34.Розкол християнської церкви на східну та західну.

Остаточний розкол християнства на католицизм і православ’я відбувся у 1054 р. Утворилися дві самостійні церковні організації - Римська католицька (Західна) й Константинопольська православна (Східна). Розбіжності, зокрема, стосувалися ритуалів, обрядів, звичаїв. На Заході богослужіння велося латиною, на Сході - місцевими мовами: грецькою, вірменською, сирійською та ін. У Східній церкві всі причащалися хлібом і вином, у Західній - вином причащались лише священики. У Візантії хрестились трьома пальцями, а в Римі - всіма п’ятьма Але предметом найбільших суперечок двох церков було ставлення до походження Святого Духа У Східній церкві вважали, що він походив від Отця, а в Західній - також і від Сина Важливою причиною розколу також було прагнення одноосібної влади над церквою.

Суперечності поглибилися під час так званої Клюнійської реформи, яка почалася у Франції у X ст. На той час Західна церква переживала кризу - німецькі імператори перетворили пап і єпископів на своїх васалів. Водночас поширилися порушення безшлюбності й бідності. Процвітала торгівля церковними посадами (симонія). Ченці Клюнійського монастиря в Бургундії (Франція) та їхні послідовники проголосили папу верховним суддею у справах як духовних, так і світських, єдиним намісником Бога на землі, виступили проти втручання світських правителів у церковні справи, засуджували моральне падіння духовенства.

Водночас Рим намагався регулювати діяльність церкви у Візантії. У 1054 р. константинопольський патріарх Михаїл Керуларій оголосив єрессю обряди, які не збігалися з обрядами Східної церкви. Того ж року після тривалих і безрезультатних переговорів папські посланці залишили на вівтарі храму Святої Софії в Константинополі грамоту, в якій прокляли патріарха і його послідовників. У відповідь духовенство Візантії прокляло Римську церкву.У 1075 р. папа римський Григорій VII оголосив самостійність Римо-католицької церкви та її панівне становище у Західній Європі. До сьогодні Православна («істинна») і Римо-католицька («вселенська») церкви існують окремо, хоча вже й не ворогують між собою.

35.Генезис міст у середньовічній європі.

Після загибелі Західної Римської імперії життя в її містах занепало. У X—XI ст. у Західній Європі почалося відродження деяких старих античних і виникнення нових міст. Відновлення міського життя насамперед зумовили економічні процеси, зокрема розвиток сільського господарства. У селян поступово виникав надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. У свою чергу, ремісники вже не встигали займатися сільським господарством, це тільки відволікало їх від основної роботи. Зрештою ремісництво відокремилося від сільського господарства. Найбільша кількість міст у середньовічній Європі була в Італії (половину населення країни складали жителі міст) і Фландрії (2/3 населення — городяни). Середньовічні міста зазвичай були невеликими — 1—3 тис. жителів. Населення лише декількох міст у Європі досягало 100 тис. осіб (Кордова, Севілья, Париж, Мілан, Венеція, Флоренція). Столиця Візантії — Константинополь — у періоди розквіту налічувала 300—400 тис. осіб.

Для збуту своєї продукції ремісники селилися в безпечних місцях, де збиралися значні скупчення людей: на перехресті важливих шляхів, на річкових переправах, під стінами замків тощо. Поступово тут формувалися постійні поселення ремісників. Разом із ними оселялися торговці й представники інших спеціальностей, потрібних городянам. Обов’язковими складовими середньовічного міста були кам’яні захисні стіни, собор, ринкова площа. Також у містах могли розташовуватися укріплені палаци-фортеці феодалів, монастирі. Плану забудови середньовічного міста, на відміну від античних, як такого не було. Міста розбудовувалися концентричними колами від центру — фортеці або ринкової площі. Вулиці були вузькими, не освітлювалися, тривалий час не мали бруківки й каналізації. Будинки стояли досить тісно й мали два-три поверхи. Біля будинків розташовувалися сади й городи, у дворі тримали худобу та птицю. За стінами міста жителі мали земельні ділянки й виноградники. Населення міст. Основну частину городян у німецькомовних містах складали бюргери, в італомовних — пополани, у франкомовних — буржуа. Вони були повноправними жителями міста, займалися торгівлею та ремеслом. Одні виробляли й торгували речами, необхідними городянам і селянам з околиць. Інші, багатші, вели торгівлю з областями або країнами, закуповуючи та продаючи багато товарів. Сеньйорам і їхньому оточенню, представникам світської та духовної влади, тобто знатним людям, належали найкращі будинки в місті. Вони разом із заможними бюргерами утворювали патриціат — правлячу верхівку міста. Найбідніші верстви міського населення називали плебеями (плебс). Середньовічні міста розвивалися насамперед як центри ремісничого виробництва. На відміну від селян, ремісники виготовляли продукцію лише на продаж. Виробництво товарів розташовувалося в майстерні на першому поверсі помешкання ремісника. Усе виготовлялося вручну за допомогою простих знарядь праці одним майстром від початку і до кінця. Зазвичай майстерня була й крамницею, де ремісник продавав вироблені ним речі. Із часом ремісники почали об’єднуватися в цехи — замкнені організації ремісників однієї спеціальності в межах одного міста, створені з метою усунення суперництва і взаємодопомоги ремісників. Перші цехи в середньовічній Європі виникли в X ст. в Італії, а у Франції, Англії та Німеччині — в XI—XII ст. Наприкінці XIII ст. в Парижі працювало понад 130 цехів, що об’єднували близько 5 тис. ремісників. Члени цеху допомагали одне одному опановувати нові способи ремесла, але при цьому охороняли свої секрети від інших цехів. Виборна цехова верхівка пильно стежила за тим, щоб усі члени цеху були приблизно в однакових умовах. Вводилися правила: скільки годин можна працювати, скільки верстатів і помічників мати. Порушників виключали із цеху, а це означало втрату засобів до існування. Також був суворий контроль за якістю виробів.Торгівля в басейні Середземного моря ніколи не припинялася навіть після загибелі Західної Римської імперії. Дорогі тканини, посуд, зброя, прянощі — це те, на чому базувалася європейська торгівля перших століть Середньовіччя. Основні торговельні шляхи пролягали морем і річками. Недивно, що перші міста виникали на узбережжі або вздовж судноплавних річок. Для захисту своїх інтересів купці об’єднувалися в гільдії. Згодом утворилися торговельні компанії — об’єднання купців із різних міст зі своїми представництвами.