- •Тема 1. Міжнародна економіка: середовище, еволюція, зміст План
- •Література
- •1.1. Сучасний світ і середовище міжнародної економіки
- •1.2. Еволюція світового ринку та міжнародної економіки. Зміст міжнародної економіки
- •1. 3. Структура міжнародної економіки
- •Національна економіка
- •Основні терміни і поняття
- •Контрольні та дискусійні питання
- •Тема 2. Основи руху міжнародної економіки План
- •Література
- •2.1. Рух міжнародної економіки: форми, напрямки, чинники
- •2.2. Матеріальні основи розвитку міжнародної економіки
- •2.3. Соціально-економічні основи розвитку міжнародної економіки
- •Основні терміни і поняття
- •Контрольні та дискусійні питання
- •Тема 3. Міжнародна торгівля План
- •Література
- •3.1. Теорії міжнародної торгівлі
- •3.2. Ціноутворення у міжнародній торгівлі
- •3.3. Наслідки міжнародної торгівлі
- •3.4. Напрямки та інструменти зовнішньоторговельної політики держави
- •Основні терміни і поняття
- •Контрольні та дискусійні питання
- •Тема 4: Міжнародна міграція робочої сили План
- •Література
- •Сутність, фактори та види міжнародної міграції робочої сили
- •4.2. Наслідки міжнародної міграції робочої сили
- •4.3. Сучасні тенденції розвитку міжнародного ринку праці
- •4.4. Україна в міжнародній міграції робочої сили
- •Сновні терміни і поняття
- •Контрольні та дискусійні питання
- •Тема 5: міжнародна міграція капіталу План
- •Література
- •Міжнародна міграція капіталу: сутність, чинники, форми
- •5.2. Рух підприємницького капіталу
- •5.2.1. Прямі іноземні інвестиції та їх регулювання
- •5.2.2. Портфельні інвестиції
- •5.3. Позичковий капітал у міжнародній економіці та проблема зовнішньоекономічної заборгованості
- •5.4. Міжнародний ринок кредитних й інвестиційних ресурсів та його структура
- •Основні терміни і поняття
- •Контрольні та дискусійні питання
- •Тема 6. Міжнародні валютно-фінансові відносини План
- •Література
- •6.1. Міжнародна валютна система та її елементи
- •6.2. Еволюція міжнародної валютної системи
- •6.3. Валютний ринок та валютні операції
- •6.4. Платіжний баланс та валютна політика
- •Основні терміни і поняття
- •Контрольні та дискусійні питання
- •Тема 7. Глобалізація економіки та економічна інтеграція План
- •Література
- •7.1. Глобалізація економіки як тенденція світового розвитку
- •7.2. Економічна інтеграція: сутність, напрями та наслідки
- •7.3. Інтеграція України до світового господарства
- •Основні терміни і поняття
- •Контрольні та дискусійні питання
5.3. Позичковий капітал у міжнародній економіці та проблема зовнішньоекономічної заборгованості
Міграція позичкового капіталу в сфері зовнішньоекономічних зв’яз-ків відбувається у формі міжнародного кредиту. Міжнародне кредитування є, з одного боку, безпосереднім результатом розвитку внутрішнього ринку кредитних ресурсів розвинутих країн, а з іншого, — відповіддю на потреби фінансування міжнародної торгівлі. На міждержавному рівні потреба у кредитуванні пов’язана із необхідністю покриття від’ємного сальдо міжнародних розрахунків.
Міжнародний кредит — міждержавний рух капіталу в формі надання валютних і товарних ресурсів за умов зворотності, строковості й платності. Як економічна категорія він виражає відносини між кредиторами та позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики разом із відповідними відсотками. Зворотною стороною міжнародного кредитування є міжнародне запозичення.
Форми та види міжнародного кредиту можна класифікувати за кількома головними ознаками, які характеризують окремі сторони кредитних відносин (табл. 5.4).
Відображення міжнародних кредитних операцій держави в національній статистиці здійснюється в нетто-показниках (різниця між міжнародним кредитуванням та запозиченням за критеріями часу (короткострокові/довгострокові) й суб’єктами кредитних відносин.
В сучасній глобальній економіці міжнародний кредит виконує ряд важливих функцій, що робить його невід’ємною складовою механізму ефективних зовнішньоекономічних зв’язків.
Таблиця 5.4. Класифікація форм міжнародного кредиту
Критерій класифікації |
Форми |
За призначенням |
|
За терміном |
|
За формою кредитування |
|
За валютою позики |
|
За кредитним забезпеченням
|
|
За суб’єктом надання кредиту (кредитором) |
|
За умовами розрахунку за кредит
|
|
Функціональне призначення міжнародного кредиту полягає у тому, що він:
забезпечує мобільний перерозподіл фінансових коштів та матеріальних ресурсів між країнами;
сприяє інтенсифікації процесів накопичення капіталів, дозволяючи окремим країнам або долати внутрішні наявні ресурсні обмеження, або вирішувати проблему перенакопичення капіталу й падіння його прибутковості;
прискорює процеси реалізації товарів і послуг у національних економіках та в світовому господарстві в цілому, знижує витрати обігу.
Підсумковий позитивний ефект міжнародного кредиту проявляється у створенні передумов для зростання світового продукту та стимулювання його реалізації, для прискорення світового обігу капіталу.
Особливе місце серед форм міждержавного кредиту займає державна фінансова допомога, що надається на пільгових умовах у вигляді позик, грантів, технічної допомоги (патентів, ліцензій, ноу-хау). Специфіка цієї форми кредитування проявляється у її мотивації та наслідках.
У країн-донорів (основними країнами-донорами іноземної допомоги є США, Франція, Німеччина, Японія, Канада, Великобританія, Італія та ін.) превалюють політичні і стратегічні пріоритети при наданні допомоги тій чи іншій країні. Однак майже у всіх випадках має місце економічне обґрунтування грантів, позик, технічної допомоги. Типовим прикладом, зокрема, є «прив'язка» іноземної допомоги до експорту країни-донора. Очевидною також є тенденція подорожчання іноземної допомоги, превалювання позик над грантами тощо.
Мотивація країн-реципієнтів (найкрупнішими країнами-реципієн- тами іноземної допомоги є Єгипет, Бангладеш, Китай, Індонезія, Індія, Філіппіни, Туреччина, Танзанія, Пакистан та країни з перехідною економікою) випливає із необхідності залучення додаткових ресурсів для економічного розвитку в умовах нестачі внутрішніх накопичень та валюти для інвестування.
Проблема оцінки ефективності іноземної допомоги, характеру її впливу на економіку країн-реципієнтів є дискусійною, особливо в сучасних умовах. З одного боку, з раціональним використанням іноземної допомоги багато в чому пов'язані економічні успіхи Тайваню, Ізраїлю, Південної Кореї, окремих країн з перехідною економікою (Польща, Угорщина). З іншого боку, для багатьох країн іноземна допомога не тільки не сприяла прискоренню темпів економічного зростання, але й поглиблювала внутрішні проблеми, породжуючи деякі серйозні негативні наслідки, а саме:
позики допоміжного характеру6, що надаються іноземними державами чи міжнародними валютно-фінансовими установами, мають чітко визначені цілі, фінансова підтримка яких враховує тактичні та стратегічні політичні й економічні інтереси кредитора, між тим як національні економічні інтереси в більшості випадків залишаються осторонь. Це зумовлює поглиблення у країни — позичальника внутрішньої структурної диспропорційності та хронічної нерівноважності торгового балансу;
надмірне залучення іноземних кредитів, їх неефективне використання провокує щорічне зростання зовнішнього боргу7 та витрат на його обслуговування. Вилучення з країн боржників значної частки внутрішнього доходу у вигляді відсотків й дивідендів підриває у довгостроковій перспективі їх платоспроможність й провокує створення та розвиток кризи зовнішньої заборгованості.
Для аналізу стану зовнішньоекономічної заборгованості країни використовують спеціальні індикатори:
коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу — відношення платежів по обслуговуванню зовнішньоекономічної заборгованості до доходу від експорту товарів та послуг. Декілька років тому ситуація при коефіцієнті 0,2 вважалася критичною, але у зв'язку з появою великої групи країн з коефіцієнтом вищим за 1 (в основному країни Латинської Америки) цей стандарт підвищився до 0,5;
відношення зовнішнього боргу до ВВП країни. Критичним рівень цього показника — 0,5 (50 %);
відношення зовнішнього боргу до брутто-експорту товарів та послуг. Значення 1,5 свідчить про кризу зовнішньоекономічної заборгованості;
відношення щорічного приросту зовнішнього боргу щодо змін у чистому експорті. Критичний рівень — 0,3.
Країнами з середнім рівнем зовнішньої заборгованості визнаються країни, в яких 2 показники з 4 перевищили критичну межу, з високим рівнем заборгованості — 3 із 4.
До 70-х років країни, що розвиваються, використовували в переважній більшості кошти з офіційних джерел, в яких домінували субсидії. Тому зовнішній борг зростав помірними темпами. По причині пільгового кредитування у витратах по обслуговуванню боргу процентні платежі були невеликими. Однак ситуація дещо змінилась після активного виходу низки країн, що розвиваються, на світовий фінансовий ринок.
З початку 80-х років поглиблюється криза зовнішньої заборгованості. Її прояви: платіжна неспроможність великої групи держав, офіційне визнання окремих держав фінансово неспроможними (в кінці 1982 р. уряди 38 країн не змогли витримати узгоджені після 1975 р. графіки виплат боргів). У 90-ті роки до групи потенційно „проблемних” боржників приєдналася більшість країн з перехідною економікою.
На шляху розв’язання проблеми зовнішньої заборгованості було розроблено декілька підходів. В 1985 році було запропоновано план Бейкера. Він передбачав надання протягом 3 років додаткових кредитів на суму 19 млрд. дол. для підтримки економічного зростання 15 крупних країн - боржників. Надання кредиту вимагало від країни стимулювання пропозиції товарів та послуг, обмеження втручання держави в економічні процеси, приватизацію державного сектора, лібералізацію зовнішньої торгівлі, активне залучення іноземних інвестицій.
У середині 1989 року було розроблено план Брейді, який реалізується і зараз. Згідно з ним, зовнішній борг країни розподіляється на дві частини: ту, що обслуговується, та ту, що не обслуговується. Країна повинна спершу сплатити першу частину боргу за допомогою конверсії коротко- та середньострокових зобов’язань у довгострокові. Принциповий аспект цих домовленостей виражається в тому, що банки-кредитори здійснюють реструктуризацію заборгованості в обмін довгострокових зобов’язань на акції державних підприємств, що приватизуються.
Незважаючи на докладені зусилля, на початку ХХІ-го сторіччя проблема зовнішньоекономічної заборгованості ще не знайшла свого рішення. Основні країни-кредитори вже звернулися до ООН відносно розробки механізму банкрутства країни — боржника. Однак, враховуючи суверенність та недоторканість країн, це малоймовірно. Більш реалістичними виглядають пропозиції практики застави та матеріального забезпечення на основні майна, що перебуває в загальнодержавній власності.