52

1. Філософія, її предмет і функції

Предмет-філософії.  Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” походить від двох грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до мудрості”,“любомудріє”. Пояснення і закріплення в європейській культурі слова „філософія” пов’язане з ім’ям Платона (427 – 347 рр. до н. е.) 

Предмет філософії можна визначити як „ ...система знань про світ як ціле, універсальну основу світу, місце людини у світі та смисли її існування” . Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. Предмет філософії включає в себе і  відповідь  на питання про те, як світ улаштований, яка  його  загальна  структура,  які  в ньому існують зв'язки і відношення,  а  також  питання  про  стан,  у  якому людина і світ знаходяться, які  закони  існують  у  світі,  у  чому  полягає джерело  руху,  розвитку.   До числа основних функцій філософії варто віднести: методологічну, ідеологічну, гносеологічну, світоглядну, практично-діяльну. Виділення  методологічної  функції  як  вихідної  обумовлене  тим,   що філософія займає особливе місце в процесі  усвідомлення  буття  в  структурі суспільної свідомості. Кожна з форм  суспільної  свідомості,  виступаючи  як усвідомлення  залежності  життєдіяльності  людини   від   визначеної   сфери дійсності, являє собою  відбиток  саме  цієї  визначеної  сторони  людського буття. Філософія  ж,  розглядаючи  в  самій  узагальненій  формі  відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття  людини  як такі, а їхній  взаємозв'язок  через  призму  розкриття  природи  і  сутності світу, природи і сутності  людини  і  їхнього  взаємозв'язку.  Тому  основні положення філософії є загальнозначущими, мають  методологічне  значення  для кожної  із  форм  суспільної  свідомості  в   процесі   усвідомлення   свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною  свого  відношення  до  всіх сфер дійсності і до самої себе.

«Загальною для філософії є функція загальнометодологічна, котра полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані у будь – яких сферах наук пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ.Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ,  характер  відношення  до них, характер і  спрямованість  пізнавальної  і  практичної  діяльності. 

    Таким  чином,  методологічна  функція  філософії  дає  для  усіх   форм суспільної  свідомості,  для  теоретичної  і  практичної  діяльності  людини вихідні, що основоположні  принципи,  застосування  яких  визначає  загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної  і практичної діяльності. Ця функція припускає, що відношення людини  до  світу повинно виходити з усвідомлення  єю  природи  і  сутності  світу  і  людини, граничних  основ  буття,  усвідомлення  людиною  свого  місця  у   світі   і відношення до нього, усвідомлення  загальної  структури  світу  і  стану,  у якому він знаходиться.   Важливою функцією філософії  є  ідеологічна.  Про  неї  варто  пам'ятати особливо  в  сучасних  умовах,  коли  намітилося  негативне  відношення   до ідеології як феномену духовного життя суспільства.  Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що  вона, вирішуючі питання про сутність людини і про сенс  її  буття,  дає  ключ  для усвідомлення свого відношення до безпосередніх умов громадського  життя,  до чинників, що визначають специфіку реального життя.

  Гносеологічна функція філософії  полягає  в  тому,  що  вона,  орієнтуючи пізнавальне  відношення  людини  на  розкриття  природи  і  сутності  світу, природи і сутності самої  людини,  загальної  структури  світу,  зв'язків  і законів його розвитку, з одного боку, збагачує людей знанням про  світ,  про людину, а з іншого боку - впливає на кожну  з  форм  суспільної  свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них  у  відношенні  "людина-світ»,  а також  визначає  загальну  логіку   пізнавального   відношення   людини   до дійсності: «Завдяки теорії філософського пізнання розкриваються закономірності природних та суспільних явищ, досліджуються форми просування людського мислення до істини, шляхи і засоби її досягнення, узагальнюються результати інших наук.  Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона,  збагачуючи  людей знаннями і про світ і про людину, про його місце у світі і можливостях  його пізнання і  перетворення,  впливає  на  формування  життєвих  принципів,  на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя. Практично-діяльна  функція  філософії   полягає   в   тому,   що   вона перетворюється   в   знаряддя   активного,   перетворювального   впливу   на навколишній світ і на самого людину. Вона грає  важливу  роль  у  визначенні цілі  -  життєдіяльності,  досягнення  яких  найважливіша  умова  існування,

функціонування і розвитку людини.

2. Світогляд, його специфіка, основні функції та історичні типи.

Світогляд — система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.Суттєвою рисою світогляду є насамперед певна цілісність поглядів, які стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини тощо. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу, особистості. Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе з нього, протистоїть йому, вступає з ним у певне відношення, але так, наче перебуває поряд або ззовні світу. Між людиною та світом існує дистанція: вона усвідомлює світ як щось зовнішнє.

Виокремлюють три основні типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний і практичний. Пізнавальне відношення людини до світу виявляється в тому, що світогляд охоплює насамперед найбільш загальне знання про світ, історію людства й окрему людину. Це знання має відповідати дійсності, бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність. Водночас світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві і на основі яких відбувається оцінювання соціальних явищ (добро — зло, прекрасне — потворне, справедливе — несправедливе, корисне — некорисне тощо). У цьому полягає оцінювальне відношення людини до світу. Практичне відношення людини до світу передбачає наявність у світогляді певних практичних настанов: чинити або не чинити так чи інакше.У філософії постійно дискутується проблема, яке з цих відношень людини до світу є вихідним. Німецькі мислителі Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831) та Едмунд Гуссерль (1859—1938) вихідним вважали пізнавальне відношення. Їх співвітчизник Макс Шелер (1874— 1928) стверджував, що замилування світом (оцінювальне відношення) породжує практичне і пізнавальне відношення. Марксизм виходив з того, що практичне відношення є специфічно людським відношенням до світу і воно породжує інші типи відношення. Однак жодна з позицій не є бездоганною, незалежно від кількості аргументів вони вразливі для критики. Очевидно, що ці відношення виникли одночасно, органічно пов'язані між собою, взаємозалежні. Надання переваги будь-якій із позицій має своєю передумовою переконання, віру в те, що важливіше, суттєвіше для людини — пізнання, практична діяльність чи вміння оцінювати.

Функція тлумачення, розуміння світу. Вона є однією з найважливіших, оскільки покликана розтлумачити людині світ, описати його доступною, зрозумілою мовою. Адже світогляд — це світорозуміння. Людина може безпечно жити тільки в тому середовищі, світі, який розуміє. У світі, що не узгоджується з її уявленнями, недоступному для розуміння, непіддатливому для тлумачення, жити важко, а для багатьох людей неможливо. Навіть анімізм, найпримітивніший світогляд наших далеких предків, одухотворюючи навколишню природу, був спрямований на те, щоб зробити її зрозумілою та близькою, спорідненою людині. Психологи довели, що людина нерідко може задовольнитися навіть надуманими, неточними поясненнями, але втрачає впевненість, рівновагу, дезорієнтовується, стикаючись з незрозумілими явищами. Розум конфліктує з тим, що недоступне можливостям його сприйняття. З цієї причини піфагорейці тривалий час приховували відкриті ними ірраціональні величини в математиці.

Однак буває, що світогляд ґрунтується на тому, що розуму не все підвладне, що існують глибинні таємниці буття, які неможливо збагнути розумом. Психологи, наприклад, стверджують про притаманне людині прагнення до дива, чогось незвичайного; що багатьом людям нецікаво жити в достеменно зрозумілому світі. Цим породжена віра в НЛО, екстрасенсорику тощо. Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним — таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель визнавав, що світ — це об'єктивний розум, який за логікою подібний до суб'єктивного розуму людини), та ірраціоналістичним — таким, що вважає основою світу недоступне, непідвладне розуму (воля у Ніцше). Оцінювальна (аксіологічна) функція. Щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки здатності пояснити його. Потрібно ще й оцінити світ: відповісти на запитання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи потворним, вартим того, щоб у ньому жити, чи таким, що змушує покинути його? У пошуках і знаходженні відповідей на такі запитання виявляється оцінювальна або аксіологічна функція світогляду. Опозиційність світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне тощо) цілком зрозуміла, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. З аксіологічної точки зору світогляди поділяють на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Праксеологічна функція. Вона виявляється у відповідях на питання як жити людині в світі, а отже, містить певні практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практичноактивні та споглядальні світогляди. Релігійні вчення Індії, як правило, є споглядальними, а протестантизм як ідеологія європейської буржуазії Нового часу проникнутий активізмом.Виокремлені три пласти (знання, цінності, практичні настанови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який тип світогляду. Так, марксизм як світогляд є раціоналістичним, оптимістичним, практичноактивним; фашизм — ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буддизм — ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним. Крім вищезазначених, світогляд виконує функції об'єднання нації, релігійної общини, соціальної групи. Взаєморозуміння й узгодженість суб'єктів цих соціальних утворень можливі лише за умови, що вони поділяють певний світогляд.

Типи світоглядів:Залежно від специфіки формування та функціонування розрізняють буденний та інституалізований світогляди. Буденний — сукупність поглядів на світ і покликання людини, які сформувались у певного народу, спільноти під впливом практичного життя і функціонують стихійно, без видимих зусиль з боку тих, хто їх дотримується.Інституалізований світогляд підтримується певними соціальними інституціями. Буденний світогляд є своєрідною «життєвою філософією» спільноти, яка має власне світобачення, своєрідне розуміння покликання людини тощо. Такі погляди правильніше було б назвати не світоглядом (у сенсі світорозуміння), а світосприйманням, оскільки вони виражаються в чуттєвих образах. Світосприймання народу фіксується в його фольклорі — піснях, казках, приказках, збагачується історичним досвідом. Так, світосприймання українського народу ввібрало в себе досвід землероба і козака-лицаря, захисника своєї землі. Цей світогляд відтворений у народних думах, історичних піснях, у творах Т. Шевченка, у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя.

Світосприймання є стихійним, несистематизованим. А світогляд постає цілісною системою поглядів, яка свідомо формується і підтримується. Він є світорозумінням, інституалізованим формоутворенням, передбачає наявність певних соціальних груп, які свідомо поширюють його в суспільстві. У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світогляду необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.

Міфологічний світогляд. Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, у якому вони формувалися. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід або інша спільнота, з якої ще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною (нерозчленованою), цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного (що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом) Бога. Її боги хоча й відрізняються від людей, але тільки за ступенем могутності, розуму, а не за суттю, своєю природою.

Сила й істинність міфу для кожної приналежної до Роду особи зумовлені цілісністю роду як соціальної спільноти. Якщо хтось із членів роду порушував норму поведінки (табу), то покарання, за тогочасним переконанням, випадало не обов'язково йому, а будь-кому з роду. Проте це було рівноцінним покаранню справжнього винуватця, адже рід був єдиним цілим. Природно, що в таких умовах порушення норм одним членом роду пов'язувалось з нещасним випадком («покаранням») будь-кого з роду. Це зумовлювало взаємоконтроль членів роду. При цьому зв'язок між «злочином» і «карою» функціонував без звертання до потойбічного світу. Примітивні міфології не знають ідеї потойбічного світу як пекла і раю. Навіть у Старому Завіті Бог, укладаючи договір з Авраамом, апелює не до потойбічного світу, а до роду в особі Авраама: якщо ти будеш слідувати Завіту, примножу твій рід, як пісок на березі моря, коли ж порушуватимеш Завіт, помщусь і далекому поколінню. Це засвідчує силу міфу — силу родової тотальної спільноти над індивідом. Міф — це насамперед зовнішній контроль над індивідом.

Релігійний світогляд. Релігія виникла як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою окремішність. Як наслідок родові зв'язки слабнуть; особа перестає вважати справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, вже не спрацьовує. Релігія постулює потойбічне життя як відплату за земне життя. У «цьому світі» можна грішити і прекрасно жити, але на «тому світі» за все доведеться відповісти. У такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль за поведінкою особи. Релігія виникає в такому суспільстві, де зовнішній контроль (звичаї, табу) виявляється недостатнім, тому для зміни чи посилення його виникає внутрішній контроль — мораль. Всевидячий і всемогутній трансцендентний Бог, з одного боку, і совість як соціальний контролер — з іншого створюють силове поле, яке утримує особу в межах норм, вироблених культурою суспільства.Виникнення релігії — величезний поступ в історії людства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога — ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Як особи, як носії моральної свідомості — всі люди рівноцінні та рівноправні. Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. У зв'язку з цим змінилися способи контролю та впливу на особистість. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра і мораль. Релігія поясненню світу приділяє значно менше уваги, ніж міфологія. Головне для неї — моральне регулювання соціального життя.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими обаразами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи. Щоправда, марксистсько-ленінська філософія, будучи в СРСР офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав'язувалась, по суті була ерзацрелігією.

3. Онтологія – вчення про буття. Основні поняття і напрями

Онтологія – вчення про буття, розділ філософії, який вивчає фундаментальні принципи буття. Основне питання онтології: що саме дійсно існує, є справжньою реальністю, а що є лише ілюзією, видимістю. Категорія «існування» показує, що щось є в наявності, але сам факт існування ще не розкриває прихованої сутності, глибинної причини існуючого. Філософія не обмежується констатацією того, що існують фізичний світ, люди, рослини, тварини, суспільство, духовна культура тощо. Філософія покликана віднайти основу всієї різноманітності, множинності явищ світу, відкрити зв’язки, взаємозалежності між ними. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого. Досить давно філософами було помічено, що не все доступне нашому чуттєвому досвіду є справжньою реальністю. У світі спостерігається вічна плинність буття, всі речі з’являються і з часом зникають. Світ роздрібнений на елементи, окремі явища та речі. Те, що безпосередньо спостерігається в світі, є тимчасовим, тому воно не має статусу правдивої реальності. Що є безперечно і безумовно існуючим? Філософи дійшли висновку, що чуттєве сприйняття світу ще не розкриває глибинної сутності речей. Дійсно існуючим є особлива, понадчуттєва реальність, яка недоступна чуттєвому досвіду, але яку можна осягнути розумом. Так виникає метафізика – вчення про надчуттєву реальність, про приховану від безпосереднього спостереження сутність речей, про причину їх єдності та внутрішнього взаємозв’язку. Метафізика стала основою філософської онтології. Основними питаннями онтології і метафізики з античних часів були такі питання: Чи існують першоелементи всього існуючого?

Чи існує субстанція як правдива реальність, як гранична основа буття? Якщо так, то чи є вона незмінною субстанцією, або ж її потрібно мислити як вічно мінливу?

Чи існує світ як цілісна єдність, або він є лише множиною незв’язних одне з одним явищ, речей, подій?

Чи має світ початок і кінець, або він є вічним і нескінченним? 

Чи все у цьому світі визначається причинно-наслідковими зв’язками, або є дещо вільним, не підпорядкованим детермінації?

Яке місце людини у світі? Чи є людина черговою ланкою світового розвитку, чи вона є його вершиною?

Філософія ХХ століття відроджує онтологічну проблематику як онтологію людського буття. Феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика та інші напрямки сучасної філософії відкривають світ людського буття як особливу реальність, що має статус справжньої реальності, істинної. Сучасна онтологія створює філософську картину світу як світу людської буттєвості, що включає в себе поняття «світ екзистенції», «життєвий світ» людини, «світ повсякденності». Буття як таке, в своїй істині, розкривається тільки через людську присутність в ньому, через причетність людини до світу. Філософська онтологія спирається на науку, але не зводиться до її картини світу. Наукова картина світу пов’язана з необхідністю з’ясувати, що саме існує і в яких формах, а філософія центрує це знання на людині, відповідаючи на питання: яким є буття, що розкриває себе через людське існування. Філософія включає людину з її свободою і творчою діяльністю в наукову картину світу.

двох важливих філософських напрямків: матеріалізм і ідеалізм. І тому вся історія філософії в її онтологічному вимірі може бути розглянута як історія паралельного розвитку матеріалізму й ідеалізму

Матеріалізм. Для філософа-матеріаліста первинною, визначальною реальністю виступає природа, матеріальний світ. Стверджується, що вони існують вічно, ніким не створені, нескінченні в просторі і часі, а розум має здатність осягнути їх. Природа ж у своєму саморозвитку породжує в силу визначених закономірних причин усе різноманіття природних явищ, рослинний і тваринний світ. Людина філософом-матеріалістом розглядається як творіння природи, що вінчає її, і покликана осягнути за допомогою свого розуму саму себе і оточуючу природу. Тому вважається, що свідомість людини і її здатність до творчості мають природне походження і ніби покликані удосконалити світ сущий до появи людини. З погляду матеріаліста усілякі уявлення про світ надприродний, ноуменальний, Божественний – це усього-на-всього наслідки фантазії людини.

Історично матеріалізм мав ряд етапів розвитку. На початку це був споглядальний матеріалізм стародавніх індусів, китайців і греків, що спостерігаючи круговорот природних явищ, начало буття бачили в різних матеріальних сутностях: вогонь, вода, повітря, земля, атоми й ін. Для цього матеріалізму характерні були глибоко пронизуючі його окультно-містичні уявлення, яких завжди “не помічали” їх послідовники. Наступний етап матеріалістичного світогляду складався в Новий час у XVI-XVIII ст. Тоді формування нових капіталістичних відносин і ослаблення релігійного переслідування інакомислення сприяли бурхливому розвитку природничих наук. Для цього матеріалізму властиві споглядальність, спрощене розуміння ідей розвитку і взаємозв'язку речей і явищ, нігілістичне ігнорування досвіду філософських шкіл минулого. У цей період панує атомістична картина світу, усе намагаються пояснити з позиції законів механіки, переважають ідеї можливості пояснювання і передбачування матеріальних подій. Найвищого розвитку цей матеріалізм досяг у філософських вченнях французьких матеріалістів і атеїстів XVIII ст. Нарешті, у ХІХ-ХХ ст. розвиток матеріалізму пов'язаний з великими природничо-науковими відкриттями. Апологети цього матеріалізму вірили в можливість серйозних соціальних перетворень у суспільстві на підставах гуманізму, сподівалися на встановлення царства миру, щастя, рівності, братерства, свободи і справедливості. Технократичний романтизм матеріалістів ХХ-ХХІ ст. також спирається на віру в безмежні можливості людського розуму і всесилля техніки, створюваної людським генієм.

Ідеалізм. Для філософського ідеалізму характерне визнання того, що дух, свідомість, думка, ідея – первинні, оскільки саме вони визначають розвиток природи і буття.

Об'єктивний ідеалізм найбільш розповсюджений. Представники його вважають, що духовне начало виступає як деперсоніфікована ідеальна субстанція, що існує об'єктивно і незалежна від будь-кого. Такий ідеалізм не заперечує буття матерії, але розглядає її як абстракцію, як щось застигле, нежиттєве, хоча і здатне оживати і розвиватися під впливом проникаючої її ідеї чи світового духу. Розумний ідеаліст не стане стверджувати, що дух створює матерію з ніщо, з небуття. Навпроти, релігійно-ідеалістична свідомість виходить саме з такої посилки.

Суб'єктивний ідеалізм вважає, що будь-яке існування можливе, оскільки є сприймаючий це щось дух. Для розуміння підстав суб’єктивного ідеалізму треба знати, що процес пізнання включає в себе три елементи: світ матеріально-тілесного, наші відчуття і розум. Перший елемент суб'єктивним ідеалістом відразу заперечується: “Якщо навіть припустити, що поза духом існують речовинні субстанції, що мають форму, то як ми можемо про них знати?”, – запитує англійський філософ Дж. Берклі. А знати про них, вважає він, можна або за допомогою почуттів, або за допомогою розуму. Але почуття дають знання про наші відчуття і не засвідчують нас у тім, що поза духом існують несприйняті речі, подібні тим, котрі сприйняті. Звідси і висновок суб'єктивного ідеалізму: “Існувати – значить, бути сприйманим”.

Визначаючись взагалі, можна сказати, що ідеалізм історично зазнавав змін, але розвивався в більш сприятливих умовах, ніж матеріалізм. Досягнення наукового пізнання і суспільного розвитку ідеалізм також досить ефективно використовував для обґрунтування своїх принципів.

4. Гносеологія – вчення про пізнання. Основні поняття і напрями

Гносеологія (від грец. «пізнання»;«вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії. Проблема пізнання, пізнаваності світу - одна з основних проблем філософії. Здавна вона була й залишається предметом посиленої уваги філософії (особливо з тих пір коли була усвідомлена відносна протилежність суб'єкта і об'єкта, ідеального й матеріального).

Пізнання - це процес, в якому здійснюється пізнавальне відношення суб'єкта до об'єкта, досліджується суть і можливість пізнання людиною природи та самої себе, виявляються передумови, засоби, закономірності руху пізнання та критерії його істинності. Гносеологія досліджує вихідні умови й основи пізнання, виступає узагальненням пізнавального досвіду людства.З розвитком філософії, науки та практики змінювалась і проблематика пізнання. Воно ставало дедалі більш творчим, особливо наукове. Накопичувались знання, навички й уміння людини, що сприяло формуванню проблем, вирішенню одних і постановці інших, осмисленню їх характеру та сутності.

Демокріт вважав, що в процесі пізнання від предметів відокремлюються найдрібніші їх частинки ("ейдоси"), які несуть у собі образ предмета. Та коли вони сягають органів чуття людини, виникають образи, які відображають предмети. Не дивлячись на наївність цієї концепції, її матеріалістичний характер не викликає сумнівів: поза нами існують речі, а наші відчуття, сприйняття й таке ін. - є їх образами. Важливо й те, що Демокріт прагнув збагнути механізм процесу, який забезпечує правильність сприйняття, хоча й проблема активності суб'єкта ще не була поставлена.

Іншою була теорія пізнання Платона. Стверджуючи, що істинне пізнання - це пізнання ідей (вічних, незмінних духовних сутностей, по відношенню до яких речі - лише їхні недосконалі копії), Платон вважав, що таке пізнання досягається шляхом "пригадування" (anamnesis). При цьому душа людини має відволікатися від світу речей, які вона безпосередньо споглядала в духовному світі - коли перебувала там до народження.

Здатність людини пізнавати світ визнавалась всіма матеріалістами й переважною більшістю ідеалістів. Проте слід зазначити, що дехто з ідеалістів, хоча й визнає пізнання світу, все ж тлумачить його невірно. На це вказує не лише приклад із вченням Платона. Видатний ідеаліст-діалектик Гегель завжди підкреслював і переоцінював пізнавальні сили розуму. Та все ж вважав, що пізнання - це самопізнання абсолютної ідеї, різними перевтіленнями якої є як розум, що пізнає, так і об'єкт, що пізнається. Безперечною заслугою Гегеля було застосування ним діалектики до аналізу процесу пізнання, його історичний підхід в осмисленні цього процесу. Та, будучи ідеалістом, Гегель все ж не визнавав матеріалістичного принципу відображення, без якого неможлива наукова постановка й вирішення гносеологічної проблеми.

Суб'єктивний ідеалізм теж "визнає" пізнання світу, оскільки зводить світ до сукупності відчуттів, уявлень і таке ін. Зрозуміло, шо при цьому пізнання трактується феноменологічно як ряд феноменів людської свідомості, над якими можуть здійснюватися ті чи інші дії (операції), які в кінцевому підсумку теж суб'єктивні Питання про рух пізнання вглиб, про проникнення його в сутності речей тут знімається, оскільки існування речей поза свідомістю суб'єктивним ідеалізмом заперечується.

В історії філософії існували й існують вчення, які заперечують здатність людини пізнавати світ і такі, що визнають цю здатність обмеженою. Ці вчення відносять до агностицизму (грец. а - ні, gnosis - знання). Вперше піддав сумніву пізнаваність світу античний скептицизм (Піррон, Карнеад, Секст Емпірик та ін.). Він виходив із того, що відчуття мають суб'єктивний характер, бо залежать від стану людини

Сучасна наукова гносеологія грунтується на таких основоположеннях

Принцип об'єктивності,Принциппізнаванності,Принципактивноготворчоговідображення,Принципдіалектики,Принциппрактики,Принципісторизму,Принципконкретностіістини.

Гносеологія та її напрямки.

1. Раціоналізм - (лат. розум) - філософське вчення, згідно якому розум є основою буття (онтологічний раціоналізм), пізнання (гносеологічний раціоналізм), моралі (етичний раціоналізм). Це вчення на противагу емпіризму виводить пізнання з розуму та світогляду; джерело пізнання він бачить в розумі, якому приписує роль творчого начала.Отже, за раціоналізмом, вирішальним моментом в пізнанні є мислення.(Демокріт, Сократ, Платон,Аристотель, Декарт, Спіноза, Лейбніц, Вольф)

2. Емпіризм - (від грець. досвід) - вчення в теорії пізнання, яке визнає досвід (чуттєві сприйняття) єдиним засобом досягнення знання. Емпіризм виводить всезагальний і необхідний характер знання не з самого розуму, аз досвіду. Пізнання, за його вченням, можливе лише при умові, що дано емпіричний фактор. Якби ми хотіли рухатись за допомогою лише одного мислення, то назавжди залишилися б в оточенні здобутого матеріалу. Тому всі наші зняття походять з досвіду. Те, що ми називаємо субстанцією, лише постійне співіснування емпірично даних якостей, а причинність є сприйнята нами постійна послідовність подій.

Емпіристи древності: Протагор, Арістип, стоїки, епікурейці.

Емпіристи нового покоління: Бекон, Гоббс та інші.

3. Критицизм - критична філософія (кантіанство). Кант висунув вимогу попереднього вивчення здатності мислити і межі пізнання. В результаті своєї критики він прийшов до заперечення пізнання об`єктивного світу, "річ в собі", тобто сутність речей не можна пізнати; ми пізнаємо лише явища.

В "Критиці чистого розуму" він виступив на захист апріорного знання. За Кантом, у всякому пізнанні приймають участь два фактори: емпіричний (він співпадає з відчуттям), тобто матеріал і трансцендентальний, котрий називається формою, він існує а пріорі, тобто до всякого досвіду. Перший походить від предметів (від "речі в собі"), котрі впливають на нашу чуттєвість, другий витікає із нашої пізнавальної здатності (душі) і виробляє два види форм: форми наочного представлення (простір та час) та форми мислення (12 категорій). На взаємодію цих форм спирається всяке "чисте", тобто вільне від емпіричних факторів пізнання (математика, логіка, теорія пізнання).

Остаточний висновок кантівської системи пізнання такий: не існує безпосереднього пізнання "речі в собі" з чистого розуму, тобто неможлива раціональна метафізика, іншими словами, буття предмета не може бути виведеним до досвіду за допомогою чистого мислення про нього; в бутті предмета ми переконуємося лише за допомогою досвіду.

4. Догматизм - спосіб мислення, що оперує поняттями, формулами, без врахування конкретних умов місця і часу і без врахування пізнавальних здібностей людини.

Догматизмом Кант називає будь-яку філософію, що вирішує філософські проблеми без детального дослідження пізнавальних засобів людини. Догматизм протилежний критицизму, який як раз і досліджує можливості і межі людського пізнання. Він поєднується переважно з раціоналізмом і ототожнює межі пізнання з межами мислення.

Після критики догматизму Кантом це вчення більше не проявилось, якщо не вважати матеріалістів 19 cт., які вважали теорію пізнання взагалі зайвою.

5. Скептицизм - (від гр. той що досліджує) - філософська течія, що заперечує можливість істинного пізнання. Необхідно розрізняти скептицизм абсолютний, який заперечує можливість будь-якого пізнання і скептицизм відносний, який заперечує філософське пізнання (позитивізм). Крайня форма скептицизму - агностицизм: в наших знаннях немає нічого відповідного дійсності, достовірне знання в принципі недосяжне.

6. Позитивізм - (від лат. позитивний) - течія в філософії, що походить від тези про те, що істинне знання може бути отримане лише окремими науками, а філософія як окрема наука не має права на існування, тобто для позитивізму немає самостійної галузі для філософії. Завдання ж науки - опис фактів, а не їх пояснення. Це не виключає однак існування деякої загальної науки, що складає синтез наукового знання, за якою можна зберегти стару назву "філософія". Філософія зводиться до загальних висновків із природних і суспільних наук.

7. Реалізм - філософський світогляд, згідно якого світ пізнається таким, яким він нам безпосередньо представляється, тобто таким, яким ми його бачимо, чуємо відчуваємо і т.д. Наївний реалізм розглядає якості відчуттів як якості самих предметів. Таке уявлення полягає у здатності психіки об’єктивізувати відчуття

8. Емпіріокритицизм - (грец. Досвід + критицизм). Представники: Мах, Авенаріус. Вихідний пункт емпіріокритицизму - "чистий досвід", який тлумачиться як остання, нейтральна (не психічна, не фізична) реальність. Це вчення висуває уявлення про світ як сукупність "нейтральних елементів" чи відчуттів.Емпіріокритицизм, як і вчення Берклі, розглядає речі як сукупність відчуттів, як явище свідомості, і в тому до нього не можна застосовувати філософські категорії (матерія, душа, причинність).І ще: емпіріокритицизм трактує пізнання як засіб біологічного пристосування до середовища, тому від пізнання вимагається лише простота та доцільність; це "принцип економії мислення".

9. Феноменалізм (від, грец. уявлення, думка) - це вчення про те, що ми пізнаємо не "речі в собі", а явища. Феноменалізм розглядає дані експерименту як явища, як вказівку на реальність, на "річ в собі". Світ зовнішнього досвіду і досвіду внутрішнього не є світ, як той, що існує сам по собі, а як той, яким він нам з`являється. Форми наочного подання - простір і час, це "чисті наочні уявлення" не витікають з досвіду, а лежать готовими в душі, тобто трансцендентальні, - це ми їх самі приносимо в досвід. Якою є душа і зовнішній світ незалежно від простору і часу, тобто самі по собі, ми не знаємо - "речі в собі" залишаються непізнаними.

5. Філософська методологія. Метафізика, релятивізм, діалектика.

Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мис­лення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження бага­топланової і суперечної дійсності в усіх її проявах. Діалек­тичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну супе­речність між сутністю і явищем, змістом і формою, об’єктив­ність в оцінюванні дійсності. Досвід і факти є джерелом, ос­новою пізнання дійсності, а практика - критерієм істин­ності теорії. Діалектика як фундаментальний принцип і ме­тод пізнання має величезну пояснювальну силу. Однак вона не підмінює конкретнонаукові методи, пов'язані зі специфі­кою досліджуваної сфери. Діалектика виявляється в них і реалізується через них відповідно до вимог спадкоємності і непротиріччя в методології.

Філософська методологія виконує два типи функцій. По-­перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємо­зв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це - філо­софська проблематика. Методологія не е особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук ви­конує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує зав­дання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, вихо­дячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.

Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальню­ючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об’єктивної дійсності і свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать принципи діалектики, що відбивають взає­мозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, де­термінізму – об’єктивної причинної зумовленості явищ, ізоморфізму - відношень об’єктів, що відбивають то­тожність їх побудови та ін.

Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Я поведу мову про три найважливіші виміри діалектики, а саме: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Релятивізм (від лат. relativus — відносний) — методологічний принцип, який полягає у метафізичнійабсолютизації відносності і умовності зміступізнання

Суть даного філософського напрямку: всяке знання відносно неусталене, суб'єктивне, залежить від людини. Гносеологічнікорені релятивізму — відмова від визнання неперервності у розвиткузнання, перебільшення впливу конкретних умов. Факт розвитку пізнання, в ході якого воно переходить на новий вищий рівень, релятивісти розглядають як доказ його неістиності, суб'єктивності. Це приводить до заперечення об'єктивності пізнання взагалі, доагностицизму.

Релятивізм в часі сягає вчення давньогрецьких софістів. Раннім релятивістом можна вважатиПротагора. Елементи релятивізму характерні і для античногоскептицизму.

Аргументи релятивізму філософи XVI—XVIII ст. (Еразм Ротердамський,Мішель Монтень,П'єр Бейль) використовували для критики догматів релігії і основ метафізики. Іншу роль релятивізм відіграє у ідеалістичному емпіризмі (Джордж Берклі,Девід Юм;махізм,прагматизм,неопозитивізм). Абсолютизація відносності пізнання служить тут обґрунтуваннямсуб'єктивізму.

6. Зв’язок філософії з міфологією, релігією, наукою та мистецтвом

Філософія і міфологія є частинами єдиного цілого, тому що перша з них сформувалася на основі набутого досвіду другої. Справа в тому, що міфологічна свідомість — це найбільш давній вид свідомості як такого. Саме даний вид історичної форми поєднує в собі збори переказів. Вони в належний їм час були основою всього людської свідомості.

Міф — це головний структурний елемент даної форми сприйняття буття. Філософія і міфологія мають один корінь, яким і є це древнє сказання, сутність якого не менш реальна, ніж багато теорії в науці. Справа в тому, що всі міфи — це реалізація поведінкової логіки, а не апріорних умовиводів. Однак оскільки вони — основа буття, яке існувало багато тисячоліть тому, між сучасними науковими підходами та історичним минулим є істотні відмінності.

Так, перша відмінність філософії від міфології полягає в тому, що свідомість, яка лежить в основі другої форми, є не теоретичним, а розроблене на основі практичних уявлень багатьох поколінь, їх досвіду і світосприйняття. Всі основні структурні одиниці тут нерозривно пов’язані і являють собою єдину систему. Причому зауважимо, що дані переплетення понять в подальших наукових теоріях будуть займати протилежні позиції (наприклад, фантазія і реальність, річ і слово, створення і його найменування).

Філософія і міфологія відрізняються один від одного, тому що в міфі немає протиріч, у той час як у всіх судженнях філософів центральне місце займає саме позиціонування явищ.

Крім цього, тут існує поняття повного генетичного споріднення всіх істот на землі, хоча надалі подібне сприйняття буде розглядатися як думка, що не має логіки і сенсу.

Зауважимо, що для філософії чуже все сакральне і священне. Судження будуються на припущеннях, що мають більш-менш реальну основу. А ось в міфології все життя повинна стояти на тих постулатах, які були заповідані предками. Цій свідомості чуже відчуття руху часу, чому свідченням є поділ історії життя на землі на два періоди: епоху «золотого століття» (люди в цей час були досконалістю) і «профани» епоху (звичаї повністю зіпсовані).

Міф — це знакова система, яка заснована на слабкому розвитку абстрактних форм, метафоричності та емоційності. Однак філософія та міфологія пов’язані саме з цими поняттями, тому що таке сприйняття людського і світового буття не може зникнути в результаті історичного розвитку. Справа в тому, що теорія стає необхідним атрибутом людського життя тоді, коли виникає почуття незадоволеності досвідом і бажання осягати світ без залучення практичних основ. Філософія заснована на думці, що не бере витоки в переказах і легендах. Вона приводить в підтримку своїх теорій не віру, а доказ.

Так, філософія та міфологія, подібності та відмінності яких дійсно існують, тим не менш, функціонують нерозривно і синхронно. Обидва історичних напрямки грунтуються на так званому здивуванні, яке дає поштовх для подальшого пізнання. Виходить, що міфологія несе в собі самодостатнє здивування, яке необхідно тільки прийняти. А ось у філософії після цього етапу починається час пізнання і пошуку доказів того чи іншого поняття.

В цілому, філософія є раціоналізована формою міфології.

Взаємозв'язок філософії і релігії

Релігія (від латів.religio – благочестя, побожність, святиня, предмет культу) – специфічна форма суспільної свідомості, відмітним ознакою якої є фантастичне свій відбиток у свідомості нашого народу панівних з них зовнішніх сил, у яких земні сили приймають виднеземних.

Специфічною особливістю релігійного світогляду є формування у людини особливого ірреального, надприродного і надчутливого світу, який пізнати з допомогою розуму. Цей світ збагненний лише з допомогою віри в надприродні сили, в існування однієї чи кількох богів, в якесь “священне” початок, яка була поза розуміння людини. Саме віра, а чи не знання, є основою релігійного світогляду. Саме віра у диво, таїнство і авторитет служить способом його існування.

Віра – спосіб існування релігійної свідомості, особливого настрою, характеризує його внутрішній стан.Внешней, соціально значимої формою прояви віри служить культ – система усталених ритуалів, догматів. Релігія – соціально організована віра людських співтовариств, форми їх поклоніння “вищих сил”, а цим втіленим у яких найбільш шанованим даним суспільством цінностям. Таємничі сили природи й історії (року, долі) осмислювалися як “вищі сили”. У баченні поняття “вищих силах” спліталися початку добра і зла, демонічні і божественні боку релігії довгий час розвивалися паралельно. Звідси змішане відчуття страху й поваги віруючих стосовно “вищих сил”. Від кошмару позбутися лютих духів віруючі шукали порятунку звертатися до божественним силам. Поклоніння “вищих сил” поступово вже призводить до поняття (образу) бога – вищого істоти, гідного поклоніння. Бог мислиться як і блюститель звичаю, традиції, моральності, сполучних людей культурних уз, шанованих у суспільстві духовні цінності.

Релігія – складне духовна освіта і суспільно-історичний явище, яке входить у однозначні характеристики. Однією з історичних місій релігії, які одержують в світі небувалу актуальність, виступало й виступає формування свідомості єдності людського роду, значимості загальнолюдських моральних норм, неперебутні цінностей. Однак у релігійному ж світогляді можуть виражатись і це зовсім інші настрої, ідеї: фанатизм, ворожнеча до людей іншої віри, чому чимало прикладів у минулому і теперішньому. Досвід нашого часу дає приклади непримиренної ворожнечі й між готували різні групи людей однієї віри.

Релігія - цей складний кризовий сукупне поняття, у тому числі у собі певну міфологію, систему догматів, культові і обрядові дії,социализированние релігійні інститути, конкретні форми відносин між віруючими й релігійної організацією й багато іншого. Для кожної релігії всі ці моменти мають власне специфічне значеннєве найменування, історичні підвалини виникнення й подальшого існування, своє, щоразу особливе, переломлення через етнічну, національну, класову іиндивидуально-личностную призму. Разом про те ця проблематика має і той загальнофілософський аспект, пов'язані з вивченням різної форми суспільної свідомості.

Немає жодної народу, котрий знав б релігії, і, отже, виникнення та розвитку релігійних уявлень, незалежно від своїх конкретного смислового наповнення, пов'язані з якими то соціально- психологічними властивостями і потребами людини, які, однак, задовольняються різними варіантами конкретних релігій. У цьому сенсі і говорити про релігійному свідомості як про одну з форм суспільної свідомості. Поняття релігійної форми суспільної свідомості, в такий спосіб, підкреслює те що, що наявність релігійних уявлень відповідає духовним потребам людини - це з одного боку, з другого - релігія ніж формою суспільної свідомості є відбитком реальних сторін громадського буття. Загалом вигляді громадське буття можна подати як сукупність діянь П.Лазаренка та відносин, створених певному етапі історичного поступу суспільства. До громадського буття в - перших, відносини для людей складаються у процесі спільного виробництва, обміну та споживання, у - других, це безпосередній зв'язок людей природою, із засобами вироблених матеріальних благ, в - третіх, відносини індивідуальні, сімейні, групові, національні, релігійні.

У самій загальної формі можна сказати, що релігія є сфера духовного життя суспільства, групи, індивіда, що він є особливий спосіб практично - духовного освоєння світу і науковотехнологічна галузь духовного виробництва. Стосовно суспільству загалом релігія постає як громадська підсистема, складне освіту, у якому здійснюється діяльність, складається складна структура.

Коріння релігійного світогляду мають різний характер

Соціальні коріння пов'язані з умовами громадського буття людини. Вони також висловлюють залежність людини від сформованих цьому історичному етапі соціальних відносин, у тому числі вона може вирватися самостійно, з допомогою лише власних власних сил.

>Гносеологические коріння пов'язані з відповідний рівень розвитку людської свідомості, появою абстрактного мислення, яке таїть у собі здібності відриву думки із дійсністю. Людина навчаються уявляти, представляючи у фантазіях і те, чого немає у реальної буденної дійсності. З іншого боку, виникнення релігії пов'язано з недостатністю знань, накопичених на той час людиною, що позбавляло його можливості раціональним чином пояснити багато природні явища і процеси.

Психологічні коріння пов'язані про те, що чоловік у часто свого життя опинявся.

Мистецтво – естетичне освоєння освіту в процесі художньої творчості – особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образа відповідно до певних естетичних ідеалів; одна з форм суспільної свідомості. Закономірності мистецтва вивчають естетика і мистецтвознавство. Мистецтво відособлюється в окрему форму духовного життя суспільства. Джерелом становлення художньої творчості є праця – виробництва і спілкування. Вся суспільна практика, в процесі якої людина доцільно формує навколишній світ і водночас розвиває в собі здатність творчості. На базі мистецтва розвивається художня свідомість суспільства, яка включає в себе не тільки власне мистецьку творчість і її витвори, а й усю сукупність естетично-художніх потреб, смаків, поглядів, норм, ідеалів тощо. які забезпечують активну цінність орієнтацію людей у реальних життєвих обставинах. Мистецтв виховує в людях не лише потребу художньої насолоди, а й здатність творчого ставлення до всіх природних і суспільних явищ. Завдяки особливостям свого впливу на людину, мистецтво стало фактором виховання і однією з найважливіших складових частин духовної культури, суспільства. Мистецтво задовольняє незліченні людські запити і виконує численні суспільні функції – пізнавальну, виховну, естетичну. Філософія і мистецтво Філософія як і мистецтво це відображення етичного та естетичного відношення людини до світу. Ці дві науки вивчають і відображають духовне життя суспільства, вони є однією з форм суспільної свідомості. Людина за своєю суттю є істотою творчою, тому будучи орієнтованим на творчості людини, її філософське мислення є постійним прагненням до мудрості.Філософія як і мистецтво передусім учить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики.Особливість філософського знання, відмінність його від мистецтва полягає у багатозначності філософських ідей, тобто ідеї можуть осмислюватись і розвиватись у різних напрямках.

Філософія і наука  Філософія є теоретична основа світогляду, або його теоретичне ядро, навколо якого виникає свого роду духовне хмара підсумованих поглядів буденної мудрості, що є необхідним, але не достатнім рівнем світогляду. Однак світогляд має і вищим рівнем, на якому цілеспрямовано досліджуються мистецтва, науки, головні принципи релігійних поглядів і досвіду, найтонша область морального життя суспільства. У залежності від того, яким чином вирішується питання про співвідношення матерії і духу, світогляд називають матеріалістичним чи ідеалістичним, атеїстичним або релігійним.  Існує багато визначень такого унікального явища, як наука, але в силу її складності та багатогранності якесь одне, універсальне визначення навряд чи взагалі можливо. Протягом своєї історії вона зазнала стільки змін і кожне її положення настільки пов'язане з іншими аспектами суспільного діяльності, що будь-яка спроба дати визначення науки, а таких було чимало, може висловити більш-менш точно лише одну з її сторін. І все-таки у всіх випадках досить чітко простежується виділення двох підходів до розуміння науки, коли її трактують у широкому або вузькому сенсі.  Історично можна виділити наступні етапи взаємини науки та філософії:  1) Натурфілософський. Виник у Стародавній Греції.  Філософи умоглядно складали картину світу, природи, спираючись на міфологію, тобто без особливої ​​опори на науку, без доказів.  На більш пізніх етапах (XVII-XVIII століття) почали інтенсивно розвиватися математика, механіка.  2) Позитивістський етап (30-40 роки XIX століття).  Був представлений такими діячами як Рассел, Карнап, Віпкінштейн, Конт та ін Позитивістський етап проходив під гаслами: «Філософія нічого конкретного світу не дає, - це вигадки, тому тільки конкретні науки дають нам позитивні знання», «Наука сама по собі філософія» , «Геть метафізику, хай живе фізика», «Філософія має справу з Псевдопроблема, які пов'язані з мовними іграми». Реалії сьогоднішнього дня такі, що гостро стоїть питання про те, що може дати наука для філософії і філософія для науки. Структура філософії визначає її функції. У відповідності зі своїм статусом філософія виконує по відношенню до всіх без винятку галузях знань дві основні функції - мирну і методологічну. У ретроспективному плані філософія завжди виконує мирну функцію, а в перспективному, в ставленні до подальшого розвитку науки, має методологічне значення. Саме філософія допомагає наукам підтримувати «критичний дух», необхідний рівень наукової обгрунтованості, побачити недоліки в методах і засобах дослідження, зрозуміти необхідність постійного наукового пошуку. Все це відкриває шлях до вдосконалення реальної дійсності, гармонізації відносин людини і природи, руйнування встановлених стереотипів і догматичного мислення, наукових спекуляцій і химерний вигадок

7. Виникнення філософії в Стародавній Індії. Основні принципи і поняття

Перші філософські школи і течії виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VІ ст.. до н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції. Передумови виникнення філософії були такі:

1. стрибок у розвитку виробничих сил переходу від бронзи до заліза;

2. поява товарно-грошових відносин;

3. виникнення держави;

4. зростання опозиції традиційній релігії, критика нормативно-моральних;

5. розвиток науки, нагромадження емпіричного матеріалу.

Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, які визначаються специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед, кастовий устрій в Індії, який сприяв збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у формуванні перших філософських течій.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «даршанах».Існували даршани астиків і даршани нестиків. Ці даршани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» — це збірник текстів на честь богів. Одним з найдавніших ідеалістичних учень був брахманізм. Його прихильник вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кіш З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло. Тіло — це зовнішня оболонка душі. Душа вічна, б смертна.

Буддизм — це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI—V ст. до н. є. і стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. З точки зору буддизму, світ — це єдиний потік матеріальних і духовних елементів — «дхарм». Філософський зміст буддизму включав два аспекти: вчення про природу речей та вчення про шляхи її пізнання.

Вчення про буття. В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми. За вченням буддистів, дхарми проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. В теорії пізнання у буддистів не існує різниці між чуттєвою та розумовою формами, пріоритет надається практиці. Практика споглядання, роздумів є основним засобом пізнання навколишнього світу.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основні особливості:

1.      Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2.      Своєрідність ставлення до Вед.

3.      Споглядальний характер і слабкий зв’язок з наукою.

4.      Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5.      Народження логіки.

6.      Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращим з яких є шлях дійового самовдосконалення. В цілому тут роздуми про людину превалюють над роздумами про зовнішній світ, а людське "Я" стає ключем до пояснення природи. Виникненню філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили певні філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: на звільнення людини від нескінченних перевтілень-блукань душі і досягнення нею стану "мокші"—повного блаженства. До таких рухів належали джайнізм, йога та буддизм.

Джайнізм (від слова "джіна"—переможець) закликав людину підпорядкувати своє життя суворим аскетичним регламентаціям. Якщо людина здатна це витримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Йога (засновник - Патанджалі) також ставила перед людиною подібну мету, але шляхом її досягнення вважала впорядкування (це один із перекладів слова "йога "), гармонізацію фізичного, психічного та духовного станів людини. Відомо, що в цій справі йоги досягли і досягають вражаючих результатів. Значним досягненням йоги була спроба дослідити людину як систему ("мікрокосмос "), що складається з чотирьох підсистем: "мінерало-людини", "рослино-людини", "тварино-людини" і "людино-людини", ідея про синтез їх у вищій підсистемі— "людино-людині". Це була одна з перших спроб філософського обґрунтування розуміння людини як саморухливої та самоорганізованої системи.

Але найважливішим з погляду розвитку філософської думки постає буддизм. За переказами, його засновником був принц Гаутама Сіддхартха з роду Шак "їв (563—483 рр. до Р. X). Життя Гиутами настільки оповите легендами, що про нього майже немає реальних відомостей. Більш-менш достовірним є те, що захищений з дитинства від життєвих прикрощів та негараздів, він був вражений випадково побаченими фактами людського старіння і смерті. Пройшовши через сповідування різних етичних учень, Гаутама врешті-решт сів під сандаловим деревом, давши собі слово не зрушити з місця доти, доки не знайде відповіді на основні питання життя. Тут на нього нашию просвітлення, і він став Буддою (просвітленим, знаючим), проголосивши учням чотири основні ("діамантові") істини.

Школу чарвака-локаята (засновник Бріхаспаті. VII—VI ст. до Р. X.) відносять до натуралістичних:Локаята вважають, що "не існує ні бога, ні визволення (від карми), ні дхарми, ні недхарми, а також немає винагороди за благочинне життя..." Представники школи визнавали існування лише того, що можна сприйняті ("лока"), а все існуюче вважали лише поєднанням чотирьох елементів: землі, води, повітря та вогню. Поєднанням зазначених елементів вони пояснювали людину з її якостями, навіть — людську душу: "… як від змішування частин напоїв виникає сила сп 'яніння, так із поєднанням Отже, філософські школи та духовні рухи Стародавньої Індії мали в колі своїх міркувань найважливіші світоглядні проблеми: ♦ початок буття, ♦ будова світу, ♦ особливості людини, роль і зміст людського пізнання. Водночас досить очевидно, що превалює у цій проблематиці пошук шляхів людського звільнення від невблаганних імперативів життя, хоча звільнення це розуміли значною мірою як подолання людської окремішності та індивідуального протистояння загальному.

8. Буддизм як філософсько-релігійна система

Буддизм – це пробудження, просвітлення, зміна свідомості. Буддизм розповсюджений в країнах Азії. Основна книга яка є для вивчення буддизму це Трипітака (кошки). Поділяється на три частини: основне положення міфології буддизму, філософський зміст буддизму, енциклопедія буддизму. Джатакі де мова йде про 550 перерджень засновника ведизму Сідхартха. Риси Будизму: Буддизм це релігійна система де немає бога творця; Що є світ. Будда як космічна енергія. Будда це вища космічна субстанція яка само матеріалізується проникає всюди і тому є дуже багато Буд; Концепція Дарма: це начало матеріального духовного світу. Вони зьявляються зникають переходять одно в одну; Вчення про Атман; Ідея загальної рівності; Інтелектуальна шкала; Засновником релігійної системи буддизму є Сідхартха.  Віровчення буддизму.Найважливішим положенням буддизму є ідея тотожності буття і страждання. Буддизм не заперечував розвинуте брахманізмом вчення про переселення душ, тобто віру, що після смерті будь-яка жива істота знову відроджується у вигляді якоїсь нової живої істоти -людини, тварини, божества, духа тощо. Однак буддизм вніс у брахманізм суттєві зміни. Якщо брахмани стверджували, що завдяки різним для кожного стану обрядам, жертвам і заклинанням можна досягти «добрих перероджень»,тобто стати раджою, брахманом, багатим купцем, царем і т.ін., то буддизм оголосив будь-яке перевтілення, всі види буття неминучим нещастям і злом. Тому буддист повинен дбати не про переродження, а досягнення нірвани -небуття. Більшість людей досягти цього у даному житті не може. Прямуючишляхом спасіння, вказаному Буддою, жива істота звичайно повинна знову ізнову перевтілюватися. Але це буде шлях сходження до «вищої мудрості»,досягнувши якої можна вийти із «круговерті буття» і завершити ланцюг перероджень. Буддизм запозичив чимало ідей, які були вже розроблені та широко відомі в Індії ще до середини І тис. до н.е., зокрема нехтування всім матеріальним, прагнення до духовного самовдосконалення. Разом з тим у буддизмі було і дещо нове. Так» людей, знесилених стражданнями, не могло не приваблювати вчення про те, що наше життя - страждання і що їх витоками є пристрасті та бажання. (Подібна теза забезпечила успіх і християнству.) Тому слід стримувати свої пристрасті, бути добрим і благочестивим, щокожному (а не лише посвяченим брахманам, як у брахманізмі) відкриває шляхдо істини, а за умови подальших зусиль - до кінцевої мети буддизму -нірвани. Ось чому проповідь Будди користувалася успіхом у широких масах,вчення швидко поширювалося, дедалі більше аскетів і навіть брахманівставали послідовниками Будди. Найголовніше досягнення Будди - «Чотири благородні істини», які обґрунтовують доктрину спасіння людини:1-Існує страждання, 2-Страждання має причину-жадобу до буття,3-Оскільки страждання має причину, воно має початок і кінець,4-Кожна людина має можливість для спасіння-«Восьмискладовий шлях спасіння»--вісім вимог(настанов) до віруючого: (1-праведне бачення, 2--праведне бажання,3-- праведне слово,4-- праведна поведінка, 5-праведний спосіб життя,6-праведне устремління, 7-праведне мислення, 8-праведне самозаглиблення. Священна книга буддизму-Трипітака(з трьох частин) :1 Віная-пітака, описує правила прийому до буддійських общин, 2-Сутта-пітака-збірка буддійських повчань і промов, 3-Абідарма-пітака-тлумачення вчення. Культ у буддизмі. Для своїх прихильників Будда встановив певніправила поведінки, які стали стрижнем їхньої релігійної практики та тогокульту, що згодом утвердився у буддизмі. Ці правила стосувалисяіндивідуальної поведінки людини і передбачали ряд заборон у їжі, одязі івсьому способі життя. Щодо культу як сукупності обрядів, то первісний буддизм такожзасновувався на релігійній практиці своїх попередників. Найдавнішим обрядомбуддизму була так звана упосата - молитовне зібрання членів чернецькоїгромади. Воно відбувалося у мовчанні і в молитовних роздумах, чим булиневдоволені миряни, присутні на зібранні. Тоді було запроваджено своєріднуспільну сповідь. Спочатку зібрання проводилися у дні повнолуння іноволуння, але з часом приводи для них ставали різноманітнішими. Змінювалась форма організації чернецтва. Виявилась необхідністьспеціального притулку, у якому мандрівні бхікшу (монахи-злидарі), якіжебракували, могли перечекати сезон дощів, що тривав в Індії не менше трьохмісяців. Такими притулками стали монастирі, що згодом перетворилися встаціонарні заклади буддійської церкви. З часом буддійський культ значно змінився, оскільки повинен бувзадовольняти національно-духовні потреби віруючих, цілком відмінні відінтересів і потреб аскетів. Поступово у буддизмі розвинулись елементикульту, подібні до існуючих в інших релігіях. Буддизм звів у культ численніреліквії. Це, зокрема, мощі святих, насамперед самого Будди, а також речі,які, як вважається, належали їм або ними використовувалися. Крім того,вшановуються ті населені пункти, окремі споруди, дерева, які пов'язані (дійсно чи уявно, що неможливо перевірити) з біографією Будди або кого-небудь з його прихильників. Значного поширення, так само як і в католицизмі, набув культ мощей. Останки Будди, за переказом, після його спалення стали об'єктом запеклихсуперечок між претендентами на право володіння ними. Місця, які особливо вшановувалися, ставали місцями прочанства. їхчотири: місце, де народився Будда, де він «прозрів», місце його першоїпроповіді і місце нірвани. У буддизмі чимало обрядів, що належать до індивідуального культу. Мається на увазі така форма релігійної поведінки, як бхавана - заглибленняу себе, у свій внутрішній світ з метою зосереджених роздумів про істинивіри. Згідно з буддизмом людина сприймає світ через свої відчуття, але вони - не суб'єктивні уявлення індивіда, а об'єктивний факт, наслідок збудженнядхарм, часток світобудови. Життя є виявом збудження дхарм. Заспокоїти своїдхарми - це і означає взяти життя в свої руки і цим досягти мети – стану Будди, зануритися у нірвану. Але як це зробити? Дуже популярний лотос - символ чистоти, духовногопросвітлення, співчуття. З тварин найшанованіші змії (наги), оскільки, як вважається, вони відіграли особливу роль у житті Будди - цар змій Нагараджа прикрив Буддусвоїм капюшоном під час його перебування у стані споглядання. Інші популярні тварини - слон (особливо білий), бик, лев, кінь, Особливості віровчення і культу буддизму Особливості віроучення буддизму це 4 істини буддизму: Життя є страждання; Причина страждань бажання; Щоб позбавитися страждань слід зріднитися від бажань; Спосіб позбутися бажань це наслідування шляху спасіння. Символом буддизму є Чакра тобто колесо перероджень яке складається з восьми етапів це і є шлях спасіння. Шлях спасіння 8 етапів: Це правильне розуміння чотирьої благородних істин; Правильні прагнення наміри; Правильна мова; Правильна поведінка; Правильний спосіб життя; Належне зусилля у прагненні до довершеності; Належний стан розуму; Правильна медитація. Пройшовши ці 8 етапів людина може прийти до стану Архата, а потім і до стану Нірвани. Нірвана: вихід з кола перероджень і перехід в повне небуття. Нірвана: це досконале буття в якому перебуває Будда як космічна єнарегія, а якщо Будда є вічним проникає усюди то кожна людина має природу Будди. Сансара – реінкарнація. Дванадцять етапів життя Сідхартхи Будди: Прийнятя рішення народитися в світі людей; Сходження з неба Тушита; Входження в лоно матері; Народження; Накопичення світських знань; Життя у розвагах і насолодах; Залишення палацу; Аскетичне життя; Перемога над Марою; Досягнення стану Будди; Проповідь Дхарми; Входження в Нірвану. Етика Буддизму базується на 5 законах: Не вбивати жодної живої істоти; Не красти; Не говорити не правди; Відтримуватись від перелюбства; Не вживати п’янких напоїв. Для монахів: Не їсти після обіду; Не бути на весіллях; Не мати золота срібла; Не використовувати косметичних засобів які мають аромат; Не спати на широкому та високому ліжку. Особливості культу Буддизму: Шанування статуї Будди; Поклоніння реліквіям; Піднесення їжі до статуї Будди або монахам; Богослужіння в храмах тільки для монахів і свячено служителів; Обряди ініціації. (посвячення); Специфіка погребального культу; Кремація; Велика система свят. Основні напрямки буддизму: Хінаяна; Махаяна; Ламаїзм; Дзен-буддизм; Чень-буддизм. Течії буддизму Існує кілька десятків течій буддизму, які можно загалом згрупувати у три типи: Нікая, Махаяна та Ваджраяна. З шкіл Нікая до наших часів збереглася лиша школа Тхеравада. Кожна з гілок буддизму вважає, що вона представляє справжне вчення Будди; разом з тим в деяких школах вважається, що гнучкий характер буддизму дозволяє йому змінювати формулювання, термінологію та підходи згідно з сучасними обставинами. Школа Тхеравада, що означає «Вчення Старійшин», будує вчення та практику виключно на Палійському каноні. Він вважається найстарішим з існуючих буддійських канонів, його тексти сприймаються як автентичні в усіх гілках буддизму. Практика Тхеравади спирається на розвиток «ґрунтовної уваги», що призводить до розвитку вмілих якостей. Буддизм Нікая, і в тому числі Тхераваду, іноді називають Хінаяною ("Ницою колісницею"), хоча це взагалі вважається неввічливим. Тхераваду сьогодні сповідують в Шрі Ланці, М'янмі, Лаосі, Тайланді, частково у В'єтнамі та Малайзії; загалом у світі близько 124 мільйонів людей. В Україні є окремі послідовники Тхеравади, проводяться семінари з Віпассани . В Махаяні («Великій колісниці») підкреслюється співчуття до всіх та самовідданий ідеал Бодхісаттви.В доповнення до текстів шкіл Нікая, школи Махаяни визнають загалом або частково ряд текстів, записанних біля першого сторіччя нашої єри. Ці пізніші тексти написані на санскриті, та присвячені досягненню стану Будди через слідування шляхом Бодхісаттви протягом незліченних віків. В зв'язку з такими величезними відрізками часу, в деяких школах Махаяни приймається ідея досягнення переродження в «Чистій землі», що не є саме по собі Пробудженням, але як середовище максимально сприяє досягненню Пробудження. Буддизм Махаяни сповідують сьогодні у Китаї, Японії, Кореї та більшій частині В'єтнаму; загалом у світі близько 185 мільйонів людей. В Україні Махаяна представлена послідовниками японської школи Нітірен-Сю (Ніппондзан Мьоходзі) Дзен. Ваджраяна («Діамантова колісниця») поділяє багато з основних концепцій Махаяни, але разом з тим використовує велику кількість технік, призначених для вдосконалення буддійської практики. Одна з складових Ваджраяни — використання психофізичної енергії як засобу досягнення глибокіх станів зосередження та усвідомлення. Ці глибокі стани в свою чергу використовуються як шлях до стану Будди. Стверджується, що за допомогою цих технік можна досягти стану Будди всього за одне життя. В доповнення до текстів Тхеравади та Махаяни, буддисти Ваджраяни визнають велику кількість текстів, в тому числі буддійські Тантри. Ваджраяну сьогодні сповідують в основному в Тібеті, Непалі, Бутані, Монголії, Калмикії, північній Індії, частково в Китаї та Японії; загалом у світі близько 20 мільйонів людей. Найвідомішим духовним лідером Ваджраяни є Далай-лама. В Україні Ваджраяна представлена громадами Карма Каг'ю (Й.С. Г'ялва Кармапи Тхає Дордже, Шамара Рінпоче та Оле Нідала , Лами Пунцога та Чог'яма Трунгпи), громадами Нінгма та Дзогчен.

9. Філософія в Стародавньому Китаї. Конфуціанство, даосизм та матеріалістичні школи

Філософія Стародавнього Китаю. Конфуціанство.   VII — VI ст. до н. е. у Стародавньому Китаї — період формування і розвитку рабовласницького суспільства. Тоді ж проявляються дві основні тенденції у розвитку філософії: матеріалістична та ідеалістична, атеїстична і містична. У ході боротьби двох тенденцій дедалі ширше розповсюджувалися ідеї: про п'ять першоелементів, з яких утворений увесь світ (метал, дерево, вогонь, земля, вода); про протилежні джерела, початки: інь та янь, боротьба між якими і веде до розвитку усіх речей та явищ; про природний шлях — дао, по якому йде розвиток Всесвіту. Але формування розвинених філософських вчень припадає на VI — V ст. до н. е.   Перший китайський філософ, особа якого історично достовірна, Кун Фу-цзи — Учитель Куй, відомий у Європі під ім'ям Конфуцій (552 — 479 до н. е.). Походив Конфуцій з родовитої, але збіднілої сім'ї. Маючи природний розум і міцне здоров'я, з п'ятнадцяти років захоплено займався самоосвітою. У 33 роки Конфуцій відкрив приватну школу і вже потім ніколи не розлучався з учнями. Так почалася його філософська діяльність. У II ст. до н. е. вчення Конфуція здобуло статус офіційної ідеології царства Хань (Китай) і залишалося таким аж до 1912 року. У китайській культурі духовний вплив Конфуція і в сучасних умовах дуже великий, особливо на Тайвані і в Сінгапурі. Назва епохи, в яку жив Конфуцій - Весни і Осені, — виражала ідею часового циклу — весни, коли народжується все, і осені, коли підводять підсумки розвитку. Це епоха великих змін у китайському суспільстві, що викликали розпад на окремі царства Стародавнього Китаю і протиборство семи найсильніших із них. Тоді в царстві Лу, на батьківщині Конфуція, знайшли притулок усунуті від керма влади учені — інтелектуали, які спеціалізувалися на культурній діяльності — збереженні та відтворенні писемних пам'ятників минулого, присвячених різним галузям знань, включаючи й астрономо-астрологічні дослідження. Очевидно, це нащадки більш давньої династії китайських правителів Пань-Інь, що втратила владу і повалена в XII — XI ст. до н. е. племінним союзом Чжоу, який перебував на більш низькому щаблі культурного розвитку. Можливо, їх соціальне падіння в етимології терміна жу — слабий — визначає інтелектуальний прошарок китайського суспільства.   Глибока повага до традицій давнини і охоронців традицій та звичаїв сформувалася у Конфуція в ідею правильного державного устрою, в якому за наявності духовно-піднесеного, але фактично бездіяльного управління реальна влада належала б чиновникам — інтелектуалам, тобто жу. Так жу стало символом і назвою всієї конфуціанської філософії. Конфуцій вважав писемність, культуру — вень — носієм давньої традиції, що підлягає збереженню, передаванню і спадкуванню. До культури віднесені й найдавніші книги, що пізніше увійшли до конфуціанського канону і стали основою китайської філософії: «Ши цзин» («Книга пісень»), «Шу цзин» («Книга історії»), «І цзин» («Книга змін»), «І Лі» («Зразкові церемонії і правила благопристойності»), а також «Чжоу Лі» («Етико-ритуальні норми епохи Чжоу»). Спочатку ці джерела філософії складали п'ятиканоння, а кілька століть згодом перелік доповнено, вень — носій давньої традиції — став символом усіх культурних уявлень Китаю, відбитих у письмових джерелах, включаючи і саму писемність як невід'ємний елемент культури.   Історичну місію Конфуцій бачив у збереженні й передачі нащадкам давньої культури вень, тому не займався написанням творів, а редагував і коментував писемну спадщину минулого: історико-дидактичні та художні твори («Книгу пісень» і «Книгу історії»). Передавати, а не створювати, вірити давнині й любити її — така вихідна теза. Першотворцем культури Конфуцій вважав святих — досконаломудрих (шен) правителів напівреальної-напівміфічної давнини. Це Яо, Шунь, Юй, Чен Тан, а також Вень Ван, У Ван і Чжоу гун. У період династії Хань сам Конфуцій зарахований до досконаломудрих — творців китайської цивілізації. Так, царювання Яо (слово, можливо, означає «височенний») стало золотим століттям давнини (2356 — 2256 до н. е.). Восьмикольорові брови Яо стали знаком мудрості й уміння спостерігати за ходом небесних світил. Розглядаючи діяння давніх правителів і культурних героїв, Конфуцій та його послідовники змогли не тільки відобразити єдину картину історичного минулого Китаю, а й запропонували оригінальне філософське трактування, тлумачення історії, використовуючи весь арсенал мовної, писемної і міфологічної спадщини. Уявлення про історію пов'язане у конфуціанстві з найдавнішим поняттям дао — шлях, а також метод, принцип, мораль, абсолют та ін. Культурність — вень і правильний суспільний устрій, що підтримується чиновниками — інтелектуалами, трактувалися як дві сторони одного сущого — різні прояви дао. У «Лунь юй» Конфуцій дає визначення дао — це благий хід подій у Піднебесній і в людському житті. Дао залежить від визначення наперед окремої особистості, а його носії — індивід, держава, все людство. Людство всеосяжне: світ, взагалі, суспільство, і вся китайська цивілізація, тобто людство — це Піднебесна. Отже, дао — це ідея загального універсального балансу в світі гармонії, елементом якої є Людина.

Даосизм.   У IV — III ст. до н. е. в Китаї поряд з конфуціанством виступає даосизм — один з важливіших напрямків розвитку філософської думки. Даосизм зосереджує основну увагу на поняттях: природа, космос, людина і розкритті їх суті. Та джерела знань осягаються не раціонально (так робилося конфуціанством), а за допомогою прямого чуттєвого пізнання природи. Світ постійно змінюється і розвивається, живе і діє спонтанно, без будь-яких надприродних причин і обставин. Основоположником даосизму вважається відомий китайський філософ, сучасник Конфуція, Лао-цзи. Основний твір Лао-цзи — «Дао-де цзин», що став основою дальшого розвитку даосизму. Дао — фундаментальне поняття системи, за допомогою якого дається відповідь на питання про походження життя і людини; спосіб існування життя всього існуючого. Дао — це безіменне, безтілесне поняття, джерело усіх речей, що саме не має джерел і не буває самостійною субстанцією. Дао — існує завжди, всюди, але для нього характерна бездіяльність. Але що ж тоді є джерелом руху, розвитку світу? За вченням даосизму, усе в світі перебуває в русі та постійно змінюється завдяки вже відомим принципам інь та янь, що перебувають у діалектичній єдності.   Протилежну конфуціанству позицію займала школа Да-цзя. її представники заперечували існування надприродного світу і святенність неба, твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи велику роль у пізнанні істини мисленню, логіці. Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини стали не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість. Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа Мін-цзя, що своєрідно переробляла даоське вчення, абсолютизувала момент відносності в процесі пізнання. Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій дальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і  просвітителя Ван-Чуна. Основний твір Ван-Чуна, «Критичні міркування», присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи. Ван-Чун відкидає вчення конфуціанства про святенність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту. Для Ван-Чуна характерна віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання віддавав належне мисленню.   У більшості філософських шкіл Стародавнього Китаю переважала практична філософія, яка тісно зв'язана з проблемами життєвої мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоча ця філософія і малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими галузями знань, які існували в Китаї, та за формою і методами постановки проблем філософія Китаю є широкомасштабним явищем, ціннісні значимою і гуманістичною. 

МАТЕРІАЛІСТИЧНІ ШКОЛИ В КИТАЇ Мо-цзи (Мо Ді, бл. 480-400 до н. е.) – видатний мислитель-матеріаліст і сенсуаліст. Висловив ряд глибоких здогадів про походження держави, підкреслював роль праці в житті суспільства, піддав критиці конфуціанську віру в непорушність законів Піднебесної. Мо-цзи відкидав консервативно-архаїчну систему конфуцианців, оскільки вони не сприяли створенню нових корисних і гарних речей, заважали руху суспільства вперед. Древні істинно мудрі правителі здійснюючи управління, визначали ступінь чесноти людини і поважали мудрість, тому піднімали часом і людей із простолюдинів. Зараз же це фактично припинилося, а тому суспільством часто правлять недоумки-спадкоємці. Етичні погляди Мо-цзи спираються на вчення про загальну любов, взаємну вигоду і справедливість. Людинолюбство неодмінно полягає в тому, щоб приносити користь людям і долати зло в державі. Якщо ми будемо слідувати принципу загальної любові, то це принесе країні користь. Але якщо ми будемо слідувати принципу обмеженої любові, те це приведе до великих нещасть. «Обмежена любов помилкова, загальна любов істинна». Вищою цінністю Учитель називав справедливість, бо вона приносить простолюдинам користь. Хто робить добро, того слід прославляти; хто робить зло, того слід карати. Гносеологія моїстів. У теорії пізнання вони виходили з того, що знання вимагає здібностей до нього, але здібності ще не знання. Знання – результат зіткнення із зовнішнім світом, з пізнаваними речами. Почуттєве знання з'являється внаслідок контакту органів почуттів з об'єктивно існуючими предметами. Моїсти підрозділяли знання на види. “Особисте знання” – це безпосередній досвід, що здобувається шляхом особистих контактів із предметами. “Почуте знання” – це знання, отримані непрямим шляхом від інших. “Знання, отримані від суджень” характеризуються здатністю давати назви тому, що ясно, і виправляти те, що невідомо, подібно тому як футом вимірюють невідому довжину. Моїсти помітили обмеженість почуттєвого пізнання, а вже пізні моїсти вважали, що деякі види знань взагалі не можуть бути безпосередньо отримані за допомогою органів почуттів. Для пізнання часу мало лише відчувати, тому що недостатньо знань, отриманих лише за допомогою п'яти органів почуттів, але потрібне і осмислення в серці і суперечки в серці. Знання, отримані шляхом міркувань – це результат суперечок у серці, які допомагають уникнути емпіризму. Моїсти усвідомлювали, що назва предметів – це копія або відображення сутності предметів. Вони підкреслювали необхідність відповідності назви і сутності: “Назва і сутність – пари, вони поєднані”. Це природно, тому що в пізнанні мало знати тільки назви, але треба знать і сутність явищ. Моїсти вважали, що для істинного і помилкового існує критерій. У дискусії завжди є переможець і переможений. У дискусії одні говорять істинне, інші – помилкове, але перемагає той, хто говорить правду. Критерієм для визначення переможця завжди є відповідність наведених аргументів істині. Діалектика моїстів помітна переважно в міркуваннях про протилежні поняття: тотожність і розходження, ціле і частина, причина і наслідок, користь і шкода, збиток і прибуток, старожитнє і Всесвіт, нерухомість і безперервність, вичерпність і невичерпність, тощо. Важлива діалектична думка про те, що “тотожне і різне взаємно доповнюють одне одного”. Адже в попередній китайській філософії одна група філософів наполягала на важливості тотожності і не зважала на розходження, а інша бачила тільки розходження. Для моїстів істотно те, що в тотожному є різне, а в різному є тотожність. Уже вимір однорідних предметів починається для встановлення того, яких багато і яких мало. Мова йде про кількісні розходження при якісній тотожності предметів. Зерна проса – однакові, але між ними існують кількісні розходження. Моїсти вбачають загальні властивості у різних окремих предметів. Якщо ж, порівнюючи різні речі, ми не виявляємо в них загальних властивостей, то очевидна відсутність “родової тотожності”. Наприклад, говориться: “Білий кінь є кінь; їхати на білому коні, значить їхати на коні. Вороний кінь є кінь; їхати на вороному коні, значить їхати на коні”. Отже, коні різних мастей (окреме) є конями, що мають загальні властивості, а тому всі вони коні. У цьому наявне діалектичне положення: окреме – це загальне. Пізні моїсти також виявили зв'язок між причиною і наслідком, стверджуючи: “Причина – надбання того, що згодом приводить до результатів”. Причина – це дія, що викликає виникнення предмета, а результат – це наслідок. Причини поділяли на малі і великі, зважаючи на результат: “Мала причина – це те, що існуючи, не обов'язково призводить до результату, але при її відсутності результат неминуче буде не таким. Вона – частина тіла, начебто його початок. Велика причина – це те, що неминуче викликає результати. При її відсутності неминуче не буває результатів. Поява її тотожна появі результату”. 

10. Натурфілософія Стародавньої Греції. Мілетська школа, Геракліт, Анаксагор та Емпедокл.

Натурфілосо́фія (лат. natura — «природа») — філософія природи, тлумачення природи, розглянутій в її цілісності. Кордони між натурфілософіею і природознавством, а також її місце у філософії історично змінювалися. Найбільшу роль натурфілософія відігравала у давнину. Натурфілософія стала першою історичною формою філософії і фактично зливалася з природознавством. В подальшому натурфілософія в основному називалася фізикою, тобто вченням про природу.

Перші, найдревніші вчення античної філософії отримали назву натурфілософських. Визначне місце в розвитку натурфілософії відіграла мілетська школа, що виникла в VI ст. до н. е. в Мілеті й була одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625—547 роки до н. е.), Анаксімандр (610—546 роки до н. е.), Анаксімен (588—525 роки до н. е.).

Вчення мілетців про природне походження світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу богами з Хаосу. Міфи про богів мілетці вважали зайвим припущенням про існування сторонніх сил, які світові не потрібні для виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні «слово», «смисл», «судження», «задум», «порядок», «гармонія», «закон»). Цей термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття «Логос». Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософії Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода — Фалес, повітря — Анаксімен, вогонь — Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про «апейрон», який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною.

Визначальна тенденція цієї школи — намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Ця єдність може бути опанована тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжує всю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформляючи його в упорядкований Космос, і керує рухом та розвитком Космосу.

Перші філософи Стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логоса з Хаоса. Існування Логоса поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни у світі через боротьбу протилежностей.

Одним з найбільш відомих філософських учень ранньогрецької філософії є учення Геракліта Ефесського. Його твір „Про природу” в якості першопричини усього називає вогонь. Світ за Гераклітом – це упорядкований Космос. Він вічний і нескінченний. Він не створений ні богами, ні людьми, завжди був, є і буде вічно живим вогнем.

Усі зміни світобудови за Гераклітом відбуваються в певній закономірності, підкоряючись долі, яка ототожнюється з необхідністю – Логосом. „Логос” у перекладі – це слово, але це одночасно й розум, закон.

Світ за Гераклітом – це упорядкована система – Космос. А утворення Космосу відбувається на підставі загальної зміни явищ. „Все течет, все изменяется, нет ничего неподвижного ибо на каждого входящего текут новые воды” (Геракліт)

Загалом натурфілософія розмірковувала над такими проблемами:

· Що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (одиничне та загальне, єдине і множинне);

· Як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції;

· Як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій або за допомогою основних знань природних наук.

Таким чином в ранньогрецькій філософії ми бачимо поєднання філософського і фізичного (природно-наукового) підходу до пояснення першопочатку світу. З одного боку, вони чітко здійснюють субстанціоно-містський підхід, з іншого боку, першооснова ототожнюється з конкретною стихією, явищем природи. Ця стихія набула значення метафори і в образній формі давала уявлення про першопочаток усього сущого.

11. Особливості філософування софістів. Місце і роль Сократа в історії філософської думки

На початку V століття до н.е. в Греції філософія стає наукою і з’являється категорія мислителів, які називають себе софістами, софосами (софос – мудрець). За навчання вони брали плату. Завдяки ним філософія стає популярною. Софісти  навчали в основному практичним речам: риториці та діалектиці.

Софіст - цей термін, сам по собі позитивний, що означає «мудрий», досвідчений, експерт знання, став вживатися як негативний, особливо, в контексті полеміки Платона і Аристотеля. Деякі, як Сократ, вважали знання софістів поверхневими і неефективними, бо у них була відсутня безкорислива мета пошуку істини як такої, взамін якої позначилася мета наживи. Платон підкреслював особливу небезпеку ідей софістів з моральної точки зору, крім їхньої теоретичної неспроможності. Протягом тривалого часу історики філософії беззастережно приймали оцінку Платона і Аристотеля, критикуючи в цілому руху софістів, визначаючи його як занепад грецької думки. Лише наш час зробило можливим переоцінку історичної ролі софістів на основі систематичного перегляду всіхупереджень, і можна погодитися з В. Джегер, що «софісти - це феномен настільки ж необхідний, як Сократ і Платон, останні без перших не мислителі».  Виникнення софістів  У V ст. до н.е. у багатьох містах Греції на зміну політичної влади старовинної аристократії і тиранії прийшла влада рабовласницької демократії. Розвитокстворених її пануванням нових виборних установ - народних зборів і суду, що грав велику роль в боротьбі класів і партій вільного населення, - породило потребу в підготовці людей, що володіли мистецтвом судового і політичного красномовства, що вміють переконувати силою слова і доводити, здатних вільно орієнтуватися в різних питаннях і завданнях права, політичного життя і дипломатичної практики. Деякі з найбільш висунулися в цій області людей - майстри красномовства, юристи, дипломати - ставали вчителями політичних знань і риторики. Однак нерозчленованість тодішнього знання на філософську і спеціально наукові області, а також значення, яке в очах освічених людей грецького Заходу встигла у V ст. до н.е. отримати філософія з її запитаннями про початки речей, про світ і його виникнення, призвело до того, що ці нові викладачі зазвичай не тільки вчили техніці політичної і юридичної діяльності, але і пов'язували цю техніку з загальними питаннями філософії та світогляду.  Грип навчав за свідченням Ксенофонта і Платона, астрономії, метеорології, геометрії і музиці; Пол б добре знався на навчаннях фізики; Критий поділяв, за свідченням Арістолеля, психологічні погляди Емпедокла; Антифонт займався завданням квадратури кола і намагався пояснити метеорологічні явища - то за Гераклітом, то по Діагену, то за Анаксегору. Нові вчителі отримали найменування «софістів». Спочатку словом «софіст» називали майстерних в якому-небудь справі людей - поетів, музикантів, законодавців, мудреців. Згодом письменники консервативного і реакційного напряму думок, що заперечувала демократичнийлад, його установи та практику його діячів, перенесли свою ворожнечу і на нових вчителів, що готували молодих людей до політичної та судової кар'єрі. «Софістами» вони стали називати тих, хто в промовах, звернених до слухачів, прагнули не до з'ясування істини, а до того, щоб брехня видавати за правду,думка - за достовірну істину, верхоглядство - за знання.  Практично це найменування було поширене саме на людей нової викладацької професії. Така їх характеристика спиралася почасти на те, що нові вчителі філософії стали доводити до крайнощів думка про відносність усякого знання. Почасти неприязний характеристика софістів спиралася і на те, що, навчаючи техніці ораторського мистецтва і політичної діяльності, нові вчителі часом навчали прийомам і формам переконання і докази незалежно від питання про істинність доказуваних положень. Погане враження на противників демократичних нововведень виробляв також звичай нових викладачів брати зі своїх учнів плату, часто дуже високу, за навчання.  Перші школи красномовства виникли в містах Сицилії, де ще Емпедокл прославився як зразковий оратор і де Пол був уже справжнім софістом. З сицилійських Леонтін був родом також софіст Горгій. Розвиток у V ст. до н.е. демократії в Афінах і особливо розвиток зв'язків з іншими містами грецького світу зробило Афіниареною для виступів і викладацької ряду софістів - Протагора з Абдер, Грип з Еліди, Продіка з Кеоса і Горгія з Леонтін, хоча афінські державні люди самих різних переконань ставилися до софістів в загальному неприязно. Софіст Протагора з Абдер був навіть засуджений на вигнання за висловлене ним сумнів у питанні про існування богів.  Філософія софістів  Як філософське протягом софісти не представляють цілком однорідного явища. Найбільш характерною рисою, загальною всій софістиці, є твердження відносності всіх людських понять, етичних норм і оцінок; воно виражене Протагором і його знаменитого положенні: «Людина є міра всіх речей: існуючих - у тому, що вони існують, - і неіснуючих - у тому , що вони не існують ».  Старша група софістів. У розвитку софістики розрізняються старша і молодша групи софістів. До старшої відносяться Протагор (481-413), Горгій, на грип і Продік. Вчення Протагора склалися на основі перероблених в дусі релятивізму навчань Демокріта, Геракліта, Парменіда й Емпедокла. Відповідно до характеристики Секста Емпірика, Протагор був матеріалістом і учив про плинність матерії і про відносність усіх сприйнять. Розвиваючи положення атомістів про рівну реальності буття і небуття, Протагор доводив, начебто кожному твердженню може бути з рівною підставою протиставлене суперечить йому твердження.  Дуже шановане розвинене на грунті елейської критики понять небуття, руху і безлічі навчань Горгія, який відвідав в 427 р. Афіни в якості посла і виступав в фессальських містах. Горгій розробив міркування, в якому доводив: 1) ніщо не існує; 2) якщо і є щось існуюче, то воно не пізнаванності; 3) якщо навіть воно і пізнаванності, то його пізнання невимовно і невимовно.  Грип привертав до себе увагу не тільки геометричними дослідженнями кривих, що дали поштовх подальшим роботам Архита, а й роздумами про природу законодавства.  Нарешті Продік, що вчив з великим успіхом в Афінах, розвинув релятивістське погляд до погляду, згідно з яким «які користуються речами люди, такі й самі речі».Софісти старшої групи були великими мислителями в питаннях права і суспільно-політичних. Протагор написав закони, що визначали демократичний спосіб правління в афінській колонії Фурії в Південній Італії, і обгрунтував ідею рівності вільних людей. Грип вказав у своєму визначенні закону на насильницьку примус як у умова можливості законодавства. Ті ж софісти старшої групи намагалися критично досліджувати релігійні вірування. Твори Протагора про богів було публічно спалено і стало приводом до вигнання філософа з Афін, незважаючи на вкрай обережну формулювання релігійного скептицизму. Продік, розвиваючи погляди Анаксагора і Демокріта, став тлумачити релігійні міфи як уособлення сил природи.  Молодша група софістів. У навчаннях молодших софістів (IV ст. До н. Е..), Про які збереглися вкрай мізерні дані, особливо виділяються їхні естетичні та соціальні ідеї. Так, Ликофрон і Алкідамант вступили проти перегородок між соціальними класами: Ликофрон доводив, що знатність є вигадка, а Алкідамант - щоприрода нікого не створила рабами і що люди народжуються вільними. Антифонт не тільки розвинув матеріалістичне пояснення першопочатків природи і походження її тіл і елементів, але намагався також критикувати явища культури, відстоюючи переваги природи над законами культури і над мистецтвом. Фразимах розповсюдив вчення про відносність на соціально-етичні норми і звів справедливість до корисного для сильного, стверджував, що кожна владавстановлює закони, корисні для неї самої; демократія - демократичні, а тиранія - тиранічні і т.д.  Хоча деякі софісти були дійсно великими мислителями, релятивізм, ними розвивався, найчастіше вів їх до прямого заперечення пізнаваності речей і до суб'єктивізму. Ленін відзначає, що, наприклад, вчення Горгія є «не тільки релятивізм» але також і «скептицизм».  У цій своїй якості софісти повинні бути визнані філософами, що готували не тільки, як думав Гельгель, діалектику, але також безпринципні і часом навіть зовсім нігілістичні вчення, які тепер називаються «софістикою» і які треба строго відрізняти від справжньої матеріалістичної діалектики, що розглядає пізнання як нескінченне рух і наближення через відносно істинні знання до знання об'єктивного та абсолютного.  Сократ  Сократ (469-399 до Р.Х.) - давньогрецький філософ. Був сином каменотеса і повитухи. Отримав різносторонню освіту. Брав активну участь у суспільному житті Афін. У 399 р. До Р.Х. йому було пред'явлено звинувачення в тому, «що він не шанує богів, яких шанує місто, а вводить нові божества, і винен у тому, що розбещує юнацтво». Він був засуджений до смерті і випив отруту - цикуту.  Сократа характеризує різноманітна і інтенсивна філософська діяльність, що виражалася в основному у викладі своїх навчань у формі бесіди. Тому про поглядиСократа можна судити лише по трьох джерел: Аристофану, Ксенофонтові і Платоном. Арістофан в «Хмарах» намалював іронічний образ Сократа, вивівши його у вигляді софіста, астролога і «фізика», власника «мислільні». Саркастично знущаючись над Сократом, Арістофан знущався над поширеними у той час модами, захопленням натурфілософією і софістичним освітою. Ксенофонт у «Спогадах про Сократа» малює Сократа гречним вчителем чесноти чесноти, який цілком лояльний по відношенню до держави. Ксенофонт намалював принижений образ Сократа як глибокого мислителя, від імені якого викладаються власні думки Платона.  Для Сократа характерно те, що він, виступаючи проти софістів, в той же час у своїй творчості і поглядах висловлював ті особливості філософської діяльності, які були специфічні для софістів. Сократ не визнає проблем, характерних для філософів тих часів: про природу, її першооснову, про всесвіт і т.п. За Сократом,філософія повинна займатися не розглядом природи, а людиною, його моральними якостями і сутністю знання. Питання етики - ось головне, чим повинна займатися філософія, і це було головним предметом бесід Сократа.  При цьому Сократ для обгрунтування своїх поглядів користується розробленим ним методом, який увійшов в історію філософії під назвою сократического, а саме - діалектика, мистецтво діалектичного спору. Діалектика - метод, за допомогою якого представляються і розвиваються, обгрунтовуються етичні поняття. Для Сократа філософія - це розгляд конкретної морального явища, в процесі якого ми приходимо до визначення того, що представляє це явище, тобто до визначення його сутності.  Це можна проілюструвати на прикладі міркувань з діалогу Платона «Лахет». Цей діалог присвячений з'ясуванню поняття «мужність».  Сократ просить спочатку навести приклади мужності і на підставі їх з'ясувати, що таке мужність, сутність мужності як чесноти. Сократ пропонував представити визначення мужності. У ході бесіди і приведення прикладів з'ясовується, що визначення мужності через поняття «стійкість» ніяк ніяк не прояснює суть питання. Також не дає нічого для вирішення питання визначення мужності через мудрість. З'ясовується, що мудрість - це знання небезпечного, але ж в областях життя небезпечне формується по-різному. У діалозі «Лахет» так справа і не доходить до вирішення питання по суті.  Всі діалектичні міркування проводяться за принципом поділу родового покоління на складові його види. Таким чином, діалектика полягає в тому, щоб дати різні визначення одного поняття з різних сторін. У цьому, на думку Сократа, і народжується істина. Цей метод філософствування ще називається майевтика - повивальне мистецтво.  Схема такого методу у формі бесіди виражається у вигляді постановки питання: «що таке то-то і те-то?» (Добро, справедливість чи інше етичне поняття).Відповіді на ці питання часто відкидалися один за іншим. У цих діалектичних суперечках і міркуваннях Сократ вперше став використовувати індуктивний метод докази. Використання діалогу як засобу досягнення істини - величезна заслуга Сократа в історії філософії, так як всі попередні філософи лише постулювали свої положення. У діалектиці Сократа висловилися і його антідогматізм, плюралізм. Він не вважав себе вчителем мудрості, а намагався лише викликати у людини прагнення істини. Відомо вислів Сократа: «Я знаю, що нічого не знаю».  Ще більшого розвитку діалектика Сократа отримує в діалозі «грип більше» Платона, присвяченого з'ясуванню поняття прекрасного. Використовуючи свій метод, Сократ допомогою різних визначень прекрасного, часто різних і протилежних, приходить до визначення сутності розглянутого предмета. Таким чином, метод Сократа спрямований на те, щоб за допомогою виявлення різних протиріч у міркуваннях співрозмовників відсіяти все несуттєве і показати справжню природу розглянутого, перш за все морального, явища. Моральним ж людина може бути тільки тоді, коли знає, що таке чеснота. Знання - передумова морального. Справжня моральність - це пізнання блага.  Більше того, для Сократа знання і мораль виявляються нероздільними. «Того, хто пізнав гарне і погане, ніщо вже не змусить діяти інакше, ніж велить знання, ірозум достатньо сильний, щоб допомогти людині». За допомогою визначення понять, за Сократом, «люди стають надзвичайно моральними, здатними до влади і майстерними в діалектиці».  Таким чином, в етиці Сократа чітко виявляється раціоналістична лінія: чеснота - це знання, погане - це незнання. Основні чесноти для Сократа - це стриманість, мужність, справедливість. 

12. Сутність і основні принципи філософії Платона

Філософські ідеї Платона

Розвиток давньогрецької філософії до Сократа було в цілому історією виникнення та розвитку матеріалізму - від Фалеса до Демокріта.

Стан справ змінюється з початком 4 ст. до н.е. Платон з рідкісним в історії думки талантом створює вчення об'єктивного ідеалізму, яка не тільки спрямовується проти досягнень матеріалістичних мислителів і вчених, але також і навіть перш за все використовується для обгрунтування реакційної соціальної і політичної системи поглядів.

Платон роз'яснює, що предметом дослідження є не те, що лише здається прекрасним, і не те, що лише буває прекрасним, а те, що по істині є прекрасне, тобто прекрасне саме по собі, сутність прекрасного, яка не залежить від випадкових, тимчасових, мінливих і відносних його проявів.

Після подальших суперечок з'ясовується, що питання поставлено не про речі прекрасних у відносному значенні, а про те безумовно прекрасне, яке тільки і повідомляє окремим речам якість або властивість краси. Найбільш повна характеристика "виду", або "ідеї", була розвинена Платоном при дослідженні сутності прекрасного. За Платоном, хто послідовно підіймається сходами споглядання прекрасного, той побачить щось прекрасне, дивовижне за своєю природою.

Прекрасне не постане перед споглядають його "ідею" у вигляді будь-якого вигляду, або рук, або який іншої частини тіла.

Платонівської прекрасне є "вид" ( "ейдос"), або "ідея", у специфічно платонівскому сенсі цього поняття, тобто істинно-суще, надчуттєве буття, що осягається самим тільки розумом; іншими словами, прекрасне - надчуттєвий причина та будову речей, які називаються прекрасними в чуттєвому світі, безумовний джерело їх реальності в тій мірі, в якій вона для них можлива.

У цьому значенні "ідея" різко протиставляється у Платона всім її чуттєвим подоби і відображенням у світі сприймаються нами речей.

Навпаки, "вид", чи "ідея", прекрасного, тобто прекрасне саме по собі, істинно-суще прекрасне не підлягає ніякому зміни або перетворення, абсолютно тотожно і є вічна сутність, завжди дорівнює самій собі. Як "ідея" прекрасне є сутність, чуттєво не сприймається і навіть бридка, безформна.

Таким чином, тільки в невласно і до того ж надзвичайно неточному сенсі до "ідей" Платона можуть бути прілагаеми визначення простору, часу і числа. У прямому сенсі слова, "ідеї", як їх розуміє Платон, абсолютно надзвичайно високі, невимовно в жодних образах чуттєвого досвіду, ні в яких поняттях і категоріях числа, простору і часу. У цьому своєму об'єктивному існуванні прекрасне є одна з вищих "ідей". Але найвища, за Платоном, "ідея" є "ідея" блага.

Вчення Платона про "ідеї" блага як про вищу "ідеї" надзвичайно істотно для всієї системи його світогляду. Навчання це повідомляє філософії Платона характер не просто об'єктивного ідеалізму, але також ідеалізму телеологічного. Телеологія-вчення про доцільність. Так як, за Платоном, над усім панує "ідея" блага, то, іншими словами, це означає, що порядок, що панує в світі, є порядок доцільний: все прямує до благої мети. Будь-яке тимчасове і відносне існування має на меті якесь об'єктивне буття.

Прагнучи до володіння благом, душа прагне до знання про благо.

Так як критерій будь-якого відносного блага - безумовне благо, то найвище з усіх навчань філософії - вчення про "ідеї" блага. Лише при керівництві "ідеєю" блага справедливе стає придатним і Корисним ". Без "ідеї" блага всі людські знання, навіть найбільш повні, були б зовсім марні.

Чим більш різкими рисами характеризував Платон ідеальну, надчуттєвий природу "ейдосів", або "ідей", тим важче було йому пояснити, яким чином їх надчуттєвий сутність може бути предметом людського пізнання. Вже осягнення "ідеї" прекрасного представляє найважче завдання. Справді. Прекрасне як "ідея" вічно; почуттєві речі, які називаються прекрасними, минущі: виникають і гинуть. Прекрасне незмінно, речі мінливі. Прекрасне тотожно, речі перебувають в області нетотожні, іншого. Прекрасне не залежить від визначень і умов простору і часу, речі існують в просторі, виникають, змінюються і гинуть в часі.

У світогляді Платона важливе місце належить його поглядам на суспільство і держава.

Його надзвичайно цікавило питання про те, яким має бути здійснене гуртожиток і яким вихованням люди повинні бути підготовлені до пристрою та збереження такого гуртожитку.

питань суспільно-політичним Платон присвятив два найбільш грунтовних свої твори: "Держава" і "Закони". Існуючим, недосконалим формам державного гуртожитку передувала, за Платоном, за часів глибокої старовини, в століття правління Хроноса, досконала форма гуртожитку.

На цій стадії люди були вільні від обов'язку боротьби з природою, і їх з'єднували узи дружби.

Однак взяти цей лад за зразок можливого найкращого порядку неможливо-цього не дозволяють матеріальні умови існування: необхідність самозбереження, боротьба проти природи і проти ворожих народів. Початковий тип гуртожитку як ідеальний тип намальований Платоном не тільки в "Державі", але і в "Законах", де він зобразив вже не настільки ідилічні, як в еру Хроноса, умови життя людей, які врятувалися на вершинах гір під час потопу. Ідеального типу Платон протиставив негативний тип суспільного устрою. У ньому головним двигуном поведінки людей виявляються матеріальні турботи і стимули. Негативний тип держави виступає в чотирьох формах: таких як тимократію, олігархія, демократія і тиранія. У порівнянні з ідеальним державою, кожна з цих форм є послідовне погіршення або перекручення форми ідеальної.

Першої в часі з цих негативних форм виступила, за Платоном, тимократію, тобто влада, заснована на пануванні честолюбців. Вже з першими ознаками занепаду виникає пристрасть до збагачення і прагнення до набуток. У тимократію спочатку зберігалися риси досконалого ладу: тут правителі користуються пошаною, воїни вільні від землеробських і ремісничих робіт і від всіх турбот матеріальних, і т. д.

Так починається перехід від тимократію до олігархії-панування небагатьох над більшістю. Це правління, що грунтується на перепису і на оцінку майна, так що в ньому панують багаті, а бідні не мають участі в правлінні.

У олігархічному державі не виконується основний закон життя суспільства. За Платоном, закон цей в тому, щоб кожен член суспільства "робив своє" і до того ж "тільки своє". Навпаки, в олігархії, по-перше, частина членів товариства займаються кожен самими різними справами-і землеробством, і ремеслами, і війною. По-друге, в олігархії право людини на повну розпродаж накопиченого їм самим майна призводить до того, що така людина перетворюється на абсолютно непотрібного члена суспільства: не складаючи частини держави, він в ньому лише бідняк і безпорадна людина.

Подальший розвиток олігархії призводить, за Платоном, до послідовного розвитку її в ще гіршу форму державного устрою-в демократію. Це влада і правління більшості, але правління в суспільстві, в якому протилежність між багатими та бідними загострюється ще сильніше, ніж при олігархії.

Зростання обурення бідних проти багатих призводить до повстання. Якщо повстання закінчується перемогою бідняків, то вони частина багатіїв знищують, іншу частину виганяють, а державну владу і функції управління поділяють між всіма залишилися членами суспільства.

найгіршій формі відхилення від ідеального державного устрою Платон визнав тиранію. Це влада одного над усіма в суспільстві. Виникає ця влада, подібно попереднім формам, як виродження попередньої демократичної форми правління.

За Платоном, все, що робиться занадто, винагороджується великою зміною в протилежну сторону.

Тому і тиранія відбувається саме з демократії, як найжорстокіше рабство - з найвищої свободи.

Тиран, якщо захоче утримати владу, змушений буде поволі знищувати своїх осудітелей, "поки не залишиться в нього ні друзів, ні ворогів, від яких можна було б очікувати якоїсь користі".

Всім поганим форм держави Платон протиставляє утопію, або проект найкращої держави та правління. Цим державою керують, як в олігархії, одиниці. Але, на відміну від олігархії, цими небагатьма можуть стати тільки особи, які дійсно здатні добре керувати державою: по-перше, в силу природних до того задатків і обдарованості, по-друге, внаслідок довготривалої попередньої підготовки. Основним принципом ідеального державного устрою Платон вважає справедливість. Кожному громадянину держави справедливість відводить особливу роль і особливе положення. Панування справедливості сплачувати різноманітні і навіть різнорідні частини держави в ціле, відображена єдністю і гармонією.

Така держава, по-перше, має володіти силою власної організації і засобами її захисту, достатніми для стримування та відбиття ворожого оточення, по-друге, вона повинна здійснювати систематичне постачання всіх членів суспільства необхідними для них матеріальними благами; по-третє, воно має керувати і направляти високий розвиток духовної діяльності та творчості. Виконання всіх цих завдань означало б здійснення ідеї блага як вищої "ідеї", що править світом.

У державі Платона необхідні для суспільства в цілому функції і види роботи розділені між спеціальними розрядами його громадян, але в цілому утворюють гармонійне поєднання. За основу для розподілу громадян за розрядами Платон взяв відмінність між окремими групами людей з їх моральним завдаткам і властивостях, але він розглядає це розходження за аналогією з поділом господарського праці. У розподілі праці Платон бачить фундамент всього сучасного йому суспільного і державного ладу. Він досліджує і походження існуючої в суспільстві спеціалізації і склад галузей, що вийшло таким чином поділу праці.

Основна думка Платона в твердженні, що потреби громадян, що складають суспільство, різноманітні, але здібності кожної окремої особи до задоволення цих потреб обмежені.

Основне положення Платона "полягає в тому, що працівник повинен пристосовуватися до справи, а не справа до працівника" (Маркс)

У поділі праці він бачить не тільки основу розпаду суспільства на стани, але також і основний принцип будови держави.

У відповідності зі сказаним, розумне пристрій досконалого держави, за Платоном, має грунтуватися насамперед на потребах.

Перерахування потреб доводить, що в місті-державі, повинні існувати численні галузі суспільного поділу праці - не тільки працівники, які видобувають кошти харчування, будівельники житла, виробники одягу, але також і працівники, які виготовляють для всіх цих фахівців необхідні для них інструменти і знаряддя їхньої праці. Крім них, необхідні ще спеціалізувалися виробники всіляких допоміжних робіт, наприклад скотарі, що доставляють засобу перевезення людей і вантажів, які видобувають шерсть і шкіру.

Торгівля ж вимагає спеціальності та діяльності посередників по купівлі й продажу, з імпорту та експорту. Так, до вже розглянутих розрядами поділу праці приєднується розряд торговців. Але цим ускладнення спеціалізації не обмежується: торгівля по морю викликає потребу в різних розрядах осіб, що беруть участь у перевезеннях товарів.

Для повного здійснення господарського життя держави Платон вважає за необхідне також спеціальний розряд обслуговуючих найманих працівників, які продають свою робочу силу за плату. Такими "найманцями" Платон називає людей, які продають корисність своєї сили і іменують її ціну найманої платою.

Зазначеними розрядами спеціалізованого суспільної праці вичерпуються працівники, що виробляють необхідні для держави продукти або так чи інакше сприяють цьому провадженню і творення породжуваних їм споживчих цінностей. Це нижчий клас або розряд громадян в ієрархії держави. Над ним у Платона стоять вищі класи: воїнів-сторожів і правителів.

При переході від класу працівників продуктивної праці до класу воїнів-вартою впадає в очі те, що Платон порушує принцип поділу. Відмінності між окремими розрядами класу виробляють працівників він характеризує по відмінностей їх професійних функцій. Передбачається, що відносно моральних рис всі ці розряди стоять на одному і тому ж рівні: і селяни, і ремісники, і купці. Інша справа - воїни-варти і правителі-філософів. Для них необхідність відокремлення від груп працівників, які обслуговують господарство, грунтується вже не на їх професійних особливостях, а на відмінності їх моральних якостей від моральних властивостей працівників виробництва. А саме: моральні риси працівників господарства Платон ставить нижче моральних достоїнств войнов-вартою і особливо нижче - правителів держави.

13. Філософія Арістотеля, її вплив на подальший розвиток філософії і науки

Велику роботу по систематизації усієї попередньої філософії виконав Арістотель (384-322 рр. до н. э). У його системі філософське знання тієї епохи набуває найбільш усебічного характеру.

Арістотель в молодості входив в гурток Платона. Декілька років (з 343 по 340 рр. до н. э) був вихователем і учителем Олександра Македонського. У 340 р. до н.е. засновує свою філософську школу в гаї Ликея (ликей - ліцей). Будучи мислителем - енциклопедистом, Арістотель залишив твору по усіх важливих областях знання. Йому належить заслуга уперше провести розмежування наук, виділивши для кожної з них спеціальні області досліджень, і встановити відмінність між теоретичними, практичними і творчими науками. Теоретичні науки: метафізика ("що після фізики") - вивчає першопричини усіх речей, першооснови усієї сущої; фізика - вивчає стан тіл і певні "матерії"; математика - абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика - наука про норму поведінки людей; економіка; політика. Творчі науки, пов'язані з діяльністю творців, : поетика - теорія віршування; риторика - теорія ораторського мистецтва.

Вчення про буття (онтологія). Основний зміст філософського вчення Арістотеля викладений ним в роботі (збірці лекцій) "Метафізиці". Арістотель зберігає характерне для элеатов (Парменида) і Платона розуміння буття як чогось стійкого, незмінне, нерухоме. Проте Арістотель не ототожнює буття з ідеями. Він критикує Платона за те, що той приписав ідеям самостійне існування, відособивши і відокремивши їх від чуттєвого світу. В результаті Арістотель дає поняттю буття інше, ніж Платон, тлумачення. Суть - це одиничне буття, що має самостійність. Вона відповідає на питання: "Що є річ"? і є те, що робить предмети саме цим, не дозволили йому злитися з іншими.

Арістотель ділить суті на нижчі і вищі. Нижчі суті складаються з матерії і форми. Матерія у Арістотеля, також як і у Платона, - це первинний матеріал, потенція речей. Надає ж матерії актуальний стан, тобто перетворює її з можливості в дійсність, форма. Таким чином, Арістотель поняття ідеї замінює на поняття форми. Форма - це активний початок, початок життя і діяльності. Чисті форми - ідеальні суті. Найвищою суттю Арістотель вважає чисту, позбавлену матерії, форму - Перводвигатель, який служить джерелом життя і руху усього Космосу. Відповідно до вчення про суть, Арістотель проводить класифікацію причин буття, виділяючи чотири види причин :

1. Матеріальні, то, з чого складаються речі, їх субстрат. 2. Формальні, в яких форма проявляє себе, утворюючи суть, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є. 3. Діючі або такі, що роблять - рухи, що розглядають джерело, і перетворення можливості в дійсність, енергетична база формування речей. 4. Цільова або кінцева причина, що відповідає на питання "Чому"? і "Для чого"?.

Арістотель завжди зв'язував рух з відповідною енергією (у пер. з греч. - дія, здійснення; поняття, уперше сформульоване Арістотелем), без якої не може статися перетворення потенційного в актуальне (можливого в дійсне). Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля носить назва энтелехии (досягнутий результат, мета руху, завершення процесу). Кожне буття містить в собі внутрішні цілі. Завдяки меті, що знаходиться в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення (телеологизм, повна доцільність усього). Свій вищий розвиток телеологизм Арістотеля знаходить у вченні про перводвигателе, вічному двигуні. Вказавши, що рух вічний, Арістотель припускав, що повинно існувати щось, що приводить усі тіла в рух. Це і є перший двигун. Сам він не може знаходитися в русі, бо тоді слід було б припустити наявність ще одного двигуна. Він сам є енергія, чиста діяльність, що не має матерії, в нім немає відсталого, він є чиста форма - мета.

Вчення про душу. Душа є формою по відношенню до матерії, проте, по Арістотелю, властива лише живій істоті. Душа - це прояв активності цілющої сили. Її мають тільки рослини, тварина і людина. Але в кожному прояві душу носить своєрідний характер. "Рослинна душа" відає функціями живлення, зростання і розмноження, загальними для живих істот. У тварин до функцій душі додається здатність бажання, тобто прагнення до приємного і уникненню неприємного.

Розумну ж душу має тільки людина. Арістотель визначає розумну душу як таку частину душі, яка пізнає і думає. Розум складає основний початок цієї душі. Він не залежить від тіла. Він безсмертний і знаходиться в тісному зв'язку зі вселенським розумом. Будучи вічним і незмінним, він один здатний до досягнення вічного буття і складає суть першого двигуна, який є чисте мислення і яким живе усе у світі.

Вчення про людину. Головна відмінність людини від тварини, по Арістотелю, грунтується на здатності людини до інтелектуального життя. Інтелектуальне ж життя припускає моральну позицію, наслідування певних моральних правил і норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять як добро і зло, справедливість і несправедливість (ідеї, виражені в роботі "Політика"). Центральне поняття арістотелівської етики - доброчесність. Арістотель розділяв доброчесність на два головні види: дианоэтические (інтелектуальні) і етичні (вольові). Дианоэтические виникають переважно шляхом навчання, етичні складаються завдяки звички. Вирішальне значення, для Арістотеля, мають дианоэтические доброчесності мудрість, розумна діяльність, розсудливість.

Доброчесність має не кожна людина, а лише той, хто зумів її активно виявити, той, хто діє. Вищою формою діяльності є пізнавальна, теоретична. Людина отримує вищу насолоду не в споживанні матеріальних благ, не в почестях, не в діяльності, спрямованій на досягнення якихось цілей, користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні. Загальним мотивом, звучним в етичних приписах Арістотеля, є прагнення знайти середню лінію поведінки : "Середина - приналежність доброчесності".

Згідно з Арістотелем, людина є політична тварина. Людина народилася політичною істотою і носить в собі інстинктивне прагнення до "спільного співжиття". Оскільки Арістотеля займали, передусім, доброчесності, вживані і здійснювані в громадському житті, остільки центральне місце він відводив поняттю справедливості. Справедливим можна бути лише по відношенню до іншої людини. Турбота про інше, у свою чергу, є прояв турботи про суспільство. У справедливості людина виявляє себе, передусім, політичною громадською істотою.

Арістотелівський вплив європейська філософія випробувала тільки в середні віки. До цього часу відноситься величезний інтерес до думок і творів Арістотеля у багатьох представників християнського богослов'я періоду схоластики (найбільш відомим серед них був Хома Аквинский). Але відомий Арістотель середньовічним філософам був тільки з боку теоретико-познавательной, передусім - логічною. Саме на логіці Арістотеля базуються усі логічні розробки середньовічної філософії, саме вона послужила величезну службу теології ("Філософія служниця богослов'я" - ця середньовічна максима відноситься передусім до теорії обгрунтування, доказу, аргументації, тих логічних мистецтв, які застосовувалися в цілях захисту і підтвердження аргументів схоластичних богословів). Цікаво відмітити також, що Арістотель потрапив в середньовічну європейську філософію через філософську традицію арабів (завдяки, напр., таким арабам-аристотеликам, як Ибн Сина і Ибн Рушд), яким він став відомий дещо раніше завдяки тому, що багато культурних центрів античного світу опинилися в їх розпорядженні в результаті арабських завоювань (напр., Александрія).

15. 14.Особливості філософії середньовіччя. Теоцентризм. Аврелій Августин

Середні століття називають «темними», «похмурими». Ставлення до середньовічної культури амбівалентне: від визнання її грубою і нелюдської до прославлення за її релігійно-містичні пориви. «Чи могло середньовіччя взагалі бути суцільним пеклом, у якому людство пробуло тисячу років і з якого це бідне людство витягнув Ренесанс?» - Задавався питанням академік М. І. Конрад. І відповідав: «Думати так - означає перш за все недооцінювати людини. Готична архітектура, промениста поезія трубадурів, лицарський роман, життєрадісні народні фарси, захоплюючі видовища - містерії і міраклі ... Середньовіччя - одна з великих епох в історії людства ».  В історичній науці період середньовіччя в Західній Європі датують V-ХV ст. Однак по відношенню до філософії така датування не зовсім коректна.Середньовічна європейська філософія - це християнська філософія. Християнська ж філософія почала складатися набагато раніше. Перші християнські філософи розробляли свої ідеї у II ст. н. е.. Філософія раннього християнства називалася апологетикою, а її представники - апологетами, оскільки їхні твори були спрямовані на захист і виправдання християнського віровчення. Межі між античністю і середніми століттями розмиті і нечіткі. Тому, як це не парадоксально, середньовічна філософія почалася раніше, ніж завершилася антична. Кілька століть паралельно існували два способи філософствування, взаємно впливали один на одного.  Особливості стилю філософського мислення середньовіччя:  1. Якщо античне світогляд був космоцентрічним, то середньовічне - теоцентрично. Реальністю, яка визначає все суще в світі, для християнства є не природа,космос, а Бог. Бог є особистістю, яка існує над цим світом.  2. Своєрідність філософського мислення середньовіччя полягало в його тісному зв'язку з релігією. Церковна догма була вихідним пунктом і основою філософського мислення. Зміст філософської думки набуло релігійну форму.  3. Подання про реальне існування надприродного начала (Бога) змушує дивитися під особливим кутом зору на світ, сенс історії, людські потреби й цінності. В основі середньовічного світогляду лежить ідея творення (вчення про створення світу Богом з нічого - креаціонізм).  Християнство принесло у філософську середу ідею лінійності історії. Історія рухається вперед до Судного Дня. Історія розуміється як прояв волі Бога, якздійснення заздалегідь передбаченого божественного плану порятунку людини (провіденціалізм).  Християнська філософія прагне осмислити внутрішні особистісні механізми оцінки - совість, релігійний мотив, самосвідомість. Орієнтація всього життя людинина порятунок душі - це нова, проповідую християнством цінність.  4. Філософське мислення середніх віків було ретроспективним, зверненим у минуле. Для середньовічної свідомості «чим давнє, тим достовірніше, ніж довше, тим сьогодення».  5. Стиль філософського мислення середньовіччя відрізнявся традиціоналізмом. Для середньовічного філософа будь-яка форма новаторства вважалася ознакою гордині, тому, максимально виключаючи суб'єктивність з творчого процесу, він повинен був дотримуватися встановленого зразка, канону, традиції. Цінувалося не творчість і оригінальність думки, а ерудиція та відданість традиціям.  6. Філософське мислення середньовіччя було авторитарним, сподіваючись на авторитети. Найавторитетніший джерело - Біблія. Середньовічний філософ звертається за підтвердженням своєї думки до біблійного авторитету.  7. Філософія середньовіччя - коментаторська філософія. У формі коментаря написана значна частина середньовічних творів. Коментувалося головним чином Святе Письмо. Перевага, що віддається в релігії авторитету, висловом, освяченому традицією, перед думкою, викладеним від свого обличчя, спонукало до аналогічного поведінки і в сфері філософського творчості. Провідним жанром філософської літератури в середні віки був жанр коментарів.  8. Як особливість слід відзначити екзегетичних характер середньовічного філософствування. Для середньовічного мислителя вихідним пунктом теоретизування стає текст Святого Письма. Цей текст є джерелом істини і кінцевої пояснювальній інстанцією. Мислитель ставить своїм завданням не аналіз і критику тексту, а тільки його тлумачення. Текст, освячений традицією, в якому не можна змінити ні слова, деспотично править думкою філософа, установлює їй межа і міру. Томухристиянське філософствування може бути зрозуміле як філософська екзегеза (тлумачення) священного тексту. Філософія середніх віків - це філософія тексту.  9. Стиль філософського мислення середньовіччя відрізняє прагнення до безособовості. Багато творів цієї епохи дійшли до нас анонімними. Середньовічнийфілософ не говорить від власного імені, він міркує від імені «християнської філософії».  10. Філософського мислення середньовіччя був притаманний дидактизм (учительство, повчальність). Майже всі відомі мислителі того часу були або проповідниками, або викладачами богословських шкіл. Звідси, як правило, «учительський», повчальний характер філософських систем.  11. Середньовічна філософія, на відміну від античної, виділяє:  - Буття (існування) - екзистенцію;  - Сутність - есенцію. Екзистенція (буття, існування) показує, чи є річ взагалі (тобто існує чи не існує). Есенція (сутність) характеризує річ.  Якщо античні філософи бачили сутність і існування в нерозривній єдності, то, відповідно до християнської філософії, сутність може мати місце і без буття (без існування). Щоб стати існуючим (буттям), сутність повинна бути створена Богом.  Середньовічна філософська думка пройшла у своєму розвитку три етапи:  1. Патристика (лат. pater - батько) - твори отців церкви.  Спочатку «батьком церкви» іменувався духовний наставник, що володіє визнаним вчительським авторитетом. Пізніше це поняття було уточнено і стало включати в себе чотири ознаки: 1) святість життя, 2) старовину, 3) ортодоксальність навчання; 4) офіційне визнання церкви.  У творах, написаних батьками церкви, були закладені основи християнських догматів. Справжня філософія з точки зору батьків церкви тотожна теології, віра завжди першенствує над розумом, а істина - це істина Одкровення. Патристику з тієї ролі, яку вона грала в суспільстві, ділять на апологетичну і систематичну. За мовною критерієм - на грецьку і латинську, або (що дещо умовно) на західну і східну. На Сході переважала систематика, на Заході - апологетика.  Вершина латинської патристики - творчість Аврелія Августина, класику грецької патристики представляють Василь Великий, Григорій Назіанзін і Григорій Ніський.  2. Схоластика - тип релігійної філософії, характеризується принциповим підпорядкуванням примату теології, з'єднанням догматичних передумов з раціоналістичною методикою і особливим інтересом до формально-логічної проблематики.  Найбільшим схоластом західноєвропейської філософії був Фома Аквінський. Схоластичним по суті був, наприклад, суперечка Фоми Аквінського і Альберта Великого у дворику Паризького університету на тему «Чи є у крота очі"? Кілька годин тривав цей словесний турнір - і все безрезультатно. Кожен стояв на своєму, ревно й непорушно. Але тут якби садівник, ненавмисно підслуховує цей учений диспут, візьми та й запропонуй свої послуги. «Хочете, - каже він, - я вам цього ж мить принесу справжнього живого крота. На тому і вирішиться ваш суперечка ». «У жодному випадку. Ніколи! Адже ми сперечаємося в принципі: чи є у принципового крота принципові очі ».  Під схоластикою розуміється (це очевидно з наведеного прикладу) також формальне знання, безплідне розумування, відірване від життя, від практики. Звідси і відбувається вираз «схоластичне теоретизування». Зразком схоластичного мислення можуть бути питання такого роду: чи може Бог створити такий камінь, який сам не може підняти? Або: що з'явилося раніше - курка чи яйце? Скільки чортів може вміститися на вістрі однієї голки? (Останнє питання звучить особливо актуально сьогодні, під час розгулу наркоманії).  3. Містика - філософія, осмислюється релігійну практику єднання людини з Богом, занурення споглядає духу в океан божественного світла. Якщо в схоластиці переважав спекулятивно-логічний аспект, то в містику - споглядальний. Всі містичні вчення тяжіють до ірраціоналізму, інтуїтивізму, навмисній парадоксальності, вони виражають себе не стільки на мові понять, скільки на мові символів. Яскравим представником містики пізнього середньовіччя в Західній Європі був німецький мислитель Мейстер Екхарт. 

Патристика. Формування теоцентричного типу філософствування. Перш ніж християнство завоювало людські уми, їх треба було очистити від язичницьких уявлень, а також розробити та обгрунтувати нове віровчення, що й зробили основоположники християнського світогляду, яких називають його батьками. У грецькій мові батько - це "патер", тому їх філософська діяльність отримала назву патристики, яка датується першими століттями нашої ери і може бути названа початковим періодом середньовічної філософії, її становленням і формуванням. Одним з основних питань патристики була проблема співвідношення віри і знання, релігії та філософії. Зрозуміло, що знання - це прийняття чого-небудь в силу обгрунтування і докази, тобто - опосередковано і за потребою, в той час як віра - це прийняття чого-небудь крім будь-яких обгрунтувань і доказів, тобто - безпосередньо і вільно. Вірити і знати - зовсім різні речі. Релігія спирається на віру, філософія - на знання, і тому різниця між ними також очевидна. Оскільки Середні століття - це епоха безумовного ідейного панування в Європі християнства, проблема полягала в можливості застосування філософського знання до релігійної віри. Ні про яке пріоритеті філософії не могло бути й мови, так як верховенство релігії було самим собою зрозумілим. Тому слід було всього лише з'ясувати - чи може бути філософія хоч в якійсь мірі сумісна з релігією і тому слід її залишити, зробивши підпорою віри, "служницею богослов'я" або ж, навпаки, необхідно відкинути зовсім будь філософствування, як заняття шкідливе і богопротивне.  Так, наприклад, один з перших представників патристики Климент Олександрійський вважав, що філософія не суперечить релігії і є підготовкою до неї, сходинкою на шляху до більш досконалого способу пізнання - вірі. Бог призначив людям філософствувати, говорить Климент, щоб підготувати їх до вищого - релігійному - етапу духовного життя. Інший відомий християнський автор Тертулліан вважав, що філософське знання і релігійна віра несумісні і виключають одне одного. Основні положення віри, вважав він, є в принципі незрозумілими і знаходяться поза всяким розуміння, тому в них можна і неодмінно має тільки вірити з трепетом і благоговінням, ні в якому разі не намагаючись їх зрозуміти, усвідомити або обгрунтувати, бо будь-яка така спроба призведе тільки до непорозуміння і обернеться абсурдом. Тертулліану приписують знамениту формулу: "Вірую, бо абсурдно (Credo, quia absurdum)", тобто слід тільки вірити, хоча сліпа віра безглузда і абсурдна з точки зору розуму і знання; слід тільки вірити, тому що безглуздо або абсурдно намагатися зрозуміти що- або в сверхразумни і в принципі недоступних усвідомлення положеннях віри. Або, інакше кажучи, Тертулліан стверджує, що чим абсурдніше предмет віри з точки зору розуму, тим більше у нас упевненості в тому, що він надрозумного, надприродного походження і, отже, тим більше у нас рішучості та натхнення вірити в нього. Філософія, що спирається на знання, тому повинна бути всіляко істребляема як діяльність, зловмисно відводить людську душу від щирої і чистої віри.  Якщо Тертуліан вважав неможливим застосувати логічне розуміння до релігійних предметів, то інший представник патристики Оріген, вважав це здійсненним. Цілком з позицій розуму він міркує так: людина була створена Богом, але порушивши заборону, відпав він від нього і був покараний; з тих пір весь рід людський грішний, але серед людей є небагато праведні, які рятуються в раю, в той час як грішники мучаться в пеклі. Але ж людина, яким би він не був згодом, спочатку вийшов з рук всеблагого Творця, а значить, по великому рахунку, все ж таки є хорошим, і тому коли-небудь він все одно повернеться до Бога, то є всі спасуться, а пекла зовсім не буде. Крім того, говорить Оріген, перші люди, що поклали своїм непослух початок гріха, не цілком і винні: навіщо їм була надана свободавибрати - порушити заборону або не порушити, адже заборонений плід завжди солодкий і зрозуміло, що вони його повинні були скуштувати, використовувати свою свободу в бік зла, тобто їх гріх був у якійсь мірі зумовлений. А коли так, то за що перших людей жорстоко і навічно карати? Тому цілком можливо їх, а разом з ними і весь людський рід, врешті-решт, пробачити, виправдати і врятувати в раю.  Найвидатнішим представником патристики був Аврелій Августин, єпископ Гиппонский. 

Аврелій Августин: синтез християнства і платонізму. Августин жив у перехідний час (354-430 рр..) Між античністю і середніми століттями. Народився в м. Тагасте на півночі Африки в сім'ї римського чиновника. Від батька успадкував гарячий темперамент, вразливість, екзальтованість і спрагу повнокровного життя. Августин почав своє життя з того, що скуштував задоволень «тілесного життя», і тільки потім, відчувши незадоволеність цим життям, і подався на пошуки вищої істини. За його власним визнанням, він пройшов через «пучину мерзоти», «безодню пороків», «крутизну пристрастей». Віддав шану усім захопленням, властивим молодості. Пізніше у своємулітературному шедеврі «Сповідь» Августин нещадно бичувати себе за прихильність до плотських задоволень.  Духовна еволюція Августина складна, він пройшов звивистий шлях духовних шукань: язичництво маніхейство-скептицизм-неоплатонізм-християнство.Любов до мудрості, яка по-грецьки називається філософією, запалив у ньому Цицерон. Августин познайомився з його твором «Гортензій», насолоджувався цією книгою, і саме вона «напучувала» його любить мудрість і «міцно пригорнутися до неї». Філософія Августина являє собою синтез античного культурної спадщини з християнськими цінностями. Августин виявився одним з перших великих теологів, які зв'язали античність і християнське час. Аврелій Августин - класик патристики. Стрижень августинівського світосприйняття - любов, благодать, віра. Філософія Августина відрізняється небувалим психологізмом. У своїй теорії особистості Августин вперше показав, що життя людської душі є щось неймовірно складне і навряд чи до кінця визначити. На думку Августина, не світ - загадка, а людина. «Що ж за таємниця - людина!». Кульмінацією його міркувань про людину можна вважати визнання: «Велика глибина - сама людина, волосся його легше перелічити, ніж його почуття і рух його серця». Августин був тонким спостерігачем душевних станів людини. Новою рисою мислення Августина була увага до динаміки людської особистості. Психологізм Августина виявляється і в його вченні про час як кореляти пам'ятає, споглядає і що очікує душі. Душа чекає, слухає, пам'ятає. У Августина ми знаходимо блискучий аналіз проблеми часу. «Що ж таке час?» - Запитує Августин «Поки ніхто мене про те не питає, я розумію, ніскільки не важко, але як скоро хочу дати відповідь про це, я стаю зовсім в глухий кут. Тим часом цілком усвідомлюю, що якщо б нічого не приходило, то не було б минулого, і якщо б нічого не проходило, то не було б майбутнього, і якщо б нічого не було дійсно існуючого, то не було б і теперішнього часу. Але в чому полягає сутність перших двох часів, тобто минулого і майбутнього, коли і минулого вже немає, і майбутнього ще немає? Що ж стосується до сьогодення, то якби воно завжди залишалося справжнім і ніколи не переходило з майбутнього в минуле, тоді воно не було б часом, а вічністю. А якщо справжнє залишається дійсним часом при тому тільки умови, що через нього переходить майбутнє в минуле, то як ми можемо приписати йому дійсну сутність, засновуючи її на тому, чого немає? Хіба в тому тільки відношенні, що воно постійно прагне до небуття, кожну мить перестаючи існувати ».  Августину належить ідея троїстості часу, оригінальна думка про одночасність трьох модусів часу: «Тепер ясно стає для мене, що ні майбутнього, ні минулого не існує і що неточно висловлюються про три часи, коли кажуть: минуле, сучасне і майбутнє, а було б точніше , здається, виражатися так: сьогодення минулого, сьогодення майбутнього.  Що ж являє собою час? Як розуміти «тривалість» або «стислість» часу, де вони існують? У минулому, але його вже немає. У майбутньому? Але його ще немає. Значить, в сьогоденні. Але якщо ми візьмемо відрізок цього часу будь-якої довжини - у сто років, в рік, місяць, день, годину і т. д., то побачимо, що він складається ніби з трьох інтервалів. Один з них знаходиться в минулому, інший ще в майбутньому і третій - найкоротший, неподільний вже далі на дрібні частини мить і складає власне даний час. Він так коротко, що тривалості в ньому немає. Якщо б він тривав, в ньому можна було б відокремити минуле від майбутнього; сьогодення не продовжується. Але як же тоді ми можемо вимірювати час, порівнювати тимчасові відрізки і т. п.?  Тільки у душі нашій є відповідні того три форми сприйняття, а не де-небудь інде (тобто не в предметній дійсності). Так, для цього минулих предметів є в нас пам'ять або спогад; для цього справжніх предметів є у нас погляд, погляд, споглядання, а для справжнього майбутніх предметів є у нас сподівання, надія, надія ». Генетичне і субстанціальное початок усього, для Августина, - Бог. Буття Бога, за Августином, можна безпосередньо вивести із самосвідомості людини.  Проблема містично осмисленої діалектики історії представлена ​​в августинівського трактаті «Про град Божий». Два граду створені двома видами любові: земний - любов'ю до себе аж до зневаги Богом, і град Божий, який заснований на любові до Бога, доведеній до презирства до себе. Подібно до того, як кожна людська душа є полем битви між Богом і дияволом, так і історія - поле битви благого і гріховного царства. Хід історії, життя суспільства - це боротьба двох протилежних царств - Земної (грішного) і Божественного. Віра, за Августином, володіє вищим авторитетом, вона «первее» знання. Віра визначає людину не тільки в інтелектуальному плані, але й у моральному. Віра - джерело істини і спасіння.  Августин з'явився одним з перших в історії духовної культури творцем цілісної естетичної системи. Деякі його ідеї (вчення про механізм естетичного сприйняття і судження, окремі положення його знаковою теорії, його міркування про структурні закономірності краси і мистецтва, зокрема, закон контрасту) зберегли цінність до наших днів. 

15. Схоластична філософія. Реалізм і номіналізм. Тома Аквінський. Уільям Оккам.

Схоластика (від грецького “схола” — школа) — це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обгрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Арістотеля. З виникненням    середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.). Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали(загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія  репрезентована  двома  основними  напрямами  — номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен — ім'я, назва) — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал") існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною (Проявом своєрідності підходу реалістів до розв'язання філософських проблем є запропоновані Ф. Аквінським докази існування Бога, викладені ним в праці, яка має бути законспектована студентами в ході підготовки до семінарських занять). Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) - відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

Філософське вчення Фоми Аквінського Видатним мислителем Середніх віків був Фома Аквінський (1221–1274 pp.). У центрі проблем, які він прагнув вирішити, були проблеми співвідношення релігії і філософії, віри та знання. У 1323 р. Папським престолом Фома був проголошений "святим", а його система стає офіційною філософською доктриною римсько-католицької церкви. Центральною в філософії Фоми Аквінського є категорія буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це – реальне буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом. За Фомою, речі мають змінюватись, але суще не змінюється, воно просто набуває інших форм. Наприклад, вода, стає парою або льодом. По суті це одне й те саме, але за формою – різне. Проте одночасно не можна бути льодом і парою. Речі і процеси чітко визначені в певний момент, хоча кожен з них може ще чимось стати. Тому під повнотою буття слід розуміти також і те, чим річ може стати, тобто її можливість. Речі постійно змінюються, а це означає, що вони не повні. Однак всі речі – це частина чогось повного, цілого, якоїсь граничної повноти буття. Така гранична повнота буття є Бог. Бог – кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Бог створив світ, але Фома допускав думку про те, що світ – без початку і без кінця. При цьому Бог, за Фомою, може створити і безпочаткове, і безкінечне в часі і просторі, оскільки він сам – поза простором і часом і створив все із нічого.

Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея – підкорення істини розуму істині одкровення. Розум і віра не виключають, а допомагають одне одному в прагненні душі людини до пізнання істини – Христа і його вчення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях – це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях – шлях розуму, науки. Це довгий шлях з багатьма доказами. Оскільки християнська віра істинна, то все, що ми пізнаємо в природі, створеній Богом, також істина і не суперечить вірі. Отже, в цілому, за Фомою, розум і наука, які спираються на факти природи, не суперечать церкві й вірі, а теологія не заміняє філософію і науку. Філософія – преамбула віри. Для соціально-політичних поглядів Фоми характерним є переконання його в необхідності монархічного правління. Метою державної влади має бути всезагаль-не благо. Людина – це суспільна істота. Визнає, хоч із деякими застереженнями, право народу повстати проти тирана, який систематично порушує справедливість.З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.

УИЛЬЯМ ОККАМ (Ockham, Occam) (ок. 1285-1349) - английский философ, логик и теолог, монах-францисканец. Философские трактаты, сочинения по логике и комментарии к "Сентенциям" Петра Ломбардского были написаны им в т.наз. "оксфордский период"; "Сумма логики" - в Авиньоне; политические трактаты - в последнее десятилетие его жизни в Мюнхене. Противоречивые интерпретации У.О. как видного представителя схоластической традиции, с одной стороны, и как ее разрушителя - с другой, обусловлены тем, что в его учении обрели свою логическую завершенность почти все основные проблемы схоластики. Так, У.О. уделил Вниманиеь разработке концепции "двух истин": сфера разума и область веры должны быть разграничены. Теологические истины (их источником является Священное писание), по У.О., невозможно доказать с помощью философских аргументов, и наоборот - научные истины не зависят от богословия, ибо они опираются на разум и опыт, а не на веру. Иррационали-зация теологии осуществляется У.О. на основе критики схоластического реализма. С точки зрения У.О., существование Бога как бесконечной актуальности недоказуемо вне теологии, так же, как и существование общих идей всего сущего в Божественном уме (например, идея сотворения мира, которая должна была существовать в уме Бога до самого сотворения - это исходное допущение universale ante rem, но только в области теологии). Сфера же человеческого познания всегда имеет дело с единичными вещами и следует принципу universale post rem (по мнению У.О., если общего нет в Божественном уме, то нет его и в вещах). Однако столь радикально рациональные допущения получают у У.О. не менее радикальные мистические выводы: очевидная недоказуемость религиозных догматов - с точки зрения человеческого разума - только укрепляет веру, поэтому "научить Богу" может только Откровение. Последовательное стремление У.О. отделить разум от веры, а логику и теорию познания - от метафизики и теологии обеспечивают рациональный характер и логическую обоснованность его номинализма. Спор об универсалиях выходит за рамки теологии, а вместо умозрительно-онтологической картины мира ранних номиналистов (Абеляр, Росцелин) У.О. предлагает аналитически-гносеологическую ее трактовку. Прежде всего У.О. различает две разновидности знания (что вытекает из различия между душой чувствующей и душой разумной): интуитивное знание (notitia intuitiva), основанное на внешнем восприятии единичных вещей и его переживании, и абстрактное знание (notitia abstractive), которое можно непосредственно постичь в уме (и в этом смысле оно также интуитивное), его сущностной характеристикой является способность отвлекаться от единичных вещей (существующих или несуществующих). В любом случае абстрактное познание всегда базируется на познании интуитивном - в таком ключе интерпретируется знаменитая "бритва Оккама", выражающая позитивистский принцип экономии мышления. В обобщенной формулировке - "Сущностей не следует умножать без необходимости" - этот принцип постулирует приоритетность понятий, выводимых из интуитивного познания. Эмпирический пафос учения У.О. базируется на признании У.О. . реально существующими только единичных вещей. Однако вещи познаются с помощью понятий, или терминов, образование которых обусловлено потенцией - устремлением человеческой души на предмет познания. Термин - это простейший элемент знания, всегда выражаемый словом. У.О. рассматривает "естественные" понятия, относящиеся к самим вещам - "термины первой интенции", и искусственные, условные понятия, которые имеют значение, относимое не к одной конкретной вещи, а ко многим вещам, отношениям между ними, - "термины второй интенции". Наука имеет дело с вещами и поэтому пользуется терминами как орудиями знания. "Термины второй интенции" становятся объектом рефлексии в логике, которую интересуют значения слов (форма), а не физические состояния вещей (содержание терминов). Универсалии же представляют собой понятия о понятиях, ибо они утверждают нечто о многих других терминах и не могут обозначать вещи. Универсалии есть просто знаки вещей и являются результатом деятельности разума. У.О. использовал даже особое понятие "суппозиция", которое выражало замещающую, знаковую функцию термина. Учение У.О. о понятиях ("терминизм") отличается высокой степенью абстракции, и оно существенно повлияло на развитие логики и семиотики. Независимость мышления У.О. проявилась не только в его философских и логических идеях, но так же и прежде всего в его политических трактатах, открытой полемике с папой, в критике любых авторитетов. Он примыкал к радикальному крылу францисканского ордена ("спиритуалы") и отстаивал идеал евангельской бедности, выступал против претензий папы на светскую власть, за приоритет мнения общины самих верующих (consilium sapicntium) перед авторитетом папы в вопросах веры, предлагал вполне "демократическую" систему избрания Вселенского собора. Не случайно Климент VI называл У.О. "ересиархом, князем еретиков". Этико-социальная доктрина У.О. представляла собой индивидуалистическую концепцию общества и морали человека. У.О. полагал, что благо всего общества не означает блага его членов - отдельных индивидов. В 14-17 вв. сочинения У.О. были хорошо известны: Реформация использовала идеи У.О. в борьбе с католической церковью, на него ссылался Лютер, его труды по логике и философии оказали влияние на Ф. Бэкона, Локка, Юма. Распространение идей У.О. в средневековых университетах Европы способствовало оформлению такого направления как терминизм ("оккамизм").

15. Особливості філософії доби Відродження. Гуманізм та антропоцентризм

Епоха Відродження (Ренесансу), що охоплює період з XIV до почало XVII вв., доводиться на останні століття середньовічного феодалізму. Самі діячі Ренесансу протиставляли нову епоху Середньовіччю як періоду темряви і неуцтва. Але своєрідність цього часу швидше складає не рух цивілізації проти дикості, культури - проти варварства, знання - проти незнання, а прояв іншої цивілізації, іншої культури, іншого знання. Епоха Відродження - це переворот в першу чергу в системі цінностей, в оцінці усього сущого і відношенні до нього.

Середньовічна філософія глибоко і послідовно продумала принцип абсолютної особи, коли скрізь і в усьому бачили примат не природи, не людини, а Бога. У міру переходу до міського способу життя і розвитку промисловості виявляється особлива значущість людини, його своєрідності, його творчої активності. Стала відчуватися гостра потреба в нових переконаннях. Багатьом мислителям представлялося, що новій людині краще всього відповідає антична культурна спадщина, яка в середньовіччі була забута. Мислителі Відродження вважали, що саме ця спадщина передусім зверталася до людини і його умінь ("Людина - міра усіх речей", один з принципів античного філософствування). І це представлення дало назву цілій епосі, епосі Відродження (Ренесансу), тобто повернення, відновлення античних цінностей. Але в епоху Відродження було вироблено все-таки нове, таке, що значно відрізняється від античного, філософський світогляд передусім завдяки творчості цілої плеяди видатних філософів, таких як Микола Кузанский, Марсилио Фичино, Джордано Бруно, Галілей, Коперник,. Леонардо да Вінчі, Мікеланжело.

Основні ідеї філософії епохи Відродження :

-Антропоцентризм: увага філософів спрямована в основному на людину.

- Гуманізм, визнання людини особою, його права на творчість, свободу і щастя. Малося на увазі, що цього можна досягти передусім за рахунок відродження характерного для античності інтересу до людини і знання його природи, а не тільки завдяки знанню про зовнішню природу або теологічним спекуляціями.

- Постулювало творчої суті людини : він нікого не наслідує, ні Богові, ні природі, він сам по собі діяльний, він творить, в основному рукотворно, ремісничий.

-Особово матеріальне розуміння світу : усе існуюче розуміється в проекції на людину при максимальному інтересі до тілесного початку.

-Ідея домінування естетичного розуміння дійсності над моральними і науковими представленнями.

-Антисхоластика: прагнення розвінчати уявні авторитети і пропаговані ними догми.

- Геометрично структурне розуміння світу, доповнене діалектикою переходу, характерного для нескінченно малого і нескінченно великого і їх співвідношення між собою.

- Пантеическое світогляд, що розглядає світ, що оточує людину, природу як причетну вищим абсолютним цінностям, богові (Бог розлитий в природі).

В епоху відродження можна виділити основні напрями, які сформувалися під впливом різних ідей, об'єднаних загальною спрямованістю. Серед них можна назвати Возрожденческий платонізм і неоплатонизм, гуманізм,натурфілософія і пантеїзм, нове природознавство.

Возрожденческий платонізм служив обгрунтуванням філософського ідеалізму в його новій, вільній від схоластики формі (цей напрям сформувався у відродженій платонівській Академії у Флоренції, заснованою Марсилио Фичино, 1433 -1499). Для цього напряму дуже важливе значення мав також неоплатонизм (Гребель). Гуманізм як широкий громадський рух складається уперше саме в епоху відродження. Традиційна християнська етика бачила вершину моральної досконалості в причетності Богові, в ім'я чого звеличується аскетичний подвиг пригнічення природних спрямувань людини. Гуманісти відроджують ідеали античних епікурейців, але без їх спокійного і пасивного відношення до життя. Схоластичній релігії протиставляється право на істину і пошук її; догматизм, преклоніння перед авторитетами піддаються різкій критиці. Чернечим подвигам все частіше протиставляється найзвичайніша праця. Італійські гуманісти (Лоренцо Валла, Альберти) означали свої знання як "гуманітарні штудии" (studia humanitatis), тобто "пізнання речей, які відносяться до життя і устоїв і які удосконалюють і прикрашають людину" (до них відносили риторику, поезію, граматику, історію і моральну філософію).

У основу пантеїзму (від греч. пан - усе, і теос - бог; ототожнення бога і світу, бога і природи) ліг синтез, з одного боку античного атомізму (Эпикура і Лукреция), а з іншого боку - платонізму і аристотелизма. Атомістичну концепцію будови матерії розвивали Валла, Галілей, Монтень, пантеїстичну, - Микола Кузанский, Джордано Бруно. Дж. Бруно прагне продумати ідею Бога у світлі новітніх даних. Він вважає, що існуючі у світі протилежності співпадають. Співпадаючи один з одним, вони можуть бути не чим іншим, як абсолютною тотожністю. Бог і є ця абсолютна тотожність, світове ціле, яке скрізь і ніде. Безглуздо уявляти собі Бога як щось ізольоване, він є світове ціле. Якщо Бог - це світове ціле, то безрозсудно шукати джерело руху поза світом, він міститься у самому світі, в усіх його складниках, в мінімумі. Матерія є зовсім не потенція, вона є саморушне буття. У світовому цілому співпадають світова душа і світовий розум. Мислення теж є рух. Весь світ виступає як щось живе. Перед нами возрожденческий гилозоизм (від греч. "гиле" - матерія і "зое" - життя).

Мислителі Відродження прагнули пояснити існування єдиного, нескінченного, матеріального світу з нього самого, незалежно від зовнішньої потойбічної сили, божества. Мислителі Відродження ставили і вирішували найважливіші філософські проблеми у формі натурфілософії (Бруно, Кампанелла, Парацельс), філософії природи, розробляли проблему матерії, виникнення і знищення, руху і розвитку. Але паралельно з філософією природи починає розвиватися нове природознавство, що реалізовує радикальну переоцінку старих традицій і передумов. Воно приносить ряд епохальних відкриттів і стає одним з найважливіших джерел нової філософії. Серед представників цього напряму слід вказати Миколу Коперника, Йоганна Кеплера і Галилео Галілея. Микола Коперник створює геліоцентричну систему (руйнуючи древні і середньовічні уявлення про центральне положення Землі у Всесвіті), Йоганн Кеплер будує теорію про закономірності руху планет на основі математики, а Галилео Галілей шляхом експериментальних досліджень робить ряд відкриттів, з допомогою який уперше точно і строго формулює фізичні закони. Нова наука, що формується на принципах цих мислителів знаменує собою остаточний відхід від старих традицій як теологічного пояснення, заснованого на авторитеті Священного писання, так і натурфилософского або метафізичного пояснення, заснованого не на експерименті, а на умогляді (аристотелизм).