История_Украины_конспект_лекций

161

10.1 Початок Другої світової війни і радянська політика відносно Західної України

ВДругій світовій війні Гітлер зумів використати різні політичні чинники на користь рейху. Важливіші за все серед них були права німецьких меншин, а також більшовицька загроза в Європі. Тому західні держави крізь пальці дивились на спроби Гітлера вирішити свої проблеми за чужий рахунок, перш за все за рахунок народів Східної Європи. Український національний рух вирішив скористатись будьяким випадком, щоб досягти незалежності. Перший випадок виник у зв'язку з рішенням проблеми Карпатської України. Але німці не для того мріяли про «новий порядок» в Європі, щоб допомагати визвольним національним рухам інших народів. Блискавично з’явившись на політичній карті Європи, Карпатська Україна так само швидко була стерта з неї чехословацькими і угорськими військами. Як писали газети Європи того часу, «єдиним способом уникнути того, щоб прапор української незалежності не розвивався над новою Європою», був «або розподіл Карпатської України між Польщею і Угорщиною, або просто повне приєднання її до Угорщини». Що в результаті і відбулося в березні 1939 р.

А потім німецькі і російські війська у вересні 1939 р. зупинились напроти один одного на так званій «лінії Керзона», яка приблизно відповідала етнографічній межі між поляками і литовцями, білорусами, українцями. Найбільш вона кривдила українців, залишаючи Польщі (німцям) важливі українські етнографічні території (Лемківщина, Холмщина, Посяння, Підляшшя, а це 16 тис. кв. км, 1,2 млн. чоловік). Межа між Німеччиною і СРСР восени 1939 р. проходила, таким чином, по лінії Нарва – Буг – Сян. В цілому СРСР отримав 200 тис. кв. км територій з 12 млн. жителів.

На окупованих російськими військами землях Західної Волині і Східної Галичини радвладою було проведено включення Західної України до складу УРСР. Перш за все була припинена діяльність всіх політичних партій в Галичині, суспільних організацій, учбових закладів, «Просвіти». Лише Організація Українських Націоналістів (ОУН) не припинила своєї діяльності в результаті політичних і територіальних змін, бо вона була підпільною організацією і дозволу на існування ні у кого не просила.

Влютому 1940 р. в ОУН відбувся розкол. Паралельно з ОУН Мірошника був створений революційна ОУН Бандери в Кракові. Поділ цей набирав драматичних форм, аж до братовбивчої міжусобиці. В 1942

р.була створена Українська Повстанська Армія (УПА). Основою ідеології УПА була світоглядна політична програма ОУН Бандери. Третя конференція цієї організації, яка відбулась з 17 по 21 лютого 1943

162

р., затверджувала, що «сучасна війна на Сході, що розв’язана в ім'я імперіалістичних інтересів німецького націонал-соціалізму і московського більшовизму – це, в першу чергу, війна з приводу України».

10.2 Окупація України військами фашистської Німеччини

Головною перешкодою на шляху фашизму став Радянський Союз. Ворог планував заграбастати його за чотири – шість тижнів. У пошуках «життєвого простору» фашисти розраховували на ресурси як всієї Європи, так, зокрема, і України. Ще в 1939 р. Гітлер заявив, що йому потрібна Україна, щоб німців знову не змогли ослабити голодом, як це було в попередній війні.

Війна увірвалась в міста і села України 22 червня 1941 р. Весь народ піднявся на боротьбу з ворогом. Навіть попередня насильна колективізація, терор і репресії, голодомор не змогли витравити з душі народу любов до Батьківщини. Коли справа дійшла до вибору: бути або не бути Україні, народ черговий раз продемонстрував якнайкращі якості своєї душі і став на захист рідної землі.

В перші ж місяці війни в ряди Радянської Армії і Військовоморського Флоту влилось 2,5 млн. чоловік населення України. У військкоматах не було відбою від добровольців. Збір засобів до фонду оборони придбав всенародний характер.

Розрахунок ворога на блискавичне захоплення території Радянського Союзу, в результаті якого різко впаде військовий потенціал країни, не виправдався. Фронт і тил злились як один. Незвичайна швидкість, оперативність і масштаби евакуації людей і підприємств на схід від лінії фронту порушили попередні плани ворога.

Важливе геополітичне положення України в центрі Європи викликало основні апетити ворога.

Загальна мета фашистської Німеччини у війні проти СРСР виглядала так: 1) знищення більшовизму; 2) розгром великоруської імперії; 3) придбання колоніальних територій, перш за все України.

Це і зумовило особливо кривавий характер військових дій в Україні, які продовжувались понад три роки. Саме Київська і Одеська оборонні операції в 1941 році зірвали плани блискавичної війни Гітлера. Зокрема, до середини жовтня захисники Одеси відбивали безперервні атаки фашистських військ, які мали п'ятикратну перевагу. Після Курської битви, географічне пов'язаної з Україною, почалось масове вигнання фашистів з України. Багато місяців поспіль жорстокі бої за звільнення України вели 10 фронтів, окрема Приморська Армія, сили Чорноморського флоту і три військові флотилії, а це майже половина особового складу і бойової техніки всієї діючої армії. У складі діючої

163

армії на вирішальному етапі звільнення України було біля 70 відсотків українців. Всього ж Україна дала фронту понад 6 млн. солдатів.

Всім відомо, яка доля чекала народ України відповідно до плану «Осту». «Новий порядок», який несли на своїх багнетах гітлерівські війська, відрізнявся особливою жорстокістю по відношенню до українського народу. Метою фашистів було пограбування завойованих територій і знищення корінного населення. Моральний і фізичний терор, тактика «випаленої землі» – такою була політика німецькофашистської влади в Україні.

Не дивно, що переважна більшість громадян України вороже відносилась до окупантів. Проте багато хто з жителів західних областей України, переживши весь жах сталінських депортацій і репресій, зустрічав німецько-фашистських окупантів як визволителів. В їх пам'яті ще свіжими були спогади про те, коли вони були громадянами АвстроУгорщини, події Першої світової війни і окупаційна політика російських військ в Східній Галичині. Порівняння були не на користь радвлади. Про існування німецького плану «Осту» ніхто з населення України не здогадувався.

«Нойес орднунг» – новий порядок нацистів не забарився виявитись у всій своїй руйнівній силі. Расистська ідеологія арійської раси глибоко деформувала людську психіку, збудила звірині інстинкти. Грубість поведінки фашистських окупантів перейшла всі межі: крадіжки, садизм, ґвалтування, убивства стали нормою поведінки німецьких солдатів в Україні. Наприклад, в одному тільки Києві за роки німецької окупації було розстріляно більше людей, ніж загинуло солдат США в Другій світовій війні.

10.3 Радянський партизанський рух в роки Великої Вітчизняної

війни

У відповідь на нацистський «новий порядок» український народ підіймався на боротьбу в тилу окупантів. Існували два перебігу руху Опору: підпільні комуністичні організації, а також націоналістичне підпілля (ОУН –УПА).

До кінця 1941 р. німцями була окупована вся Україна, окрім Криму. Відбувся новий адміністративно-територіальний розподіл України. Вона була розділена на три частини – Дистрикт Галичина, Рейхскомісаріат Україна і Трансністрія. Велику частину України Гітлер віддав своєму союзникові І. Антонеску. З Одеської, південних районів Вінницької і західної частини Миколаївської області було сформовано нову румунську провінцію під назвою «Трансністрія». Чернівецьку і Ізмаїльську області також передали Румунії.

164

Таким чином, радвлада не могла чинити опір окупантам, бо втекла разом з армією на схід. Народ України був залишений напризволяще. Реальною силою, що протистояла німецьким загарбникам, були радянські партизани і підпільні організації, а також політична організація ОУН.

Щоб підірвати тили ворога, потрібно було налагоджувати диверсійно-партизанську боротьбу за допомогою місцевого населення. Хоча і із запізненням, партапарат організував розгалужену сіть органів для керівництва партизанським рухом. В Україні в червні – вересні 1941 р. було створено 23 підпільні обкоми КПРС, сотні міськкомів і тисячі партійних осередків. В тилових містах України почали працювати школи з підготовки диверсантів і радистів, які потім сотнями засилали в тил ворога і зразу ж попадали до рук професіоналів з абверу або гестапо. Про подальшу долю багато кого з них невідомо й по сьогодні.

Побудована на бюрократичних основах сіть управління ще не існуючим партизанським рухом виявилась недієвою. Багато хто з керівних структур так і не почав активних дій. На середину 1942 р. ЦК КП(б)В мав відомості про 766 загони чисельністю близько 26 тис. бійців. Активно діючими були лише декілька десятків.

Найбільш активно діяли партизанські з'єднання С. Ковпака і С. Руднєва в Спадщанському лісі на Сумщині. На Чернігівщині діяв загін під командуванням О. Федорова, який з часом перетворився на партизанське з'єднання. На Сумщині і в Брянській області Росії міцним партизанським формуванням став і загін під командуванням О. Сабурова.

Всередині 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем. Штаб керував рейдами великих партизанських з'єднань по тилах ворога, зокрема С. Ковпака – від Путивля до Карпат, О. Сабурова – на Житомирщині, О. Федорова – на Волині. На окупованій території України діяло понад 330 тис. партизанів, у тому числі 2 з'єднання і 83 загони, у складі яких налічувалось 43,5 тис. бійців.

В1943 р. на окупованій території України підпільний і партизанський рух досяг щонайвищого розмаху. Саме цього року були проведені вже названі партизанські рейди. Під час Курської битви партизани здійснювали «рейкову війну». В партизанських загонах діяли десятки професійних розвідників і диверсантів. Координація дій партизанів і підрозділів Червоної Армії стала важливим чинником в досягненні перемоги над німецько-фашистськими окупантами.

В1944 р. було сформовано І Українську партизанську дивізію, яка під командуванням П. Вершигори здійснила рейд на Сян і Віслу. Незважаючи на всі прорахунки і недоліки партизанський рух мав дуже велике значення в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів. За

165

підрахунками німецького командування 10% сил вермахту на Східному фронті було кинуто на боротьбу з партизанами.

Найзапекліші бої і битви радянських військ відбувались майже в 200 населених пунктах України. Частіше за все вони супроводжувались підтримкою сотень тисяч партизанів і підпільників.

В Україні була здійснена майже половина стратегічних операцій, проведених на радянсько-німецькому фронті взагалі. Особливо запеклими і кровопролитними були бої в 1943 –1944 рр. В одній оборонній, 11 стратегічних і 23 фронтових наступальних операціях цього періоду на території. України загинуло і поранено 3,5 млн. воїнів Червоної Армії.

З Україною пов'язувались основні події всього радянськонімецького фронту (6 000 км), який був найважливішим серед фронтів Другої світової війни.

10.4 Проголошення Акту відновлення української державності

ОУН і раніше і сьогодні вважає, що єдиним шляхом до звільнення України (як і всіх інших народів) є національно-визвольні революції.

З початком війни Німеччини проти СРСР похідні групи ОУН Бандери поступово проникали в Україну слідом за німецькою армією. У них налічувалось від 3 до 5 тис. осіб, розділених на три великі групи: «Північ», «Центр» і «Південь». Група «Північ» повинна була досягти Києва і області. «Центр» мала на меті Харків і область. Група «Південь» повинна була дістатись Одеси і Криму. Спеціальна група, що складалась з 15 чоловік, мала завдання якнайскоріше досягти першого важливого українського міста – Львова, головного центру Західної України, і проголосити там незалежність Української держави. Щоб проникнути до України, всі засоби добрі. Більшість оунівців мала підроблені документи або пропуски служби пропаганди вермахту, їх завданням було організувати в кожній місцевості, через яку вони проходили, саме українську владу.

Радвлада покинула Львів увечері 29 червня після багатоденних боїв з українськими повстанцями, які атакували стратегічні пункти і особливо в'язницю, де було ув'язнено багато членів ОУН. 30 червня український батальйон «Нахтігаль» і декілька німецьких частин увійшли до міста.

Напад Німеччини на СРСР був другим випадком для спроби відновити українську державність і остаточно переконатись в справжньому відношенні Гітлера до «українського питання». ОУН Бандери проголосив 30 червня 1941 р. у Львові Акт відновлення української самостійної держави. Зрозуміло, що головною метою цього акту було відновлення Української суверенної держави. Цьому

166

передували двомісячні переговори українських політичних угрупувань в травні – червні в Кракові. В них брали участь 116 українських політичних, суспільних і військових діячів. Був створений Український Національний Комітет. А через тиждень у Львові відбулись Національні Збори, які проголосили Акт відновлення української державності. Цей акт був проголошений і львівською радіостанцією і опублікований у пресі.

Наступного дня з'явився другий важливий документ – Пастирський лист Митрополита Андрія Шептицького, яким Українська греко-католицька Церква визнала Акт за початок відновлення Української держави. 10 липня з'явився подібний документ Української Православної Церкви, підписаний єпископом Луцьким. Тимчасовий український уряд очолив Ярослав Стецько. Українську Національну Раду, очолив Митрополит Андрій Шептицький, а Кость Льовіцький став його президентом. Правда, це не перешкодило німецьким властям вже 12 липня арештувати і вивезти до концтабору Ярослава Отецька, Степана Бандеру і інших керівників ОУН та уряду.

В Львові всі члени уряду, які не були арештовані, вимушені заявити про свою лояльність до німецьких властей. Припинили політичну діяльність і всі інші політичні організації, такі, як ОУН Мірошника тощо.

ОУН Бандери відмовилась приєднатись до цього кроку, оскільки німці не могли дати гарантії щодо двох прав: незалежність і майбутнє України і звільнення Бандери.

УПА була побудована за принципом регулярної армії, в її відділах царювала військова дисципліна. На самому початку всіма відділами командував Клим Савур-Клячкивській. Перший штаб УПА знаходився на Волині, в районі Костополя. УПА розділялась на три групи, що відповідали трьом військовим округам. Роман Шухевіч в 1943 р. став головним командиром УПА під псевдонімом Тараса Чупринки. З 1944 р. організаційна структура УПА вже була остаточно налагоджена. Територія дії УПА була розділена на три краї: Північний край (Волинська і Житомирська області), Західний край (Львівська, Тернопільська, Станіславська, Чернівецька і Дрогобицька області) і Південний край (Вінницька і Кам'янець-подільська області).

Російсько-радянська влада пильно стежила за зростанням ваги і сили ОУН Бандери. Вирішивши боротись всіма силами проти впливів цієї організації на населення України, ця влада вже на самому початку війни почала божевільну пропаганду проти українських націоналістів, як на окупованій території, так і в СРСР, і серед західних союзників.

10.5 Фашистський терор і посилення руху опору

167

В грудні 1942 р. по всій Галичині була арештована вражаюча кількість людей, запідозрених в приналежності до руху С. Бандери. Німці часто розстрілювали цілі сім'ї. Доберезня 1943 р. на Волині німці спалили 40 сіл. Так було по всій Україні.

У відповідь на це ОУН Бандери розповсюдила заяву, в якій проголошувала, що більшовицькі і нацистські методи по відношенню до українського народу – одні й ті ж самі. Листівка особливо ворожа була щодо німців і закликала молодь в бойові ряди ОУН і боротись за Українську державу.

Зберезня 1942 р. Головна служба безпеки Рейху ввела в своїх донесеннях про ОУН Бандери рубрику «Український рух опору». Донесення РСГА з того часу постійно мали таку рубрику, присвячену лише національному опору в Україні.

До якогось часу німці вважали, що ОУН Бандери — це рух українців, що нелегально прибули з Галичини, або, можливо, з Рейху. В березні – квітні 1942 р. вони почали усвідомлювати, що цей рух розповсюдився серед молоді по всій Україні і особливо на Волині і на Поділлі. На Волині ОУН проводила серед молоді «таємну підготовку політичного і військового характеру», ці молоді українці вважались частиною революційної націоналістичної армії.

Цього ж року Гіммлер нагадав про декрет «Нахт унд Небель» («Ніч і туман»), за яким будь-який злочин ненімецьких цивільних осіб, направлений проти Рейху або окупаційної влади, карався смертю на місці або зникненням для всіх, хто їх знав, безслідно, «в ночі і тумані».

Зтого часу стали формуватись озброєні групи, так звані групи самооборони ОУН Бандери.

10.6 Боротьба ОУН-УПА проти радянських партизанів

Болотисті і труднодоступні території на півдні Білорусі, уздовж Прип’яті, також українська частина цієї річки знаходились в руках радянських партизан. Саме туди відступила більшість їх загонів після своїх рейдів на південь, до України. В тих місцях було багато підпільних аеродромів.

В червні 1943 р., за наказом головного радянського штабу партизанського руху, формування Ковпака вийшло з лісів Південної Білорусі, маючи на меті здійснити рейд через Західну Україну на південь, аж до Карпат. Формування, що налічувало 1700 бійців, добре озброєних, у тому числі і артилерією, повернуло між Рівним і Луцьком

168

на південь і південний схід, ухиляючись від великих боїв з УПА. Обходячи територію УПА, цей загін спустився до Сатаніва і, повернувши на захід, почав рейд в Галичині. Але формування Ковпака зазнало поразки від німців на схід від Коломиї на початку серпня 1943 р. не знаходячи підтримки серед населення. Залишки формування, розбиті на сім груп, були вимушені в жовтні повернутись до Білорусі.

Такий великий рейд по українській території, де радянських партизан практично не було, мав в першу чергу пропагандистську мету. Потрібно було продемонструвати російсько-радякську присутність в Західній Україні, де був традиційно сильний націоналізм.

Саме боротьба проти українського націоналізму була одним із завдань радянських партизан на Волині. За українськими джерелами, радянські загони, що прийшли з півночі, проводили каральні заходи проти українських сіл, які вони вважали недружніми. Репресії відбувалисб і в інших районах. Відділи УПА вступали в бої, щоб обмежити або не допустити проникнення радянських партизанів. Ці бої особливо розвернулись в жовтні 1943 р., зокрема в лісах Цумані. Великі бої продовжувались в багатьох районах Волині, де проникнення радянських партизанів було особливо важко виявити, зокрема, коли ці загони видавали себе за українських повстанців, співаючи навіть народних пісень.

Наближення фронту, як підкреслювалось в повідомленні генерального комісара Волині і Поділля 31 жовтня 1943 р., дуже сприяло активності «як радянських бандитів, так і ОУН і рухів польського опору». Перебіжчики з охоронних батальйонів, за свідченням генерального комісара, як завжди, приєднувались до українських повстанців. В донесенні також вказувалось, що «радянські банди» мали в розпорядженні багато аеродромів, через які здійснювали перевезення вантажів. Згідно з донесенням, радянські партизани знаходились на північ від лінії Любомль Ковель – Сарни – Коростень. Територію на південь від цієї лінії контролювали «українські національні бандити», так німці називали бійців УПА.

Верховне командування УПА вирішило звернутись до радянських партизанів. В листівці, надрукованій в жовтні 1943 р., УПА схвалювало їх боротьбу проти німців. «Боротись активно проти гітлерівських варварів – це великий і священний обов'язок кожної чесної людини, – писалось в листівці. – Але знищивши це зло, потрібно було думати, що далі. Замість «Нової Європи» прийде СРСР? Ні! – відповідала листівка. Не за таку зміну ми боремось, не такого бажаємо собі ладу в Україні і в світі».

Далі в листівці мовилось про цілі УПА і підкреслювалось, що в її лавах вже борються поряд з українцями національні загони грузин, вірменів, таджиків, азербайджанців. «Вони борються за зруйнування

169

німецької і більшовицької в'язниць, за побудову самостійних національних держав». Листівка закінчувалась закликом до червоних партизанів приєднуватись до загальної боротьби за свободу.

В жовтні і листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Німці втратили більше 1500 солдатів і офіцерів убитими і пораненими. УПА недолічилась 414 повстанців.

10.7 Успіхи ОУН-УПА в боротьбі з окупантами

На початку діяльність українських національних частин, що входили до УПА, обмежувалась нападами на німецькі продовольчі склади. Ця діяльність, як і діяльність радянських партизан, значно посилилась з січня 1943 р.

На початку лютого відділи УПА перейшли до широкомасштабних операцій на два фронти: проти німців і проти радянських партизанів. УПА вирішили відтіснити радянських партизанів на північ, за річку Прип’ять і на схід, за річку Случ.

Німців УПА вимушувала залишати опорні пункти і місцевості, які захищали нечисленні гарнізони. Захопивши певну територію, УПА хотіла покласти край новим німецьким каральним експедиціям проти сіл і взяти на себе повністю захист населення.

Починаючи від лютого 1943 р., цей регіон був великою мірою контролюємо рухом опору. Але генеральний округ Волинь протягувався аж до межі з Білоруссю і мав 80 506 кв. км, де проживало 4 млн. 212 тис. жителів. Цей регіон мав велике значення з економічного погляду.

Вбільшості районів Волині німецька адміністрація існувала лише

врайонних або окружних центрах, а сільська місцевість була повністю

вруках повстанців і частково (на півночі) в руках радянських партизанів.

Втравні 1943 р. у Волинській, Подільській, Житомирській областях, тобто на території 145 308 кв. км (43% території Рейхскомісаріату України), німці повністю втратили 32% орної землі, 17% виробництва хліба, 33% рогатої худоби і тому подібне. Тоді як в 1942 р. Україна поставляла для німців на фронті всю необхідну кількість м'яса, то тепер німці були вимушені везти 6 тис. тонн м'яса з Рейху.

Це і не дивно, бо більшість територій Волині і Поділля, а також багато районів Житомирщини знаходились в 1943 році в руках українського національного руху опору. До речі, цей рух опору за кількістю бійців перевищував в цей час радянський рух опору.

170

10.8 Звільнення України від німецько-фашистських окупантів

В кінці грудня 1942 р. почалось вигнання німецько-фашистських окупантів з території України. Проте тільки після 50-денної Курської битви влітку в 1943 р. почалось безповоротне вигнання фашистів з території України. Вже в кінці вересня цього року Червона Армія контролювала 700 км лівого берега Дніпра. Почалось форсування Дніпра радянськими військами. Весь жовтень командування Червоної Армії підтягало резерви і накопичувало війська на правому березі Дніпра, щоб узяти штурмом побудований німцями «Східний вал». Щоб підкреслити важливість цих дій і запалити війська на бойові подвиги, Ставка Верховного Головнокомандування перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-західний і Південний фронти відповідно в 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Український фронти. Це робилось заради агітації і пропаганди.

Трагедія ж цих визвольних днів в Україні полягає в тому, що за час боїв з фашистами так звані польові військкомати мобілізували цілі села і без жодної підготовки і зброї кидали на багнети німців українську молодь. Стратегічної потреби в цьому не було. Було просто всьому народу продемонстровано безжальне відношення сталінської системи до свого народу.

1944 р. став роком звільнення українських земель від німецькофашистських окупантів. 8 жовтня 1944 р. від ворога було звільнено останній населений пункт УРСР в її довоєнних межах – село Лавочне Дрогобицької області. Офіційним днем звільнення України вважалось 14 жовтня 1944 р., коли відбулось урочисте засідання в Києві. А Закарпатську Україну радянські війська очистили від ворога силами 4- го Українського фронту 38 жовтня 1944 р.

10.9 Втрати України у Другій світовій війні

1)Більше 5,5 млн. цивільних жертв і 2,5 млн. загиблих на фронті – 8 млн. разом.

2)Демографічні втрати (убиті, померлі від хвороби, голоду, евакуйовані, емігранти, втрати в природному прирості). 4 січня 1941 р. в Україні проживало 41,5 млн. осіб. А в 1945 р. – тільки 27,4 млн. осіб. Тобто, кількість жертв війни в Україні складає більше14 млн. осіб.

Роль України в Другій світовій війні, – це була роль специфічної реакційної сили в мілітарній і економічній упряжці сталінського тоталітаризму, а сама війна, її страхітливий досвід повинні були