4. Стан сучасного мовного законодавства України
Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».
Першою легальною незалежною масовою всеукраїнською організацією, яка постала в лютому 1989 року не за вказівкою «згори», а з широкої народної ініціативи, стало Товариство української мови ім.Т. Шевченка. Закон Української РСР «Про мови в Українській РСР» було ухвалено наступного дня, 28 жовтня 1989 року. Його ухваленню передувала велика підготовча робота. Проект закону, підготовлений у надрах тодішнього ідеологічного відділу ЦК КПУ, у річищі тогочасних установок на «гласність і демократизацію» було винесено на всенародне обговорення, в ході якого було висловлено 23967 пропозицій і зауважень. До Президії Верховної Ради УРСР надійшло й чотири альтернативні законопроекти: від Львівської обласної ради Товариства української мови, інтернаціональної групи Дніпропетровська, колективу Львівського поліграфічного інституту та від групи київських науковців. Три з цих проектів орієнтувалися на радикальну «українізацію», один (дніпропетровський) – на консервування «статус-кво». Всі пропозиції було розглянуто й узагальнено робочою групою на чолі з депутатом, директором Інституту філософії АН УРСР, академіком В. Шинкаруком, який і доповідав доопрацьований проект на сесії Верховної Ради УРСР. В ході обговорення на сесії з ініціативи депутатів було прийнято ряд поправок до закону, які формально додатково гарантували права російської та інших національних мов, а практично – намагалися стримати фактичне утвердження мови української. З урахуванням цих поправок закон було прийнято в цілому, і він досі лишається нормативним документом, що регламентує разом із ст. 10 Конституції України мовну політику в державі.
Слід відзначити, що чинне законодавство не передбачає жодних санкцій до порушників Закону про мови. Більше того, сам Закон розмитістю окремих положень не може не провокувати його порушень. Окремі положення Закону «Про мови в Українській РСР» було деталізовано низкою інших законодавчих та підзаконних актів. Так, Закон УРСР «Про освіту» в редакції від 23 травня 1991 року проголошував, що мова освіти визначається законом УРСР «Про мови в Українській РСР» (ст. 6). У новій редакції Закону від 23 березня 1996 року цю статтю (тепер – ст. 7) було доповнено словами «визначається Конституцією України.» (і далі за текстом). Такого ж змісту ст. 11 є в Законі України «Про інформацію» (від 2 жовтня 1992 року): «Мова інформації визначається Законом «Про мови в Україні», іншими законодавчими актами України в цій сфері, міжнародними договорами та угодами, ратифікованими Україною». У Законі України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (від 16 листопада 1992 року) вказується, що «друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами» (ст. 4).
Вся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки, посвідчення, дипломи тощо), що розповсюджується через державні підприємства, установи та організації, видається державною мовою. Держава заохочує підготовку, виготовлення та розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні. Дотримання державної політики у видавничій справі забезпечують відповідні органи виконавчої влади».
24 грудня 1999 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов чи мов меншин». Закон створює особливий статус для мов таких національностей: росіян, євреїв, білорусів, молдаван, румунів, кримських татар, болгар, поляків, угорців, греків, німців, гагаузів, словаків. Причому в разі, якщо число осіб, які належать до вказаних національностей, перевищує в межах певної адміністративно-територіальної одиниці 20 відсотків, ця мова отримує в межах цієї одиниці статус офіційної. Слід зауважити, остання норма не є нормою самої Хартії, а була виписана власне українськими законодавцями.
Серед важливих ознак сучасної мовної ситуації в українському суспільстві слід виділити 1) українсько-російську колективну двомовність і диглосію; 2) співіснування в єдиному українському просторі трьох реґіонів з різними національно-культурними, соціяльно-політичними традиціями і – як наслідок – мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками; 3) формальний характер мовної політики у державі, відсутність в української мови реального високого соціяльного статусу; 4) поступову і невідворотну англомовну експансію.
Українсько-російська колективна двомовність зумовлюється кількома взаємопов’язаними чинниками: функціонально-стилістичним, територіяльним, територіяльно-соціальним, віковим, конфесійним. Функціонально-стилістичний розподіл між російською та українською мовами, “зрежисований” імперською мовною політикою, дістався молодій українській державі у спадок.
Масштаби і глибина зрусифікованості цих територій надзвичай тісно пов’язані зі 1) ступенем української національної самосвідомості та державотворчої активності, усвідомленням необхідності опиратися політичній та культурно-мовній експансії сусідніх держав, передусім русифікації; 2) підтримкою чи не підтримкою комуністичної ідеології, яка за сучасних умов пов’язується з бажанням реставрувати Союз із повсюдним використанням російської мови.
Україномовним і надалі залишається здебільшого сільське населення України. Щодо урбаністичного середовища, більш-менш повноцінним україномовним міським населенням відзначається лише західний реґіон. У великих містах Сходу, Півдня, почасти Центру України українська мова практично “відсутня”. Її нечисленними носіями тут можуть виступати представники інтеліґенції переважно з письменницького середовища, деякі діячі культури й мистецтва, науковці-гуманітарії, або діячі відповідних соціяльних рухів, політичних партій української національної орієнтації.
З уведенням обов’язкового україномовного навчання в українській середній школі уможливлюється сценарій “з точністю до навпаки”: онуки україномовних українців, діти їх російськомовних дітей, поступово будуть вертатися до рідної мови своєї національності: мови дідів і бабусь. Доволі симптоматичними виглядають відповіді учнів молодших класів, які брали участь у нашому дослідженні: на питання “як ти лагідно звертаєшся до батьків” більшість дітей з київських шкіл реагували російськими словами, натомість серед використовуваних ними звертань до дідуся та бабусі найчастіше називали українські лексеми з характерними українськими словотвірними формантами: бабця(ю), діду, бабуня, дідуню, бабунця, бабунечка (а не бабушка, дедушка, дедуля, бабуля, бабулечка).
Очевидно, що без зміцнення статусу української мови як національної, без реальної державної мовної політики, спрямованої на підняття престижу української мови, без створення відповідних україномовних інфраструктур у суспільстві реалізація програми розумного реґулювання мовним вихованням дітей приречена стати ще однією формальністю.
а) суржик як особливе явище в українській мові
Суржик – породження тривалої доби бездержавного існування України, продукт зросійщувальних, асиміляційних потуг імперського режиму. Утім не можна не згадати й іншу причину поширення суржика. Цей диверсант – руйнач ще й тому що є вражаючі здобутки у своїй інформаційній діяльності, що заявився він у нашу мову як у мову такої нації, яка перебувала ще лише в процесі свого новітнього народження, становлення і розвитку. Розвитку суржика сприяє така українська риса як – комплекс малоросійства. На лихо він живе у дуже багатьох наших людях; що особливо прикро й особливо небезпечно. Адже суржик – хвороба мови. Підстав для несприйняття суржика більш ніж достатньо. Тут є різні причини і варіанти. Є ті «суржиконосці», які свідомо витравлювали з себе природну україномовність, помилково вважаючи суржик, що на нього переходили, за російську мову; є зовсім мимовільні носії суржику, які вже засвоїли його як родовий спадок; є ті, які звертаються до суржикових форм тому, що просто не знають літературних форм, все ж оперують суржиком, аби не виділятися; є дуже багато тих, яких усе це цілковито не цікавить – саме оте «яка разниця». Як відомо, повного збігу літературної і розмовної мов у жодному народі немає. Є діалектні варіації, але в нас в Україні, на першому плані – суржик. Те, що він хвороба, ненормальність, - очевидно, але це аж ніяк не стосується тих діалектних форм, які, навпаки, на відміну від суржика, слід протрактовувати як мовне багатство, як джерело живлення тієї чи іншої мови. Так все-таки – що діяти з суржиком? Де ліки від цієї епідемії? Визнати його за другу мову? Заборонити? Але чи не найдотепніше висловився з цього приводу М. Вересень. У цьому разі, застеріг він, Україна виявилася б просто паралізованою, бо ж ні президент, ні міністри, ні інші посадовці, ні депутати не змогли б виконувати своїх важливих для суспільства функцій. Чому? Тому що, рахуючись із загальносуспільною вимогливістю, усі засіли б за вивченням нормативної літературної мови. Жарт за жартом, а кожному зрозуміло, що крім сфери ЗМІ та освіти, яким суржик має бути протипоказаний, жодні заборони неможливі. Отже, суржик, яким розмовляє значна частина України (десятки мільйонів) відходить від будь-якої літературної норми на 10%, а то й на чверть лексики! Звичайно, йдеться про літературну норму для розмовної мови, а не лише для писемної, де наше листування так само далеке від української класики, і не йдеться про особливості чи відмінності індивідуальні або функціональних стилів, діалектів і говорів, професійних чи інших подібних групових мовних підсистем, які цілком уживаються у понятті «національна мова» як внутрішні рушії її розвитку. Суржик руйнівний і таким рушієм бути просто не може.