1274_Ковтун та ін._Історія укр. культури
.pdfЗв’язки українського суспільства з Європою в ХV–XVI ст. були досить інтенсивними. Чимало юнаків з України навчалося у європейських університетах (серед них такі відомі постаті культурних рухів, як Юрій Дрогобич-
Котермак, Себастьян Кленович, Станіслав Оріховський-Роксолан). Особ-
ливою популярністю користувалися університети Парижа, Праги, Віттенбергу, Кракова, Базяля, Ростока. Українські студенти знайомилися з ідеями реформації, які згодом поширювалися в Україні. Частина молоді, особливо з давніх князівських і боярських родин, окатоличувалася у єзуїтських колегіумах, де викладали гарні педагоги. Загалом можна сказати, що порівняно з польським суспільством того часу українське було інертнішим і консервативнішим, отже нові ідеї знаходили в ньому слабший відгук. Утім, усе, що йшло із заходу, сприймалося українцями з осторогою. Тому розуміння культурних надбань українського народу в історичній ретроспективі має виняткове значення для усвідомлення нашого майбуття.
3. Початок книгодрукування в Україні. Полемічна література
Перші книги слов’янського кириличного алфавіту видані у Кракові Швайпольтом Фіолем близько 1491 р. Згодом основними виконавцями замовлень православної церкви на друковану літературу стають країни Балканського півострова (Чорногорія, Сербія, Герцеговина), у яких з 1494 р. починається друкування книг кирилицею. Величезний вплив на розвиток друкарської справи у слов’янській культурі мала діяльність Франциска Скорини, який вважається засновником східнослов’янського книгодрукування. Видавничу діяльність Ф. Скорина здійснював у Празі, де тільки за період з 1517 р. до 1520 р. ним було видано 23 книги. Для своїх видань Скорина використовував досить чіткий за малюнком кириличний шрифт та інноваційний того часу формат «кишенькової» книги. Першою українською друкованою книгою вважається «Апостол», надрукований у Львові Іваном Федоровичем (Федоровим) 1574 р. Сам він називав себе московитином, хоча, на думку окремих дослідників, він міг бути з України чи Білорусі. Тривалий час він працював у Москві, разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем, учнем Ф. Скорини; заснував там друкарню і в 1564 р. надрукував «Апостол», а в 1565 р. – «Часословник». Однак незабаром Федоровича почали переслідувати у Москві, обидва друкарі втікають до Білорусі і в маєтку литовського гетьмана Григорія Ходкевича засновують друкарню, де 1568-1569 pp. надрукували «Євангеліє учительне» та «Псалтир». Із Заблудова Федорович перебрався до великого українського культурного центру – Львова, де за допомогою міщан заснував нову друкарню і видав першу відому на сьогодні в Україні книгу – «Апостол» 1574 р.
Імовірно, що друкарство у Львові існувало ще до приїзду Івана Федоровича. Здогад, що Федорович тільки відновив занедбану друкарську справу, історики висловили ще в XIX ст. Однак жодної книги, яка побачила би світ тут до 1574 р., не віднайдено.
Вихід у світ у Львові «Апостола» І. Федоровича став великою подією в
історії української культури. Львівський «Апостол», попри його схожість із московським, відрізняється картинами й орнаментальним оздобленням. Наприкінці львівського видання вміщено герб Львова та власний герб друкаря – його фірмовий знак. У Львові Федорович проводив освітню діяльність. Того ж 1574 р. він надрукував «Буквар» – цінну пам’ятку тодішньої навчальної літератури. «Буквар» складається із двох частин – азбуки й матеріалу для читання, граматичних вправ, узятих із церковних книг. Фінансові труднощі змусили Федоровича заставити свою друкарню у Львові. Він переїхав до Острога, у володіння князів Острозьких, де надрукував у 1581 р. знамениту «Острозьку Біблію». До її видання князь Острозький поставився дуже відповідально – було створено редакційну раду, куди увійшли викладачі Острозької академії, зібрано і звірено тексти.
Усі книжки Святого письма довелося звіряти із грецькими, єврейськими та латинськими першотворами. Це, власне, була найперша повна друкована Біблія серед православних слов’янських народів. Коли у 1663 р. Москва вирішила надрукувати Біблію, то було передруковано текст «Острозької Біблії».
Після виходу книги І. Федорович, на той час уже хворий, повертається до Львова, заходиться організовувати нову друкарню, але помирає у 1583 р. Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою друкарні Львівського братства, керівником якої призначено Михайла Сльозку. Услід за Львівською й Острозькою в Україні XVI–XVII ст. організовано інші друкарні.
Українська книга поширюється не лише на своїй землі, а й далеко за її межами, вона відгукується на всі культурні потреби того часу. Крім суто церковної літератури, в українських друкарнях друкувалися книжки для шкільного вжитку, науково-богословські видання, твори літературного й ужиткового змісту.
Проте відсутність власної державності робила розвиток друкарства в Україні специфічним: українська книжка була позбавлена державної опіки і провадилася лише завдяки зусиллям самого українського населення.
Важливе місце у розвитку української культури у другій половині ХVІ – на початку ХVІІ ст. посідає новий в історії східнослов’янської літератури жанр полемічної літератури (від грецької πολεµικά – «ворожнеча»), яка стала особливо актуальною у ІІ пол. ХVІ – на поч. ХVІІ ст., у період загострення конфлікту між католицькою, православною та новоствореною уніатською церквами.
Так, рішення Берестейського собору захищав визначний оратор-єзуїт Петро Скарга. Він, зокрема, відстоював думку про неприпустимість втручання мирян у справи церкви (йшлося передусім про невизнання уніатської церкви братствами), виступав проти подружнього життя в середовищі священників і традиції ведення служб слов’янською мовою. Унію також підтримували представники найвишої православної ієрархії: Кирило Терлецький,
Михайло Рогоза, Іпатій Потій. Критика папства та єзуїтського свавілля була започаткована ректором і викладачем Острозького колегіуму Герасимом Смотрицьким, який розглядав амбіції католицизму як ознаку втрати папськими прибічниками справжнього духовного зв’язку з апостольською традицією, яким нерідко хизувалися єзуїти. Серед інших боронителів православ’я зустрічаємо також діячів Острозької академії – Василя Суразького та Кліри-
ка Острозького.
Великий вплив на сучасників мали твори Івана Вишенського, які сучасні історики вважають одним із найкращих прикладів полемічної літератури. І. Вишенський (близько 1550–1620 рр.) був родом з м. Судова Вишня (територія сучасної Львівської області), з 80-х рр. ХVІ ст. переселився на Афон (півострів в Егейському морі). Іван Вишенський став ченцем Афонського монастиря, який тоді був одним із найбільших центрів православного чернецтва. Його палкі послання до єпископів, які зрадили віру предків, до всіх земляків, «що живуть у лядській землі», пристрасні таврування злочинів і провин можновладців не були надруковані й у численних списках ходили серед людей. Він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад, вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. У своїх творах Іван Вишенський малював барвисті, нерідко гіперболічні образи морального занепаду вищих верств, зокрема духовенства, протиставляючи їм «бідних підданих» і простих ченців.
Серед перлин полемічної літератури одним із найяскравішим за емоційною силою є «Тренос» Мелетія Смотрицького (із гр. – «Плач»),
опублікований у 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з викристанням народного жанру голосіння – плачу Матері-церкви, зверненого до дітей, які відреклися від неї і пішли за мачухою – католицькою церквою. Автор наводить десятки прізвищ сімей, де батьки були православними, а діти зрадили свій народ і віру через спольщення й окатоличення. Полемічна література відіграла важливу роль у подальшому розвитку української культури, протягом багатьох десятиліть надихаючи українських патріотів на боротьбу за православну віру.
4. Архітектура й образотворче мистецтво
Татаро-монгольська навала позначилася на розвитку архітектури і мистецтва – будівництво на Подніпров’ї майже припинилося і розвивалося лише на західноукраїнських землях, на теренах тодішнього Галицько-Волинського князівства, ґрунтуючись на архітектурі часів Київської Русі. У XIV-XVI ст. тут, однак, спостерігається західноєвропейський вплив. Зокрема, в Галичині поширюється готичний стиль, у якому побудовані католицькі собори у Львові (кінець XIV ст.) та Перемишлі (поч. ХV ст.). У православній культовій архітектурі спостерігаються спроби поєднати в одному об’єкті традиції візантійського стилю з елементами готики. Яскравим прикладом є Вірменська церква у Львові, закладена у 1363 р.
Архітектурні пам’ятки цього періоду можна поділити на дві групи: обо-
ронні споруди та церкви. Постійна загроза нападу ворогів спричинила бурхливий розвиток фортифікаційної архітектури. Тогочасні замки-фортеці будували з каменю, їхні мури захищали споруди, призначені для житла. Як будівельний матеріал використовувалися цегла, вапняк, пісковик. Одним із найпоказовіших зразків феодального замку цього періоду є Хотинська фортеця, побудована за наказом Данила Галицького в ХІІІ ст. Сучасний вигляд фортеці визначився в ХIV ст., коли вона була перебудована за наказом молдавського воєводи Стефана ІІІ Великого. 40-метрові стіни фортеці прикрашені ззовні орнаментом з червоної цегли – такий мотив часто зустрічається в українському декоративному мистецтві, особливо на Поділлі.
Основним архітектурним типом у церковному будівництві були дерев’яні, так звані, зрубні храми. Церкви поділялися на три частини: вівтар, власне церква і бабинець. Дерев’яні дзвіниці, які споруджувалися осторонь, нерідко слугували сторожовими вежами. До найдавніших дерев’яних пам’яток належить церква св. Духа в с. Потеличі поблизу Рави-Руської (1555 р.) та церква св. Миколая у Чернівцях (1607 р.). Згодом архітектурний стиль тридільної дерев’яної церкви був перенесений на кам’яне будівництво (церква св. Онуфрія у Львові, церкви у Кам’янці-Подільському, Зінькові). Особливе місце посідали кам’яні церкви – оборонні споруди, взірцем яких є комплекс Києво-Печерської лаври і церква у с. Сутківці на Поділлі.
На початку XVI ст. з Європи до України, і передусім до Львова, приходить з Європи ренесансний стиль. Зразками ренесансного стилю у цивільній архітектурі Львова є «Чорна кам’яниця» на пл. Ринок (архітектор П. Красовський), будинок Бандінеллі (наріжний на пл. Ринок і вул. Ставропігійської) й інші. Але найвизначнішою пам’яткою цього періоду – це комплекс споруд Львівського Успенського братства: Успенська церква, вежа Кор-
някта і каплиця Трьох Святителів. Цінними пам’ятками ренесансної архітектури у Львові є також каплиця Камп’янів, що примикає до Латинського кафедрального собору, та каплиця Боїмів, розташована неподалік від собору на території колишнього цвинтаря. Споруди у ренесансному стилі будували переважно італійці, венеціанські та швейцарські майстри: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але відомі й імена українських зодчих: Лука Пряшів, Амвросій Прихильний.
Значного розвитку у XV–XVI ст. досягло українське малярство. Українські митці відходять від канонів візантійської школи, її статичності й урочистості. Яскравими зразками оформлення рукописної книги є знамените «Пересопницьке Євангеліє» (1556-1561 рр.) і друкованої – «Апостол» (1574 р.) та «Острозька Біблія» (1581 р.) Івана Федоровича. Центрами книгодрукування були Львів і Острог. Гравюри, створені у XVІІ ст., переважно призначалися для ілюстрування церковних книг, проте на багатьох із них відтворено картини з життя тогочасного українського суспільства. Наприклад, в «Учительному Євангелії» (Київ, 1637 р.) зображено селян, які молотять і віють зерно, будують шпихлір, а польський вельможа наглядає за їхньою роботою. Авто-
ри гравюр того часу переважно невідомі, окрім гравера Іллі, який працював у Львові та Києві: у доробку цього майстра близько 400 гравюр. До найкращих зразків українського малярства належить іконостас Успенського собору Киє- во-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському (Галичина) роботи Михайла Козелева.
У XVI-XVII ст. поряд з іконописом розвивається портретний живопис. Звичайним стає зображення у церквах портретів державних, політичних і культурних діячів. Наприклад, на стінах Успенської церкви у Києві були портрети Острозьких, Ольшанських, Вишневецьких, Сангушків. Визначними малярами цього часу були люди, які мали ґрунтовну мистецьку освіту, вихованці Києво-Могилянської академії, Харківської колегії: С. Строїнський зі Львова, А. Грушецький із Супрасльського монастиря на Волині, Л. Долинський, автор розписів собору св. Юра у Львові. Найвидатнішими представниками іконопису були І. Руткович, автор іконостасу у Жовкві; І. Кондзелевич
– Богородчанського іконостасу; Г. Стеценко – іконостасу у соборі м. Почеп на Наддніпрянщині й ін.
Підсумовуючи, можна сказати, що попри відсутність власної державності, тяжкі національні утиски, українське мистецтво у XVI-XVII ст. спромоглося надати непересічні твори, які увійшли до скарбниці світової культури.
Контрольні запитання
1.Чим зумовлювалася провідна роль церкви у культурному житті?
2.Хто поширював ідеї Відродження в Україні?
3.Яка соціальна верства, і чому саме вона, ініціювала створення братств?
4.Де в Україні, задовго до «Могилянки», було створено вищу школу?
5.Назвіть імена найвідоміших українських меценатів ХVІ-ХVІІІ ст.
6.Які стилі домінували у церковній архітектурі?
7.Що означає слово «ікона»?
8.Який жанр літератури був найпоширенішим у ІІ пол. ХVІ-ХVІІІ ст.?
9.Хто з українських аристократів опікувався друкарською справою?
ІІІ. КУЛЬТУРА ГЕТЬМАНЩИНИ
1.Освіта. Роль Києво-Могилянської академії у розвитку освіти і культури.
2.Література. Перший український філософ Г. С. Сковорода. Козацькі літописи.
3.Театральне та музичне мистецтво України.
4.Архітектура, скульптура, живопис. Козацьке бароко.
Українська культура другої половини XVII–XVIII ст. – це духовний образ одного з найважливіших періодів нашої історії. Він включає визвольну боротьбу, відродження державності, руїну, втрату завоювань і закріпачення. Патріотичне піднесення часів Визвольної війни, почуття гордості за перемоги козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, міграція населення – усе це сприяло формуванню нового світогляду українців, культурній інтеграції різних регіонів. В усіх галузях діяльності, в усіх
сферах життя цей період був надзвичайно плідним і призвів до глибоких позитивних зрушень. На українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, розвинулася наука, з’явилися вишукана і гармонійна архітектура, оригінальний живопис, самобутня музика, які не поступалися світовим зразкам.
У ХVІІ ст. український народ сприйняв багатоманітну і гуманістичну систему бароко, систему нового типу словесності, музики, живопису, архітектури, театру, декоративно-ужиткового мистецтва; систему, в якій почали відроджуватися джерела національної культури. За визначенням Дмитра Чижевського, бароко синтезує великі традиції, поєднує розкутість із монументальністю стилю, і в такий спосіб відбиває і розмаїття життєрадісності, духовних потреб людини і героїчну велич народу, сповненого відчуття власної історичної самоцінності.
1.Освіта. Роль Києво-Могилянської академії у розвитку освіти
ікультури
На Лівобережжі, у Києві і Слобожанщині існували тільки православні школи. Найвизчніше місце серед них належало Києво-Могилянському колегіуму. У 1701 р. за царським указом він одержав титул і права академії, став називатися Київською академією. Тут працювали видатні вчені, письменники, митці: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та ін. Авторитет Київської академії був надзвичайно високим. Професорів і талановитих студентів запрошували до інших слов’янських країн, особливо до Росії. Вихованець Київської академії, Симеон Полоцький, у 1664 р. на запрошення царя Олексія Михайловича переїхав до Москви, де став засновником слов’яно- греко-латинської академії. Вихованець і викладач Київської академії Стефан Яворський був протектором московської слов’яно-греко-латинської академії, а з 1700 р. – митрополитом. Професор риторики та піїтики в Київській академії Феофан Прокопович мав великі заслуги у реформаторській діяльності Петра І, очолював його так звану «вчену дружину».
У XVIII ст. на Україні, хоч і повільно, поширювалися математичні і фізичні знання. Математику викладали у Київській академії, Львівському університеті, інших навчальних закладах. Вагомими були підготовлені Феофаном Прокоповичем у 1707–1708 рр. для учнів Києво-Могилянської академії підручники: «Курс арифметики і геометрії» та «Скорочення змішаної математики», а також «Теоретична астрономія» І. Фальковського.
Певних успіхів було досягнуто в медицині. 3’явилися перші підручники, які подавали основи медичних знань, описували різні хвороби. Значна увага приділялася боротьбі з епідемічними захворюваннями. У 1707 р. в Лубнах відкрилася перша в Україні аптека. В 1787 р. у Єлисаветграді відкрито першу в Україні медичну школу, в якій навчання медицині поєднувалося з лікуванням хворих у госпіталі. У другій половині XVIII ст. чимало лікарів-українців мали вчений ступінь доктора медицини, а Іван Полетика став професором
медичної академії в Кілю, у Німеччині. Вивчення природи, рослинного і тваринного світу, пошуки корисних копалин здійснювали наукові експедиції Петербурзької АН.
2. Література. Перший український філософ Г. С. Сковорода. Козацькі літописи
Література означеного періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Найбагатшою за змістом періоду бароко є українська віршована поезія. Насамперед це духовні вірші, призначені для співу. Їх тематика дуже різноманітна, це, зокрема, любовні, політичні та пісні національного характеру, які прославляли українських діячів.
Серед українських поетів — авторів інтелектуально гострих, а часом і парадоксальних поезій, був чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Помітний церковний і державний діяч того часу багато сил віддавав літературі, оскільки мріяв побачити Україну в колі цивілізованих європейських країн. На той момент у Європі поширеною була барокова культура, рівня якої мусила сягнути й Україна. Література, на думку Л. Барановича, є не менш дійовим засобом самоствердження нації, ніж козацька зброя. У доробку самого Л. Барановича і його учнів ми знаходимо і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання. Це було природним для покоління, змученого нескінченними війнами й розбратом серед самих українців. Час Руїни поетувтілює в образі бурі, що незабаром потопить корабель України. Водночас і у формальних експериментах елітарної поезії поети-чернігівці не бачили нічого страшного, оскільки прагнули засвідчити своє вміння мислити витончено і вишукано. Гострота розуму, влучність метафор, парадоксальність свідчили про приналежність до європейської культури. Українець того часу напевне почувався європейцем, не відчуваючи власної неповноцінності й провінціалізму, в цьому теж виявлявся патріотом.
Л. Баранович налагодив власне видавництво, завдяки чому Чернігів протягом певного терміну був другим культурним центром Гетьманщини, де успішно розроблялися свіжі поетичні ідеї. Недаремно ж із кола Л. Барановича вийшов поет-новатор І. Величковський, найвидатніший бароковий драматург Д. Ростовський, майстер поетичної фантасмагорії І. Орновський, класик емблематичної поезії і поетичної книжкової ілюстрації І. Щирський.
Релігійна полеміка минулого століття з католицизмом, уніатством, протестантизмом, іудаїзмом, ісламом породжувала полемічні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався й ораторсько-проповідницькою прозою. Проповіді, «слова», «казання», «повчання» Л. Барановича, І. Галятовського, А. Радивиловського, С. Яворського, Ф. Прокоповича, а пізніше. Г. Кониського, І. Леванди досягли високого мистецького рівня. Цю традицію завершила чотиритомна «Книга житій святих» Д. Туптала. Видатною пам’яткою паломницької прози стали «Странствованія» В. Григоровича-Барського.
Українська громадська думка другої половини XVIII ст. відчуває значний вплив видатного мислителя і поета Григорія Сковороди (1722–1794 рр.), який
ніби підсумував барокову добу і перевів її до нового часу. Народився він 22 листопада 1722 р. в селі Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, у родині малоземельного козака. У молоді роки Сковорода – це поет, композитор, соліст, музика в одній особі, всебічно обдарований хлопець. У нього був чудовий бас, юнак грав на сопілці, флейті, бандурі, цимбалах, скрипці, і на 20му році життя його відрядили до Петербурга, до придворної капели. Славився він і композиторським талантом, музику створював на власні вірші, деякі з його пісень співали кобзарі. У 1753 р. Григорій Сковорода закінчив КиєвоМогилянську академію, деякий час займався педагогічною діяльністю в Переяславському і Харківському колегіумах, але пізніше розпочав мандрівне життя, залишаючись народним учителем, філософом і співцем.
За своє більш ніж 70-річне життя Сковорода написав багато творів, які передавалися з вуст у вуста і ходили рукописами. Опубліковані після смерті автора, вони склали два томи. Це філософські трактати і діалоги: «Наркисе», «Пізнай себе», «Разговор дружеский о душевном мире», «Асхань», ліричні пісні та вірші «Сад божественных песней», байки (збірка «Басни Харьковские»), листи, переклади, афоризми. У своїх філософських працях він виявляє себе як поет, а в ліричних поезіях – як філософ. Глибина його думок, аскетичне життя, прагнення свободи викликали порівняння з Сократом. Сковорода мріяв про краще життя для народу, про республіку без гноблення, без бідних і багатих, де всі були б вільні й рівні. Він не закликав до боротьби, а покладав надії на освіту, самопізнання і моральне самовдосконалення. Самопізнання він розглядав як пізнання Бога, влаштування життя у згоді з Ним. Девіз «Пізнай самого себе» став його життєвим кредо.
Мислитель Григорій Сковорода став не тільки найяскравішим представником просвітництва на Україні, підняв українську філософію на європейський рівень, але й значно збагатив європейську філософську спадщину.
У літературі бароко значне місце посідають історичні твори. Визначальними є так звані «козацькі літописи»: Самовидця (доведений до 1702 р.); Григорія Грабянки (після 1709 р.), який використовував наукові джерела і писав піднесеним стилем; Самійла Величка (закінчений після 1720 р.), що зображував історичні події як повчання сучасникам.
Кінець XVII – початок XVIII ст. був останнім періодом розквіту народних дум і пісень про «козацьку славу». Занепад козацького життя призвів і до занепаду героїчного епосу, проте самі думи жили в народі довго і були популярними. Збереглися вірші про визначні події – битву під Берестечком, під Хотином, оборону Відня. Досить широко в українському бароко був представлений прозовий жанр новели. Це, зокрема, оповідання про святих і їхні чудеса.
Новим жанром в українській літературі періоду бароко була драма, яка особливого розвитку набула наприкінці XVII–XVIII ст. Були драми різдвяні, великодні, про святих («Про Олексія, чоловіка Божого», «Про святу Катерину» тощо), на теми моралі («Царство натури людської», 1698 р.), історичні,
зокрема з української історії. За період із 1623 р. по 1795 р. збереглося понад 20 текстів.
Розвинулася друкарська справа. Видання мазепинської доби були взірцями українських книгодруків. Гетьман мав найкращу в Україні бібліотеку, обдаровував книжками монастирі, церви, окремих осіб.
3. Театральне та музичне мистецтво України
Найоригінальнішим жанром театрального мистецтва був народний ляльковий театр – вертеп. Цей мініатюрний театр надавав уявлення про світобудову, поєднуючи «земне» і «небесне». Вертепна скринька була своєрідною «моделлю світу»: на верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення на нижньому – світські сцени з народного життя. Події вертепної драми відділялися одна від одної співами – найчастіше виконувалися молитви, канти, псалми. Перші вертепні вистави з’явилися в Україні у першій половині XVII ст., вони були популярними навіть на Запорозькій Січі. На західноукраїнських землях вертеп зберігся й досі.
На 70-ті роки XVII – першу половину XVIII ст. припадає розквіт шкільної драми. Репрезентовано цей жанр викладачами Києво-Могилянської колегії (академії): М. Довгалевським, Г. Кониським, М. Козачинським та ін. Шкільний театр виконував дві функції: виховну і пропагандистську. У більшості його вистав пропагується головна «учительна» книга – Біблія, тим більше – у містеріях, міраклях і мораліте. Слід зважити на те, що епоха бароко у Європі, на думку більшості дослідників, є, з одного боку, добою інтенсивної християнізації культури, а з іншого – такою ж інтенсивною спробою надати їй світськості. Бароко – відкритий тип культури, тобто має великий ступінь розкутості щодо форми і змісту, навіть стосовно священних текстів: допускається приховане цитування, натяки, символи тощо, або неточне відтворення, себто не цілковитий повтор.
З 50-х років XVIII ст. на Україні з’являються театральні колективи професійного характеру. Зокрема, в Глухові діяв придворний театр гетьмана Кирила Розумовського, в якому ставилися комедії й комічні опери російською, італійською та французькою мовами. Приблизно цього часу в Україні з’являється російський і польський класицистичний театр. Аматорські групи виступали в Єлизаветграді, Кременчуці, Харкові, а в останні десятиліття виникли справжні професійні трупи. Ще у період розвитку шкільної драми й інтермедії (40-ві р.р. XVII ст.) з’явився певного роду музичний театр. Ним став бурсацький концерт, що становив собою дотепну сценку з життя бурсаків, у якій співаки – дорослі й малі – грають самі себе. Водночас це пародія на урочистий «високий» церковний спів. Особливий гумористичний ефект досягався завдяки поєднанню низького змісту з урочистою композицією серйозного дванадцятиголосого співу.
Багато важить в українській культурі цього часу пісня. Вона майже завжди драматична, як вважає історик М. Максимович, «її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу». На
основі народнопісенних традицій (що в них вклала свій внесок і легендарна авторка та співачка Маруся Чурай) і кантат пізніше зародилася пісня-романс літературного походження: «Стоїть явір над горою», «Всякому городу нрав і права», «Ой ти птичко, желтобоко» – Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» – слова Г. Петренка, музика А. Александрової, «Їхав козак за Дунай» С. Климовського та ін.
Така особливість стилю бароко, як прагнення захопити, вразити, зворушити слухача, яскраво виявилася в музиці. Провідним її жанром став хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. Сильні контрасти, чуттєва повнота, емоційність цієї музики роблять її співзвучною ораторському мистецтву. Значну роль у розвитку партесного співу відіграли школи при братствах. Партесний спів під назвою «київський» поширився в Москві та інших містах Росії. Теоретичні основи його узагальнив композитор Микола Дилецький («Граматика музична»).
Нотна грамота, гра на музичних інструментах, спів у хорі були обов’язковими для всіх слухачів Києво-Могилянської академії. Хори мали також Переяславська, Чернігівська і Харківська колегії. Для підготовки хористів за царським наказом у місті Глухові – столиці гетьмана Кирила Розумовського – створили співацьку школу, що сприймала вплив західноєвропейської музики. У Глухові Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де, за зразком інших столиць, ставилися популярні італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека.
Із глухівської школи вийшли три найвидатніших композитори, слава яких вийшла за межі Батьківщини: М. Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в Італії (Березовський і Бортнянський), а потім продовжили свою кар’єру в Петербурзі. Із їх іменами пов’язаний розвиток симфонічної музики – концертів, кантат, ораторій.
Максим Березовський (1745–1777 рр.), проживши коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу «Демофонт» уперше було поставлено в 1773 р. в Ліворно (Італія), де в 1771 р. йому було присвоєне звання академіка-композитора. М. Березовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту. У музиці композитора особливо відчутний вплив української пісенності.
Дмитро Бортнянський (1751–1825 рр.) – капельмейстер придворної капели в Петербурзі, прославився передусім як творець релігійної музики. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на чотири голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), які й сьогодні виконуються церковними хорами. Перебуваючи в Італії, поставив там три свої опери: «Алкід», «Квінт Фабій», «Креонт».
Артемій Ведель (1772–1808 рр.) керував хоровою капелою московського генерал-губернатора. Згодом повернувся на Україну, очолив хорові капели у