Лекція 9. Історія розвитку театру в Україні

Феномен театру в сучасній Україні. Основні джерела інформації з питань сучасного українського театру. Пошук і експеримент у сучасному українському театрі.

Текст лекції

Дещо іншим є погляд на цю проблему самих драматургів. Так доволі відомий сучасний автор п’єс Т. Іващенко зазначає, що „нині можна почути: „Чи існує сучасна українська драматургія?”. Це дивно, тому що в Україні багато драматургів, є Гільдія драматургів, є люди, які ставлять свої п’єси і в Києві, і в інших містах. Не можна сказати, що глядач не цікавиться сучасними п’єсами. Хоча я розумію режисерів, напевно, не можна надавати великий зал під сучасні п’єси, на них люди не підуть масово. Але невеликі театри, маленькі сцени доводять, що люди ходять і їм цікаво”. На думку Т. Іващенко, багато сучасних українських режисерів живуть за принципом: „Немає пророка у своїй Вітчизні”. Їм здається, що в Україні такого драматурга, який би їх зацікавив, не може з’явитися. От в Москві, в Санкт-Петербурзі є. Або якщо тебе визнають за кордоном, в тій же Москві, то ти вже знаний і тут, а інакше нікому не цікавий, твої п’єси – це хуторянство. Тому режисери цікавляться рідко. Можливо, раз на рік хто підійде і щось запитає. Наші режисери, – вважає Т. Іващенко, – не вірять глядачеві, що він зможе сприйняти сучасну п’єсу. За кордоном існують театри сучасної драматургії. Якби такий театр відкрився в Україні, я думаю, було б дуже багато п’єс для постановки, і свій глядач знайшовся б. Відкрити нове ім’я – це ризик. Режисери взагалі не довіряють сцену молодим драматургам, і серед тих, хто зважився на такий експеримент – заслужений діяч мистецтв В. Малахов, художній керівник Театру на Подолі. Це людина яскравого темпераменту, талановита, яка дуже відчуває час, іде на ризик і вірить у позитивний результат. Він розуміє, що глядачеві цікаво побачити на сцені себе, свої проблеми. Від акторів, особливо від жінок, чую, що їм хотілося б зіграти сучасну жінку з її болісними проблемами, нездійсненими мріями, тобто зіграти те, що сьогодні хвилює. Мені здається, актриси налаштовані на сучасні ролі. А взагалі найприємніше для акторів і режисерів – це робота. Буду намагатися писати, щоб акторам хотілося грати, щоб наш глядач із задоволенням приходив у театр і щоб не виникало питання, чи є українська драматургія.

Зовсім по-іншому сприймають цю проблему режисери. Так, зокрема, художній керівник і головний режисер Харківського академічного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка С. Пасічник, зазначає, що відчуває брак сучасної драматургії. Сьогодні, – стверджує режисер, – не переінакшити класику – поганий тон. Я ж не хочу осучаснювати тексти. Взагалі, проблема репертуару українських театрів залишається дуже гострою. Фахівці зазначають, що майже у всіх регіонах України в репертуарах театрів провідною є західна культура. Якщо конкретніше, то у театрах Львівського відділення в репертуарі театрів 38% західноєвропейської драматургії та 41,8% української, інше – російська; у театрах Донецького регіону західноєвропейської драми – 36,5%, російської – 28%, української – 20%; у театрах Харківського відділення – західноєвропейські п’єси займають 44,2%, російські – 37,5%, українські – 14%. У театрах Криму – 50% драматургії західноєвропейської, інша половина – російська з домішками української.

В українському театрі, – зазначають у пресі, – вже років з десять немає особливих змін в репертуарній політиці. Як бачимо з відсоткових відношень, український театр тотально денаціоналізований. Цьому сприяють культурно-мистецькі центри багатьох країн, які підтримують впровадження своєї класичної чи сучасної драматургії на українську сцену. Особливо активними є Гете-Інститут, Австрійський культурний центр при посольстві Австрії в Україні, Польський інститут, Французький культурний центр. У цьому немає нічого поганого, навпаки. Але чим займаються наші держчиновники в сфері культури? Серед української драматургії в афішах переважно класика, і за жанрами ці вистави є комедіями навіть тоді, коли авторами п’єс визначені інші жанри. Охарактеризувати понад сотню різноманітних театрів України, більше третини яких знаходиться у столиці, можна одним словом – розважальні. Комедії та мелодрами навіть у серйозних академічних драматичних театрах займають приблизно 70% дієвого репертуару. Відсутність державної політики в ставленні до сучасної драматургії, – стверджують критики, – головна причина розважального, тотально аполітичного і денаціоналізованого українського театру. Адже тільки сучасні тексти про життєві реалії роблять театр гострим. Театр втратив головну свою функцію – соціальну. Процент сучасної української драматургії в репертуарній афіші настільки незначний та нестабільний, що його навіть важко визначити. Хоча в Україні нараховується близько 40 драматургів, серед яких багато молодих, або відносно молодих людей. За ініціативи голови Конфедерації українських драматургів Н. Мірошниченко протягом останніх трьох років з допомогою різних фондів було видано три збірки драматичних творів. Більшість з цих текстів ніколи не бачили сцени. Українські режисери не мають особливого зацікавлення до сучасних, живих українських авторів. Живим драматургам потрібно платити гонорари, чого не вимагають „вічно живі” класики. З іншого боку – хоча в деяких активних авторів уже нараховується по 20-30 постановок, ці постановки зазвичай не мають великого успіху та резонансу. Найбільш талановиті українські письменники не йдуть в драматургію, бо гонорари занадто мізерні.

Навіть найуспішніший український автор, що є сам собі й продюсером, має в середньому одну-дві постановки на рік. Серед таких драматургів: Неда Неждана, Анатолій Крим (російськомовний), Олександра Погребінська, Сергій Щучанко, Валентин Тарасов, Олег Миколайчук, Олександр Ірванець та інші. Прийняття Верховною Радою закону про театр нічого не змінило. Відсутня школа драматургії. Жоден вуз не готує драматургів, а практика майстер-класів в Україні ще не дуже прижилася. Це щось спорадичне. Один з майстер-класів „Модернізація української драматургії” за участі драматургів-інструкторів з Великої Британії та драматургів-учнів з усіх регіонів України, який був проведений драматургом українського походження зі США Іреною Коваль років зо п’ять тому, спровокував активнішу позицію українських драматургів. Але існує розрив школи, старих професіоналів вже немає серед живих. Разом з тим, якби вони й могли чогось навчити, то це була б „добре зроблена” соцреалістична п’єса, а новий час вимагає нових форм. В Україні з середовища молодих режисерів та драматургів ще не сформувалися дуети однодумців, як було колись, наприклад, Курбас – Куліш.

Завдання для самостійної роботи

1.Етапи становлення українського театру?

2.Сучасний стан розвитку репертуару українського театру.

3.Сучасні театральні критики, режисери та актори.

Завдання для семінарських занять

1.Прочитати твори Куліша. Підготовати доповідь про творчість автора, творчу судьбу його творів.

2.Поміркуйте та дайте відповідь: Чому й досі творчість Л.Курбаса та українських «корифеїв» впливає на розвиток українського театру?

Методичні рекомендації

Розпочинати розповідь про сучасний театр слід з народження театру «корифеїв» та театру Л.Курбаса. Серед сучасних режисерів слід назвати Р.віктюка, А.Жолдака, Д.Богомазова, О.Марданя.

Література

1. Українська культура та реалізація державної політики в культурній сфері: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму за 2005 рік. – К.: Міністерство культури і туризму України, 2006. – 134 с.

2. Реалізація державної політики у сфері культури і туризму: пріоритети, здобутку, перспективи: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2006 рік. – К.: Міністерство культури і туризму України, 2007. – 104 с.

3. Реалізація державної політики у галузі культури: Аналітичний звіт Міністерства культури і туризму України за 2007 рік. – К.: Міністерство культури і туризму України, 2008. – 152 с.

4.uk.wikipedia.org/wiki/

5. Про театри і театральну справу. – Закон України від 31 травня 2005 р. № 2605-ІV // Офіційний вісник України. – 2005. – №25. – С. 31-40.

6.Національний звіт про культурну політику в Україні //mincult.kmu.gov.ua/mincult/uk/index

7. Кононова Н. Приютите Портоса и Джульетту. (Зарплата и жилищная проблемы – два кита, на которых завязаны все беды служителей Мельпомены) // Киевские ведомости.–2008.–12 февраля.

8. Олтаржевська Л. Володимир Кучинський: Бездарність у нашому театрі існує тому, що існує страх // Україна молода.–2007.– 8 червня.

9. Вергеліс О. Зворотній бік місяця // Дзеркало тижня.–2008.–14 червня. – С. 18.

10. Рибакова О. Театр птушкінської доби // Хрещатик. – 2008. – 20 лют. – С. 11.