2. Роль коренізації в суспільно-політичному житті України.
3 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.
Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.
У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту — представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб. Ще менше було українців серед відповідальних працівників республіканського рівня. Практичними кроками щодо українізації стали директиви Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 27 липня і 1 серпня 1923 p., які проголошували рівність мов й у зв'язку з цим необхідність надання допомоги для розвитку української мови, піднесення її до рівня російської.
Значна увага приділялась вивченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася нестачею підручників, нерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін.
Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — 23; 70% загального тиражу книг були україномовними. У 1924 р. з 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн, що дало змогу перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, розпочали діловодство українською мовою. Однак українізація партійного, профспілкового й комсомольського апаратів відбувалася повільно.
Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія на чолі з В. Затонським, до якої ввійшли також Влас Чубар, Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін.
Наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з поясненнями офіційної влади, було зумовлено загрозою "націонал-ухильництва" і націоналізму.
3. Форсована індустріалізація промисловості урср наприкінці 1920-х – 1930-х рр.
До 1926 року економіку СРСР та України в основному було відбудовано. Постало питання про перспективи її подальшого розвитку.
Вирішальною ланкою повинна була стати індустріалізація – створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Почалася вона з розвитку важкої промисловості. Цій галузі весь час надавалася перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення обороноздатності держави. Легка промисловість, яка швидше дає віддачу, сприяє обігу грошей, підвищенню рівня життя населення, перебувала на другорядній ролі.
Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10-15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу, особливо селянства.
Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на заході, де домінувала доцільність, зумовлена потребами суспільства.
Радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок власних джерел фінансування. Пошук цих джерел – одне з головних завдань політики й предмет внутріпартійної боротьби. Форсована індустріалізація прискорила згортання НЕПу, спричинила зміну форм керівництва народним господарством. Поступово безпосередніх виробників позбавили прав власності, зокрема права володіти та розпоряджатися своїми засобами виробництва. Власність з колективної, приватної перетворилася на відомчу і бюрократичну. Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які стали розподіляти плани і фонди за галузями, регіонами, підприємствами, змінювалась система оплати праці, визначальним для якої стало встановлення зарплати "зверху" замість попередньої практики колективних договорів.
Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарські – знижувались.
Перша п’ятирічка почалася в жовтні 1928 року, а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 року. У травні 11 Всеукраїнський з’їзд Рад схвалив п’ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного п’ятирічного плану. Проте зразу ж плани було піддано "коригуванню" з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та колгоспного будівництва. Встановлювались завищені й нереальні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї промисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об’єктивних підстав для цього не було. У 1931-1933р. р. темпи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928-1929 р. р. до 5% у 1933 році.
Плани першої п’ятирічки всупереч заяві Сталіна у січні 1933 року про їх дострокове виконання втілити у життя не вдалося, хоча на шляху індустріалізації були й певні успіхи. У 1932 році було введено до ладу найбільшу тоді в Європі Дніпровську гідроелектростанцію. У жовтні 1931 року випустив перший трактор Харківський тракторний завод, а вже в наступному році він дав країні 16,8 тис. машин. Проте зростання промисловості й економіки загалом було нерівномірним і характеризувалося посиленням диспропорцій.
Наслідки індустріалізації були дуже відчутними. У 1940 році промисловий потенціал у 7 разів перевищив рівень 1913 року. З аграрної країни республіка перетворилась на індустріальну, вона зайняла 2 місце в Європі за виплавлянням чавуну, 4 за видобутком вугілля. Частка України у союзному видобутку залізної руди сягала 68%, виробництві паровозів 74%. Однак Правобережжя та Полісся залишалися промислово не розвинутими. Прискорився процес урбанізації. Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробництва продукції на душу населення. Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, надцентралізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.