрима, яке при поєднанні з ідеєю може стати будь-річчю. Ідеї - зразки, речі - їх подібності. Душа виступає в якості початку, посередині між світом ідей та чуттєвих речей. Вона існує перш, ніж з'єднатися з яким-небудь тілом і у своєму первісному стані складає частина світового духу, перебуваючи в царстві ідей. Тому природа душі те саме природі ідей. Індивідуальна душа - образ і закінчення універсальної світової душі. Душа за своєю природою вище тіла, і тому може панувати над ним. Тілесне ж саме по собі пасивно. Платон розрізняв 9 розрядів душ, кожна з яких відповідає певній людині: філософу належить вища душа, далі -- правитель, гос.деятель, лікар, пророк, ремісник, софіст, тиран. Душа і тіло повинні відповідати один одному і розвиватися в рівновазі. Вчив про потрійному складі душі: жадає душа - розумна душа (протистоїть жадає) - лютий дух. Боротьба частин душі виявляється в сновидіннях. Порушення гармонії частин душі призводить до страждання. А її відновлення - до почуття задоволення. Він вважав душу безсмертною, і через неї - вічним духовний досвід.