1274_Ковтун та ін._Історія укр. культури

Києві та Харкові. Став ченцем Києво-Печерської лаври. Коли ж вийшов із монастиря, був заарештований за антицарську діяльність і майже до кінця життя просидів у в’язниці. Царська цензура заборонила друкувати його духовні музичні твори. А. Ведель – автор 29 церковних концертів, у яких відчувається вплив українського романсу. Барокова церковна музика цих композиторів синтезувала глибину душевних переживань, таємничість, властиву храмам, патетику воїнських звитяг.

4. Архітектура, скульптура, живопис. Козацьке бароко

Значний крок вперед зробила Україна в розвитку архітектури. Різноманітні споруди будують переважно з цегли і каменю. Поряд із культовими спорудами постає дедалі більше адміністративних, громадських, житлових. Розвиваються старі міста: Київ, Чернігів, Полтава, Переяслав. Закладуються нові: Суми, Лебедин, Ахтирка, Харків та ін. Розбудовуються столиці Чигирин, Батурин, Глухів. Новими спорудами прикрашаються полкові міста.

Провідним стилем цього періоду є бароко. Для барокових будівель України характерні риси європейського бароко: урочистість, пишна декоративність (капітелі, портали, фронштоки, брами, прикраси, орнамент), динамічність композицій (показні форми, пройняті пафосом; контрасти об’ємів і скульптурних зображень), світотіньові й кольорові ефекти. Українських архітекторів вабили декоративні можливості бароко, єдність споруди з довкіллям. Гармонійність і пишність форм, розмаїття композицій відповідали естетичним смакам українців. Приваблювала в бароковому стилі динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, збудити уяву.

Архітектурний стиль бароко тяжіє до створення ансамблів. Зодчі демонструють дивовижне вміння органічно вписувати архітектуру в оточення. Створюються садово-паркові комплекси: Галагана у Прилуках, Полуботків у Тростянці, Лизогуба у Чернігові; архітектурні містобудівні композиції, до складу яких входять монастирські комплекси з цивільними спорудами (Іллінський монастир у Чернігові, Києво-Печерська лавра, Софіївський, Видубицький, Братський, Микильський монастирі в Києві, особливо шанований на Запоріжжі Межигірський монастир під Києвом).

Архітектура України за часів бароко позначена національною індивідуальністю. На відміну від пишного західноєвропейського барокового стилю вона є більш конструктивною, має спокійніші форми, помірковану декоративність. Будівлі характеризуються мистецькою довершеністю і монументальністю, виправданим поєднанням досягнень європейського бароко і традицій народної архітектури, яка здавна відзначалася вмілим використанням дерева, доцільністю конструкцій, різноманітністю типів, вишуканою пластикою архітектурних форм і оздоблення.

Своєрідні риси цього стилю в Україні у світовій культурі отримали назву українського або козацького бароко. Інтенсивне будівництво провадилося за

часів Івана Мазепи (1687–1708 рр.) тому цей стиль ще називають «мазепинське бароко».

Мазепа був просто одержимий будівництвом, жоден із гетьманів не будував більше за нього, особливо, коли Петро І у зв’язку із закладанням Петербурга заборонив вести муроване будівництво. За наказом Мазепи зведено Богоявленський братський собор, навчальний корпус Києво-могилянскої академії, Миколаївський собор на Печорську і його трапезну, Вознесенську церкву на території Вознесенського монастиря, де ігуменею була мати гетьмана – Марія Магдалина. Він оточив Києво-Печерську лавру кам’яним муром із вежами-церквами: Троїцькою надбрамною церквою, Годинниковою, Палатною, Малярною та найвишуканішою церквою українського бароко – Церквою всіх святих над Еконічною брамою. Гетьман зв’язав Троїцьку надбрамну церкву в чудовий ансамбль з усім бароковим обличчям Лаври, розширив і оновив Успенський собор. Всі споруди прикрашені типовими для «мазепинського бароко» фронтонами, декорованими пілястрами й іншими деталями.

Багато коштів витратив Мазепа на Софію Київську. Після пожежі 1696 р., коли згоріли монастирські дерев’яні будівлі, гетьманом було зведено муровану дзвіницю, монастирську трапезну з льохами, підземними ходами, хлібницею тощо; оновлено головний собор і споруджено південну в’їздну браму з боку Володимирської вулиці. До старого корпусу головного собору добудовано з півночі і півдня два нові приділи й зуніфіковано в бароковому стилі зовнішню декорацію стін і бань, поновлено дзвони.

У проведенні меценатської роботи не відставали від гетьмана і полковники, члени козацької старшини. Протягом ІІ половини ХVІІ–ХVІІІ ст. у стилі українського бароко перебудовано всі шедеври давньоруської архітектури.

На Запорозькій Січі бароко поєднувалося з аскетизмом козацького життя, із військово-оборонними функціями споруд, тому набуває характеру стриманої урочистості. На кожній із Запорозьких Січей була церква, як правило, церква святої Покрови – покровительки всіх військових. Культ Покрови Богородиці, що прийшов на Київську Русь ще з Візантії, став особливо популярним на Запоріжжі наприкінці ХVІІ – у першій половині ХVІІІ ст. У Вольностях Запорозьких було 13 церков і каплиць, присвячених Покрові Богородиці, вісім – святому Миколі, по три – архангелу Михайлу та Успінню Богородиці. У 1764 р. в м. Ромин на замовлення кошового атамана П. Калнишевського, побудувано церкву Святої Покрови. Найбільшою святинею Запорожжя, духовним і культурним центром усього краю вважався

Самарський Пустинно-Микільський монастир.

Перлиною козацької барокової архітектури є Троїцький собор у Новомосковську, найдавніший зі збережених дерев’яних храмів. Побудував його у 1773–1779 рр. народний майстер Яким Погребняк за замовленням козаків Самарської паланки й запорозького старшини Якова Легкоступа. За висловом

Олеся Гончара, собор став символом нетлінності «соборів душ людських» і донині чарує відвідувачів своєю урочистістю, вишуканістю і красою. Ця унікальна споруда зведена без жодного цвяха чи металевої скоби. Маючи 65 метрів у висоту, собор був найвищою дерев’яною будівлею на Україні у XVIII ст. Цікавою пам’яткою цього часу на території нашої області є також Китайгородський архітектурний комплекс на території Царичан-ського району.

Одним із найцікавіших і найплідніших архітекторів України ХVІІІ ст. був Степан Ковнір (1695–1786 рр.). Протягом 60 років він займався розбудовою Києво-Печерської Лаври. За своє більш ніж 90-річне життя Степан Ковнір створив десятки архітектурних шедеврів: Дзвіниці на Дальніх і Ближніх печерах, Ковнірський корпус; барокове оздоблення Успенського собору Лаври, Церкву Антонія і Федосія у Василькові, Троїцьку церкву в Китаївській пустині поблизу Києва, Кловський палац тощо.

Найвизначнішим майстром бароко на Україні став Йоган Готфрід Шедель. Австрієць за походженням, він досконало вивчив традиції українського дерев’яного будівництва і враховував їх, створюючи свої шедеври. У Києві він побудував дзвіницю Софійського собору, Браму Заборовського, надав барокових форм будинку митрополита у Софійському монастирі. Побудував вишукану Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка на той час була найвищою спорудою (96,5 м) не тільки в Україні, а й на теренах Російської імперії. Більшість митців визначають дзвіницю як програмний твір українського бароко.

Серед інших майстрів цього визначного стилю слід також назвати Івана

Григоровича-Барського, Андрія Квасова, Івана Мічуріна, Петра Неєлова,

на західно-українських землях – Бернарда Меретина.

Проекти двох видатних будівель Києва: Андріївської церкви та Маріїнського палацу, створив Франческо Растреллі (побудовані вони московським архітектором Іваном Мічуріним). Італієць за походженням, Растреллі назавжди пов’язав свою долю з Росією. З його ім’ям пов’язаний розквіт пишної, насиченої пластикою і декором російської архітектури. У цьому стилі побудовано й названі споруди, тому вони не належать до споруд козацького бароко.

Українські міста мали свій національний колорит. Але з ліквідацією Гетьманщини втрачаються і здобутки українського бароко. А в 1801 р. вийшов наказ Олександра І, яким було заборонено будувати в «українському стилі». В Україні, як і в усій Європі, поширюється класицизм.

Образотворче мистецтво. Визначними пам’ятками монументального живопису були іконостаси. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького і Троїцького соборів у Чернігові; Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. Усі вони виконані у стилі бароко. У галузі іконописання працювали видатні майстри Іов Кондзе-

левич, Іван Руткович, Ілля Бродлакович.

Умалярстві спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці і святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам’янця-Подільського, Чернігова свідчать про декілька іконописних шкіл. Нерідко на іконах зображено український побут; постаті, пов’язані із громадським і політичним життям України; портрети гетьманів, старшини, козаків, засновників церкви тощо.

Найбільшим осередком малярства був Київ. Збереглися імена видатних майстрів: у Києві це – Іван Паєвський; у Львові – Микола Петрахнович, Федір Сенькович, Василь зі Львова (який працював при дворі короля Яна Собєського). Із Лаврської художньої школи вийшли митці: Каменський, Зарудний, Галик, Малій, Захар, Голубовський, Ірлієвський, Неділка, Казанович.

Удругій половині XVIII ст., зі скасуванням самоврядування в Україні, митці переїхали до Петербурга, де намагалися створити «все-імперський» мистецький центр. У період класицизму тут працювали такі українські художники, як А. Лосенко, який став ректором Петербурзької академії мистецтв; К. Головачевський; І. Саблуков, пізніше – організатор Харківської мистецької школи. Велику славу здобув портретист Київської школи Д. Левицький, академік і професор академії. Визначним реалістом і психологом портрета був В. Боровиковський, який започаткував цілу школу портретистів.

Уперіод українського бароко, особливо за часів І. Мазепи, величезного розвитку набуло граверство. Перші барокові гравери, починаючи із 70-х років XVII ст., походять із Західної України: Є. Завадовський, Д. Сенькович, Н. Зубрицький. Із кінця XVII ст. граверство набуло розвитку в Чернігові і Новгород-Сіверському. Проте найбільшим осередком граверства залишився Київ, де гравюрі приділялося багато уваги (у Київській академії, малярських школах і друкарні Лаври).

Емблематика, символічність козацького бароко прижилися так сильно, що їх не змогли викорінити ні гоніння на все українське в останній період Петровської доби, ні радикальні заходи Катерини II. У цьому аспекті українське бароко мало не лише художнє значення, як одне із самобутніх явищ світової барокової культури, а й відігравало свою роль у збереженні національної самосвідомості українського народу.

Контрольні запитання

1.Якими є характерні особливості стилю бароко?

2.У чому полягала специфіка вияву бароко в українській художній культурі?

3.Яку роль у поширенні освіти зазначеного періоду відіграла Києво-Могилянська академія?

4.Назвіть основні жанри літературних творів за часів козацтва.

5.Яким був характер літописання зазначеного періоду?

6.Визначте характерні риси розвитку театру.

7.Що становив собою український вертеп?

8.Розкажіть про розвиток української музики.

9.Назвіть найвизначніших українських композиторів.

10.Що визначило національну своєрідність дерев’яних і кам’яних козацьких храмів ХVІІ-ХVІІІ ст. ?

11.Що таке «козацьке бароко»?

12.У чому полягала національна специфіка іконопису ХVІІ-ХVІІІ ст.?

ІV. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТ.

1.Освіта і наука ХІХ сторіччя. Відкриття університетів у Харкові, Києві, Одесі; їх роль у становленні української інтелігенції. Діяльність українських громад.

2.Рольпровіднихписьменниківуформуванніукраїнськоїнаціональноїідеї.

3.Створення українського професійного театру. Образотворче мистецтво.

Умови для існування, розвитку української культури у ХІХ ст. були дуже складними. До ХІХ ст. в Україні було повністю ліквідовано будь-які національні форми автономії і місцевого самоврядування. Царський режим жорстоко придушував повстання українських селян, поляків, а також російських декабристів. Більше того, царська Росія стала «жандармом Європи». За цих умов царизм здійснив низку заходів щодо ліквідації української культури, мови, освіти з метою остаточної асиміляції українського народу. Але в той же час в Україні виникають перші національні політичні, громадські організації. Величезний вплив на розвиток української культури справляли письменники, на чолі із Т. Шевченком, І. Франком, Л. Українкою. Почав діяти український театр. Абсолютистський режим у Росії був підірваний поразкою у Кримській війні (1853–1856 рр.), скасуванням кріпосного права (1861 р.), інтенсивним розвитком капіталістичних відносин у другій половині ХІХ ст. В Україні значно збільшився прошарок інтелігенції, почали діяти нові вищі навчальні заклади.

Характерною ознакою цього періоду стало посилення взаємозв’язків, взаємовпливів між європейськими країнами, що стало підґрунтям для кардинальних соціально-економічних, політичних, культурних змін в житті Російської імперії й українських земель зокрема.

1. Освіта і наука ХІХ сторіччя.

Відкриття університетів у Харкові, Києві, Одесі; їх роль у становленні української інтелігенції. Діяльність українських громад

Розширення мережі навчальних закладів в Україні у ХІХ ст. сприяло стрімкому розвитку освіти і науки. Хоча сам освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, українське національне відродження залишило яскравий і значущий відбиток. На початку ХІХ ст. в Україні було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, гімназії, університети.

У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4–6 місяців – у селах і до одного року – в містах. Навчання здійснювалося російською мовою.

Повітові школи були дво- і трикласними, де навчалися здебільшого діти купців, дворян і чиновників. У гімназіях спочатку навчалися чотори роки, а згодом – сім. Тут викладали іноземні мови, «Закон Божий», священну і церковну історію. Наприкінці 50-х рр. ХІХ ст. в Україні нараховувалося близько 1300 початкових шкіл і 19 гімназій. Поряд із загальноосвітніми закладами в Україні діяли професійні навчальні заклади, а саме: фельдшерське училище у Києві, артилерійське і штурманське – у Миколаєві.

Історичним успіхом у розвитку освіти на початку ХІХ ст. стало заснування університетів, яке відбулося завдяки ліберальній політиці імператора Олександра І і його урядовців. Так, перший університет був відкритий у Харкові у 1805 р. з ініціативи українського громадського діяча В. Каразіна. Університет був організаційно побудований за зразком західноєвропейських і мав іс- торико-філологічний, медичний, фізико-математичний, юридичний факультети. Якості навчання на перших етапах заважало те, що лекції читались іноземними професорами іншими мовами (німецькою, французькою). Українською мовою викладалась лише риторика. Тут були професорами Д. Багалій, М. Костомаров, А. Метлинський, І. Срезнєвський.

У 1834 році розпочав свою роботу Київський університет. Він складався спочатку з історико-філологічного та фізико-математичного факультетів, а згодом додалися юридичний та медичний факультети. Першим ректором став М. Максимович. У 1865 році був заснований університет в Одесі. Царський уряд намагався зробити університети форпостами русифікаторської політики, виховання майбутньої інтелігенції в дусі вірності царському режиму. Але так не сталося. Уже на початку своєї діяльності Київський університет став відомий як центр вільнодумства, центр боротьби за національне відродження. Саме університетські викладачі, студенти склали ядро Кирило-Мефодіївського братства. Свою програму «кирило-мефодіївці» створили на основі глибокого аналізу історичного розвитку українського народу. Згодом, у другій половині ХІХ ст., університети стали осередками руху українських громад.

Так, у культурно-освітньому житті України другої половини XIX ст. помітну роль стали відігравати так звані громади – національно-ліберальні об’єднання української інтелігенції. Громади, перед усім, мали на меті вести серед селянства й інших непривілейованих прошарків українського суспільства культурницьку й освітню роботу. Громади створювалися у центрах освіти: Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові. Вони об’єднували викладачів, студентів університетів, училищ, семінарій. З метою поширення «в народі», насамперед – серед селянства, просвітницьких ідей, підвищення свідомості трударів, громадівці «ходили в народ», працювали вчителями недільних шкіл, фельдшерами, писарями волосних управ. Збирали фольклорні, етнографічні матеріали; намагалися протидіяти русифікації, утраті українцями національної самосвідомості. Політичними постатями у громадському русі були В. Антонович, О. Кописький. Особливою популярністю серед учнівсь-

кої молоді користувався Михайло Драгоманов – видатний публіцист, історик, літературний критик. Його діяльність відіграла важливу роль у зміцненні зв’язків України з європейськими прогресивними громадсько-політичними течіями. Він багато зробив для налагодження порозуміння і контактів між діячами культури Західної (австрійської) і Наддніпрянської України. Також у діяльності громад брали активну участь видатні діячі української культури – М. Старицький, М. Лисенко.

Потреби економічного і культурного розвитку зумовили виникнення в Україні й інших вищих навчальних закладів. У 1874 р. створюється Глухівський учительський інститут, Ніжинський історико-філологічний інститут (1875 р.), Південно-російський технологічний інститут у Харкові (1885 р.), Вище гірниче училище в Катеринославі (1893 р.). На Західноукраїнських землях центром культури залишався Львів. Тут у 1817 р. було відновлено університет, але з німецькою мовою викладання. Саме у Львівському університеті у 1849 р. уперше була створена кафедра української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, а в 1894 р. засновано кафедру історії України під керівництвом М. Грушевського.

Освітній процес в Україні ХІХ ст. значно ускладнювався реакційною мовною політикою, яку здійснював насамперед уряд Росії, уряд АвстроУгорщини і польська верхівка в Західній Україні. Згідно з Валуєвським циркуляром та Емським указом до освіти, до знань не допускалися «кухарчині діти», тобто змога отримання вищої, університетської освіти надавалася лише дітям дворян, чиновників, частини купецтва.

Протягом ХІХ ст. постійно йшла боротьба із царською бюрократичною системою за розширення чи збереження автономних прав університетів. Однак у 1883 р., за правління царя Олександра ІІІ, університетська автономія була скасована. Адміністрація університетів тепер не обиралась, а призначалася. Запроваджувалася сувора регламентація навчального процесу та контроль над студентами. У такому безправному стані університети знаходилися до 1917 р.

Виші стали центрами розвитку вітчизняної науки. У них працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик О. Ляпунов, астроном Ф. Бредикін, біологи І. Сєченов, І. Мечников, О. Ковалевський, історики М. Костомаров, О. Лазаревський, М. Грушевський, В. Антонович, філологи О. Потебня, І. Срезнєвський; етнограф М. Максимович, літературознавець І. Франко.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні діяло 129 гімназій, 36 реальних і комерційних училищ, 17000 початкових шкіл. Це означало, що тільки 30 % дітей отримували освіту. Таке становище означало крок назад у кількості писемного люду, порівняно з гетьманським періодом.

Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії в 60–70-х роках спонукало до створення національних шкіл в Україні. У 1862 р. дуже швидко формується мережа недільних шкіл (кількістю до 110), друкується навчальна література. Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було за-

сновано «Временную педагогическую школу». Але зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєвським циркуляром 1863 р., який наклав важкі пута на українську культуру взагалі.

2.Роль провідних письменників

уформуванні української національної ідеї

Нова доба в історії українського письменства починається з 1798 р. – публікації поеми «Енеїда» І. Котляревського. Цей твір продемонстрував усьому світові самобутність української нації. Особливість творчості І. Котляревського полягала не в тому, що він узяв за основу світовий шедевр – поему Вергілія «Енеїда», а в тому, що в основу своєї поеми І. Котляревський поклав народну творчість, бурлескні традиції інтермедій мандрівних дяків, студентів духовних семінарій і бурс. Внесок І. Котляревського як класика української літератури виявляється в тому, що він визначив основну особливість у діяльності українських письменників ХІХ – поч. ХХ ст.: героями їх творів були представники народу, а не правлячої еліти, вищих чиновницьких і дворянських кіл.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були П. ГулакАртемовський, Є. Гребінка, Л. Глібов, Марко Вовчок, Г. Квітка-Основ’янен- ко, Л. Боровиковський, А. Метлинський, літературна спадщина яких поєднала в собі природний український гумор, багатство етнографічного матеріалу, романтизм із демократичною національною ідеологією. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами – драмою, історичною поемою, сатиричною баладою.

Із творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка пов’язаний початок нової української драми. Обидва письменники одночасно були і першими режисерами, акторами театрів у Полтаві та Харкові. Такі п’єси, як «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», «Сватання на Гончарівці», «Ше- льменко-денщик» увійшли до репертуару театрів та самодіяльних колективів не тільки у ХІХ ст., вони користуються успіхом і сьогодні.

Отже, художня література характеризувалася поступовим піднесенням ідеї національної єдності всіх регіонів України, незважаючи на жанрову і тематичну різноманітність.

Нова українська література була сприйнята офіційною російською ідеологією як «потішна» провінційна течія загальноросійської літератури. До того ж, деякі українські письменники писали твори російською мовою. Зокрема, М. Гоголь поетизував українське життя, романтизував минуле України у своїх творах «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Тарас Бульба» й ін.

Романтизм, притаманний українській літературі 20–30-х рр. ХІХ ст., значним чином вплинув на подальший розвиток літератури ХІХ–ХХ ст. Школи романтизму на чолі із французом В. Гюго, англійцями Дж. Байроном, П. Шеллі, німцями Ф. Шиллером, Й. Гете, поляком А. Міцкевичем стали не тільки загальновизнаними, але й впливали на розвиток світової літератури. Але український романтизм мав риси, властиві лише йому: у ньому відображена національна по-

езія, звичаї; національним героєм став козак, захисник рідної землі. Зауважимо, що цей процес у літературі відбувався одночасно із появою історичних досліджень («Історії русів»), у яких особлива увага приділяється висвітленню подій Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Зрештою, романтизм досяг своєї завершеності у творчості Т. Шевченка. Його твори «Кобзар» (1840 р.), поема «Гайдамаки» (1841 р.), збірка «Три літа» (1847 р.) стали не тільки видатним явищем літератури, але і кроком у формуванні духовності українського народу.

Цю шевченківську традицію продовжила Марко Вовчок, яка у своїх «Народних оповіданнях» підкреслювала високі моральні якості українців. Пись- менник-романтик С. Руданський героями своїх поем обрав гетьманів Павла Полуботка, Івана Мазепу, філософа Григорія Сковороду.

Літературу другої половини ХІХ ст. визначав критичний, реалістичний підхід до дійсності, твори містять соціальну настанову, в них, за допомогою різноманітних художніх засобів, осмислюються глибокі суспільно-політичні, економічні проблеми. Письменники продовжили намагання Т. Шевченка зробити літературу безпосереднім борцем за народну волю.

70–80-рр. – початок епохи «великого реалізму». Тематика творів І. Франка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, В. Стеценка, П. Грабовського розкриває широку панораму соціального буття, українського селянства, де увага приділялася не тільки визначним соціально-політичним проблемам, але й пошукам шляхів їх вирішення.

На межі ХІХ–ХХ століть в українській літературі з’явилися нові імена, які не тільки продовжили шевченківські традиції, але й додали національній літературі західноєвропейських елементів. Серед них можна назвати Лесю Українку, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянську.

Зазначимо, що саме на ґрунті літератури відбувався процес об’єднання українських земель. Твори письменників Галичини ставали предметом жвавого обговорення у підросійській Україні. У Львові завдяки зусиллям М. Драгоманова, М. Павлика, І. Франка, М. Грушевського друкувалися твори західно-і східноукраїнських письменників.

Поступово формувалася й українська періодична преса. Засновниками й активними діячами журналістики в Україні стали насамперед викладачі Харківського університету: І. Срезнєвський, А. Вербицький, В. Маслович. У роботі перших губернських газет і журналів брали участь такі письменники, як П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко. Хоча зауважимо, що у журналах, альманахах, газетах у першій половині ХІХ сторіччя дуже мало україномовних творів.

Наприкінці ХІХ сторіччя, внаслідок дій царського уряду, періодика в підросійській Україні була знищена. Заборонено друкувати україномовні видання університетами. Фактично, лише у підавстрійській Україні збереглася періодика. Але українські газети і журнали Галичини не порушували загальноукраїнських тем, висвітлювали дрібні місцеві події.

Тільки завдяки діяльності М. Павлика та І. Франка, які реформували проросійський, москвофільський журнал «Правда» у 1876 р., зародилась українська демократична журналістика. На чолі з М. Павликом та І. Франком почали виходити журнали «Друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», які згодом були заборонені, але все ж уплинули на формування української журналістики.

Отже, українська література ХІХ сторіччя стала одним із визначальних факторів не лише формування нації, але й засобом об’єднання українського народу.

3. Створення українського професійного театру. Образотворче мистецтво

Становлення і розвиток українського професійного театру відбувається у другій половині ХІХ ст. Його основою стали аматорські колективи, організовані М. Кропивницьким.

Перший професійний театр виник у Харкові за енергійної підтримки Г. Квітки-Основ’яненка. Згодом театри з’явилися в Полтаві, Києві, Одесі. У театрах не було постійного акторського колективу, а виступали мандрівні групи. Спочатку репертуар було запозичено з російської тематики; у п’єсах про Україну українська мова виявлялася спотвореною. Саме це примусило І. Котляревського написати дійсно український водевіль «Наталка-Пол- тавка». В основу перших п’єс покаладено народну творчість: сватання, вечорниці, весілля, народні пісні, танці, героїчні думи та сатиричні пісні, традиції шкільної, бурсацької інтелігенції. Особливе місце в театральному репертуарі склали п’єси М. Гоголя «Ревизор», «Женитьба»; О. Грибоєдова «Горе от ума». Популярними були російські комічні опери, водевілі, але зазначимо, що українські автори (Г. Квітка-Основ’яненко, І. Котляревський та інші) зображували більш реальні ситуації, подавали різні психологічні проблеми на тлі соціальних конфліктів. Гострота соціального аналізу, критичне ставлення до козацької спадщини притаманні історичній п’єсі Т. Шевченка «Назар Стодоля». У першій половині ХІХ сторіччя вже з’явилися актори високого класу (Михайло Щепкін, Карпо Соленик). Це примушувало глядачів ставитися до театру не як до розважальної справи.

Саме завдяки цим діячам української культури був підготовлений бурхливий розвиток українського театру у другій половині ХІХ ст., пов’язаний з іменами М. Старицького, І. Карпенка-Карого, П. Мирного, І. Франка, які утвердили реалістичну драматургію, засновану як на народній творчості, так і на традиціях класичного європейського мистецтва, коріння якого сягає давньогрецького театру. Незважаючи на появу традиційного театру, не припинили свою діяльність аматорські колективи, які створювалися інтелігенцією не лише у великих, але й у малих містечках. Виникали аматорські театральні трупи і в навчальних закладах. Саме театр давав змогу не тільки швидко донести до читацьких мас ідеї та сюжет літературного твору, але робив це образно, емоційно впливав на публіку. Розуміючи значення театру, царська влада намагалася перешкоджати перетворенню театру на народне мистецтво.