3 Політологічна думка Кирило-Мефодіївського братства.

Істотним проривом у царині політичних ідей відзначилася се­редина 40-х років. Ініціативу перейняло нове покоління людей - інтелігенція. Характерними для неї було захоплення різними со­ціально-політичними теоріями, демократизм, відданість справі на­роду. Створення Кирило-Мефодіївського товариства було спробою інтелігенції замінити культурно-просвітницьку роботу політич­ною боротьбою за національні інтереси. Політична доктрина брат­ства заперечувала будь-яку самодержавну владу. Перевага віддава­лася республіканському устрою з виборною і підзвітною народові владою. За своєю формою майбутня українська держава мала бути федеративною спілкою слов'янських народів. Найрадикальнішу по­зицію серед кирило-мефодіївців займав Т. Шевченко. Він послідов­но і рішуче домагався повного звільнення українців від самодержав­ної Росії, проповідував ідею національної революції.

У другій половині XIX століття посилився процес консолідації української нації, змінилися суспільно-політичні та культурні зв'яз­ки між східно- і західноукраїнськими землями.

Громадсько-політичний рух того періоду можна умовно поділи­ти на два напрями. Для першого головним було вирішення націо­нального питання, яке вело за собою розв’язання соціальних проб­лем, другий (революційне народництво) віддавав перевагу соціаль­ним питанням, яким підпорядковувалися національні.

Українська політична думка XX ст., формуючись на грунті тео­ретичних надбань попередніх поколінь, зберегла в собі елементи різних ідеологічних напрямків. Представники політичних течій, що виросли нерідко з принципово відмінних ідеологічних засад, під впливом реальних суспільно-політичних процесів, що розгортали­ся в Україні, дедалі частіше схилялися до висновку, що вирішаль­ним і єдино можливим чинником національного відродження є дер­жавна самостійність і політичний суверенітет України.

Характерним було намагання досягти даної мети на шляху мо­нархізму й націоналізму: український монархізм, (ВЛипинський) протиставляючись російському абсолютизму, розвивав ідеї євро­пейського ліберального консерватизму в контексті українських геть­манських традицій; український націоналізм (М. Міхновський, Д .Донцов) уособлював у собі активну національну свідомість, пат­ріотизм і самостійництво.

Відповіді на контрольні запитання

1. Порівняйте політичну думку княжоі доби з політичною думкою стародавнього Сходу і античності.

У період Київської Русі було створено передовий (як на той час) політичний і суспільний устрій держави, в добре опрацьоване самобутнє законодавство, систему права, що відповідала вже розвиненому суспільству.

Якщо говорити про політичний устрій українських земель Х-ХІІІ ст., то не можна не підкреслити, що носієм державної влади, репрезентантом держави України-Русі був князь, компетенція та влада якого були необмежені й залежали від його авторитету та реальної сили, на яку він спирався. Князь був адміністратором, суддею і великою мірою впливав на церковні справи.

Прибічна рада бояр, а спочатку – дружин князя, була неодмінним учасником княжої управи. Боярські ради не стали державною інституцією з окресленим складом, компетенцією, функціями, а весь час мали характер випадковий.

Вищим органом влади (вищим, ніж князь) було віче. Князі здебільшого визнавали за вічем право обрання, затвердження або, навпаки, відмови. Князі визнавали волю віча, а обраний населенням князь мусив "домовитися" з ним, укласти "ряд".

Політичні думки Близького сходу були більше засновані на релігійних переконаності. На початковому етапі становлення інституту держави, коли знання про витоки держави та влади ще не були узагальнені, їх основною формою були міфи, в яких виникнення влади пов'язувалося з богами.

Зауважимо, що аналогічно побудований міф про божественне походження Христа, причому є чимало підстав стверджувати, що ці базові політичні міфи взаємопов'язані. Справді, ізраїльський народ довго перебував у складі Давньоєгипетської держави і його ідеологи, безперечно, були ознайомлені із системою релігійно-політичних поглядів єгиптян.

Одну з найдосконаліших світоглядних систем дала Стародавня Індія. Арійські племена, прийшовши до Індії (XV ст. до н. е.), аж до створення перших держав (VI ст. до н. є.) постійно боролися між собою та з місцевим населенням. Водночас у суспільстві посилювалася соціальна нерівність і відбувалося розшарування. Зрештою, ця епоха, названа ведійською (веди — староіндійські релігійно-філософські збірки текстів), породила кастовий устрій.

Суспільство структурувалося, поділившись на чотири касти (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (правителів і воїнів), вайпіиїв (землеробів та торгівців) і шудрів (осіб фізичної праці, слуг). Основна духовна та світська влада була зосереджена в руках брахманів і кшатріїв, а релігійно-філософська система дістала назву брахманізму (за іменем верховного бога Брахми).

Наскільки живучими виявилися ці політико-психологічні структури в суспільстві Індії можна судити хоча б із такого факту: минуло не менш як 2,5 тисячі років, перш ніж головою уряду (прем'єр-міністром) у цій країні став представник найнижчої касти — шудрів!

Як противага конфуціанству виникли даосизм і моцзизм. Засновником школи даосів став Лао Цзи (VI ст. до н. е.), який вважав, що цивілізація, ускладнюючи й удосконалюючи життя, призводить до конфліктів і загибелі. Ідеал даосизму — відхід від реального життя та суспільства.

Лао Цзи — один із перших анархістів, який засудив державу як штучну структуру. Якщо Конфуцій впевнений, що держава забезпечує загальне благо, Лао Цзи вважає, що "народ голодує через те, що влада бере надто багато податків".

Основні ідеї його політичної доктрини:

• держава — штучний організм, апарат насильства й пригнічення;

• потрібна децентралізація державності аж до рівня села;

• найкращий уряд той, який найменше керує;

• головне — ігнорувати політику, тобто не перейматися справами держави та суспільства.

Політичні думки античності базувалися на теоріяї Платона та Аристотеля.

Платон визначив 8 форм державного правління, хоча переважна більшість із них відповідала його концепції «ідеальної держави»:

• «істинне правління»;

• законна монархія (царська влада);

• аристократія (законна влада небагатьох);

• законна демократія.

Найкращою державною формою у Платона є аристократія.

До неправильних, перекручених типів державного правління Платон відносить

• тимократію (панування воїнів-честолюбців),

• олігархію (панування купки багатіїв),

• демократію без законів (влада бідноти);

• тиранію (влада диктатора). Тиран завжди домагається влади як «ставленик народу».

Тиранія – найгірший вид державного устрою, де панують беззаконня, знищення видатних людей – потенційних противників, постійне інспірування потреби у вождях, підозри у вільнодумстві й численні страти під надуманим приводом зради, «очищення» держави від усіх тих, хто мужній, розумний чи багатий. Тиранія – панування найгіршого, оточеного натовпом негідників.

Для моделі ідеальної держави Платона характерними були такі ознаки:

Влада держави має божественний і всеохоплюючий характер. У ній закони, норми, правила життя людей надаються згори і осягаються як божественний дар винятково мудрими філософами, які згідно із вченням Платона, повинні бути правителями.

Населення ідеальної держави у Платона жорстко розділено на три прошарки, виходячи із трьох початків людської душі: розумного (правителі-філософи); аффективного (воїни); жадання, бажання, хотіння (ремісники і землероби, навчені досконало виконувати свою справу).

В державі Платона існує всеохоплююча регламентація людського життя, при якій контролюються навіть побутові дрібниці (наприклад, розпорядок дня і ночі. Особисте життя людини в ранньому дитинстві, юності, зрілому та похилому віці також перебуває під неухильним наглядом держави).

Нетерпимість у державі Платона зводиться у принцип. За вільнодумство та інші непослухи передбачаються жорсткі покарання (смертна кара, вигнання з полісу тощо).

Для того, щоб зробити громадян відданими державі, вважає Платон, необхідно відібрати у них все, що перебуває в приватному обігу. Тому в державі Платона не існує приватна власність, гроші, навіть сім’я (регламентуються і статеві відносини між чоловіками і жінками). Разом з тим, Платон не виключав, що люди у певному віці можуть вступати між собою в союзи за сердечною схильністю. Він вважав, що за своєю природою жінка так само, як і чоловік, здатна займатися будь-якою діяльністю. Тільки фізичною силою жінка дещо поступається чоловіку.

Аристотель, син Нікомаха і Фестиди, протягом свого життя склав таку логіку виникнення держави: первинною формою об’єднання людей є сім’я, яка перетворюється у плем’я чи рід, а об’єднання родів, племен утворює державу. В людині, розмірковує вчений, природньо закладений потяг до суспільного життя, який і реалізується в державі. Як твердив Аристотель, людина за природою своєю є істота політична.

Перш за все, у своїй теорії Аристотель піддає критиці Платона за черезмірну єдність держави, за жорсткий соціальний поділ суспільства, за відсутність приватної власності, сім’ї, за спільність жінок і дітей.

Головне завдання політичної теорії він бачить у обгрунтуванні якнайкращого державного устрою. Автор “Політики” з цією метою дає класифікацію і аналіз різних форм державного устрою, взявши за основу два критерії: 1) кількісний (за числом осіб, які правлять полісом); 2) якісний (за метою, якої прагнуть правителі).

Аристотель виділяє наступні форми державного устрою:

правильні (монархія, аристократія, політія)

неправильні (тиранія, олігархія і демократія).

Найкращою формою державного устрою Аристотель вважає політію, під якою розуміє поєднання олігархії та демократії. Ця держава позбавлена крайнощів, зокрема засилля багатих чи бідних. Основою політичної стабільності політії є те, що в державі відсутня різка поляризація на бідних і багатих, а влада належить середньому класові.