3. Соціальне буття людини в добу пізньої античності та його осмислення у філософії цього періоду.

Суспільство з давніх часів привертає увагу філософів. Соціальна проблематика стає актуальною для філософського аналізу після так званого антропологічного перевороту, який відбувся завдяки софістам та Сократу. Саме тоді на перший план замість натурфілософської проблематики висувається вивчення людини та, як наслідок, етичних і соціальних аспектів. Разом із тим суспільне буття слід відокремлювати від буття людини, оскільки між ними завжди виникає певне напруження. Цей конфлікт чітко фіксує етика, коли протиставляє бажання та інтереси окремої людини її обов'язку й потребам суспільства. Суспільне буття має також специфіку порівняно із буттям природним. Отже, виникає напрям філософської думки, що розглядає саме суспільство, його зв'язки з людиною і навколишнім середовищем – соціальна філософія.

Будучи складовою та невід'ємною частиною філософського знання, соціальна філософія одночасно має і ряд особливостей, що відрізняють її об'єкт і предмет дослідження. Соціальна філософія відрізняється від інших розділів філософії та різних областей суспільствознавства тим, що вона досліджує загальні відносини соціального буття, розглядаючи історично однорідну унікальність суспільного життя в якості однієї з підсистем світу, що займає в ньому специфічне місце. Специфіка підходу до вивчення суспільних явищ з позицій соціальної філософії виявляється в їх розгляді з точки зору причин виникнення, з'ясуванні найбільш загальних законів їх розвитку й функціонування. Соціальний філософ на основі узагальнення знань про суспільство розглядає його в цілому, добуває інтегративне знання про суспільство як систему, яка має свою історію, досягла певного рівня розвитку, функціонує в тісній взаємодії економічних, соціальних, політичних, психологічних та інших, коротко кажучи – матеріальних та духовних факторів. Якщо говорити про своєрідний "стрижень" соціальної філософії, то ним є вивчення відносин людини та суспільства у всій складності їх відтінків, тобто суспільного буття людини.

Людське суспільство – надзвичайно складний, багатофакторний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм, що створює значні труднощі відносно аналізу його сутності. Англійський фізик і соціолог Джон Бернал відмічав: "Наука про суспільство – найскладніша з усіх наук. Суспільство зазнає впливу різноманітних факторів, воно надто рухливе, динамічне..." Питання, чому виникає суспільство, за якими законами воно розвивається, чому одне суспільство змінює інше, хвилювали мислителів усіх часів і народів.

Термін "суспільство" – поняття багатозначне, саме тому його можна розглядати як у широкому, так і у вузькому розумінні. У вузькому розумінні він має такі значення:

1) суспільство як сукупність суспільних відносин. Відомо, що суспільні відносини – це те специфічне, що відрізняє соціальні утворення від інших систем матеріального світу. І кожне суспільство є не просто сукупністю людей, а становить єдину систему соціальних відносин, цілісний соціальний організм, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів;

2) суспільство як певний етап людської історії (первісне суспільство, індустріальне суспільство, інформаційне суспільство тощо);

3) окреме, конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку (українське суспільство, американське суспільство і т. д.).

Суспільство в широкому розумінні – це відокремлена від природи частина матеріального світу, що становить історично розвинену форму життєдіяльності людей, основою якої є людська праця, суспільне виробництво. Інакше кажучи, це все людство в цілому, тобто вся сукупність суспільних організмів, що існували й існують на нашій планеті.

Слід відмітити, що суспільство є системою, джерело розвитку якої знаходиться в ній самій. Можливо виділити ряд відмінностей, які відрізняють соціальну систему від систем, що діють у природі:

1) суспільство на відміну від природи є системою не тільки матеріальних, але й духовних відносин, що складаються між людьми в процесі їхньої спільної діяльності;

2) центральним елементом будь-якої соціальної системи є людина, що має свідомість, діє відповідно до своїх бажань і прагне до визначених цілей, що додає розвитку суспільства значного ступеня невизначеності, а отже, і непередбачуваності;

3) сама людина є складною системою й існує як система в системі. Інші елементи суспільства також є системними формами й утворюють певні автономні системи (держава, економіка, політика, право і т. д.);

4) розвиток суспільства підкоряється як загальним законам, так і специфічним соціальним законам, що діють тільки в соціальному середовищі;

5) соціальна система становить узгодженість елементів і водночас їх неузгодженість, наявність гармонійних тенденцій і конфліктної взаємодії.

Отже, суспільство, яке є підсистемою об'єктивної реальності, істот­но відрізняється від інших природних систем, як біологічних, так і фізич­них. Соціальна система є найскладнішою з відомих систем об'єктивної реальності, що охоплює сукупність соціальних об'єктів і суб'єктів, їхніх властивостей і відносин, які утворюють цілісний соціальний організм.

Сучасна соціальна філософія виділяє чотири основні характеристики суспільства: самодіяльність, самоорганізація, саморозвиток, самодостатність. Самодіяльність, самоорганізація та саморозвиток у тій чи іншій мірі притаманні не лише всьому суспільству в цілому, але й окремим елементам. Але самодостатнім може бути тільки суспільство в цілому. Жодна з систем, що в нього входять, самодостатньою не є. Тільки сукупність усіх видів діяльності, усі разом узяті соціальні групи, інститути (сім'я, освіта, економіка, політика тощо) створюють суспільство в цілому як самодостатню систему.

Досить важливими та складними для нормального життя суспільства постають його взаємини із окремою людиною. Людину як носія суто соціальних якостей, що виникають і реалізуються в процесі міжіндивідуального спілкування, позначають поняттям "особа". Тобто особа – це індивід, що пройшов процес соціалізації – засвоєння зразків поведінки, соціальних норм і цінностей, необхідних для його успішного функціонування в суспільстві. Соціалізація охоплює всі етапи залучення до культури, навчання й виховання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здатності брати участь у соціальному житті. У сучасному суспільстві, унаслідок суттєвого ускладнення соціальних процесів, саме окрема людина постає як носієм соціальних якостей, так і джерелом соціальної творчості, а тому питома вага окремої людини зростає.

Соціальна структура суспільства

Соціальна структура суспільства – це форма організації суспільства, що склалася історично та становить певну форму стійких зв'язків, відносин, які виникли на їх основі, соціальних груп і інститутів, які забезпечують цілісність суспільства, збереження його властивостей при впливі на нього різних внутрішніх і зовнішніх факторів.

Структура суспільства містить безліч різноманітних елементів. Основними серед них є: 1) суб'єкти суспільства (індивіди та їх об'єднання); 2) взаємини і зв'язки між людьми; 3) соціальні інститути; 4) діяльність.

Характеризуючи суб'єкт суспільства ─ перший елемент його структури, слід зазначити, що кожен індивід у суспільстві включений у певне співтовариство чи соціальну групу (або кілька груп). У процесі спільної життєдіяльності людей у суспільстві формується стійка структура соціальних спільнот, що включає такі групи, як родина, рід, плем'я, нації, класи, стани, касти і т. д. Утім, залежно від мети дослідження, соціальні групи і співтовариства можуть диференціюватися й за іншими ознаками. Наприклад, за соціально-демографічними (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери); територіальними (жителі міста, жителі села); за родом заняття (робітники, службовці, учні, творча інтелігенція); відношенням до власності (підприємці, наймані робітники), а також за рівнем доходів, рівнем освіти і т. д.

Глибоко розкрити сутність суспільства дозволяє другий елемент його структури – суспільні відносини. Суспільні відносини ─ це певний зв'язок, залежність між суб'єктами, що складають суспільство. Відносини становлять свого роду цементуючий матеріал, що об'єднує людей у суспільство, перетворює на моноліт його окремі елементи. Чим різноманітніші соціальні відносини, тим більш високорозвиненим є суспільство.

Залежно від сфери життєдіяльності суспільства виокремлюють економічні, політичні, правові, соціальні, релігійні відносини і т. д. Залежно від суб'єктів, між якими виникають відносини, розрізняють сімейні (сімейно-побутові), родові, класові, національні, міждержавні відносини і т, д. Можуть також розглядатися відносини як між сферами життєдіяльності суспільства, так і всередині цих сфер. Необхідно також враховувати взаємозв'язки і взаємопроникнення суспільних відносин, а також те, що їх роль постійно змінюється.

Третій елемент структури суспільства – соціальні інститути. Соціальний інститут становить історично визначені форми організації та регулювання громадського життя. За допомогою соціальних інститутів впорядковуються відносини між людьми, їхня діяльність і поведінка в суспільстві, забезпечується стійкість суспільства. Соціальні інститути в сучасній соціальній філософії розглядаються як різноманітні організації, установи, що відповідають соціальній структурі суспільства; як сукупність соціальних норм і зразків, що визначають стійкі форми соціального поводження і дії; як системи поведінки відповідно до цих норм.

Залежно від сфери суспільних відносин вирізняють, як правило, такі групи соціальних інститутів: 1) економічні (виробництво матеріальних благ, поділ праці, власність та ін.); 2) політичні (держава, партії, поліція, армія); 3) правові (законодавчі та судові органи, інститути право­застосування, правового виховання та ін.); 4) культурні (наукові, художні об'єднання, що створюють культурні багатства); 5) релігійні; 6) інститути стратифікації (розподіл соціальних позицій і людських ресурсів); 7) інс­титути споріднення, шлюбу і родини та ін.

Уявлення про суспільство постійно змінювалися, оскільки воно теж незмінно розвивалось, набуваючи все досконаліших змісту та форм. Тому можна стверджувати, що погляди про нього постійно ево­люціонували до все глибших та обґрунтованіших. Усі їх розглянути досить складно, однак, при певному спрощенні, їх можна об'єднати в кілька теоретичних концепцій (моделей).

Однією з перших концепцій розуміння суспільства і джерел його розвитку є релігійно-міфологічна модель, що виникла в епоху рабовласництва. Суспільство, як і окрема людина, крізь призму даної моделі розглядалися в системі загального світового (Божого) порядку – космосу (Бога), що виступає джерелом і першоосновою всього сущого. Стихійна реалізація історичної необхідності породжувала і підтримувала в людей упевненість в існуванні долі, у Божій обумовленості існуючих відносин, порядків, а також усіх змін, що відбуваються. Тому Боже (космічне) першоджерело існування суспільства і діючих у ньому законів і моральних норм ─ основна тема древніх міфів. Історики та філософи Античності також розглядали суспільство не як особливе утворення, що розвивається за власними законами, а як компонент космічного буття. Звідси випливає релігійно-міфологічний характер їх поглядів.