- •1. Мова – основний засіб комунікації. Наука про мову – «мовознавство» або лінгвістика.
- •Методи дослідження мови
- •Типологія знаків
- •Структура знака
- •Специфіка мовного знака. Своєрідність мови як знакової системи
- •Знаковість і одиниці мови
- •2. Методи дослідження мови
- •Поняття про методи наукового дослідження
- •Вихідні прийоми наукового аналізу мовного матеріалу
- •Описовий метод
- •Порівняльно-історичний метод
- •Метод лінгвістичної географії
- •Зіставний метод
- •Структурний метод
- •Дистрибутивний аналіз
- •Методика безпосередніх складників
- •Трансформаційний аналіз
- •Компонентний аналіз
- •Застосування математичних методів у мовознавстві
- •3. Зовнішні причини мовних змін
- •Внутрішні причини мовних змін
- •8. У збірнику тез про місце і роль мови в національному відродженні України “Мова і нація”, укладачами якого є в.Іванишин та я.Радевич-Винницький, пояснюються такі функції мови:
- •Інші функції мови:
- •9. Українська мова представляє собою складну систему. Основними одиницями її вважаються звук, буква, слово, частина мови, словосполучення і речення:
- •2. Психічна і фізична діяльність людини в процесі засвоєння і використання мови залишається незмінною.
- •48. Соціологічний напрям розглядав мову як суспільне явище. Мова функціонує автономно від людини. Мова панує над людиною, змушує людину користуватись нею.
- •Принципи поділу на частини мови
- •Класифікація
1. Мова – основний засіб комунікації. Наука про мову – «мовознавство» або лінгвістика.
Мовознавство прийнято поділяти на конкретне і загальне.
Конкретне мовознавство займається вивченням конкретних окремих мов. Напр., русистика вивчає російську мову, полоністика – польську, богемістика – чеську. Конкретне мовознавство вивчає групи споріднених мов: славістика – слов’янськи мови, індоєвропеїстика – індоєвропейські.
Загальне мовознавство присвячено не окремим мовам, а вивчає людську мову взагалі: вивчає загальні риси, закономірності розвитку мови, реалізацію мови. До загального мовознавства відносять такі проблеми як закон розвитку мов, встановлення спорідненості мов.
Крім того, мовознавство ще поділяють на 2 групи: теоретичне і прикладне.
Теоретичне мовознавство з’ясовує сутність і природу мови, її будову, організацію, функціонування та розвиток, тобто вивчає мову як явище(наближається до загального мовознавства).
Прикладне мовознавство займається розв’язанням завдань практичного характеру. До проблематики прикладного мовознавства належить: створення та удосконалення письма та спеціалізованих форм передачі мови(транскрипція), а також стенографія – різновид швидкого запису. Прикладне мовознавство розв’язує і ряд інших традиційних питань, до яких останнім часом долучається нова проблематика, а саме вивчення спілкування ЕОМ з користувачем.
Саме слово «мова» вважається багатозначним, а саме: 1)здатність людини висловлювати свої думки, 2) мова – це конкретна національна мова, 3) манера мовлення(мова тинейджерів).
Мова взагалі – це таке утворення, яке природно виникає на певній стадії розвитку людства і надалі закономірно розвивається.
Мова має соціальне призначення, тобто існує не для окремого індивіда, а для соціуму.
Мовознавство як і будь-яка наука має свій предмет і проблематику вивчення. Предметом мовознавства є мова в усіх її найрізноманітніших виявах.
Одними з проблем, які вирішує сучасна лінгвістика є такі проблеми як:
Що таке мова?
Як і чому розвивається мова?
З чого складається мова? (основні чинники мови, основні буд.матеріали мови: фонема-морфема-слово-речення)
Як організована мова?
Як виникла мова?
Як класифікувати мови світу?
Якими методами доцільніше досліджувати мову?
Як мовознавство пов’язується з іншими науками?
Як мова пов’язана з людським мисленням?
Методи дослідження мови
Науковий метод – це спосіб пізнання предмета або явища, який дозволяє одержати нові знання про будову предмета, його властивості, виникнення тощо.
У мовознавстві використовують велику кількість методів: описовий, структурний, зіставний(контрактивний), історичний, порівняльно-історичний тощо.
Професор Карпенко Ю.О. всі лінгвістичні методи поділив на 2 великі групи: описові і реконструктивні.
Описові (дескриптивні) – це такі методи, які оперують мовними фактами, даними нам у безпосередньому спостереженні. До описових методів відносять:
Експериментальний метод (при вивченні фонетики),
Дистрибутивний (від «розподіл»), що класифікує мовні форми за розподілом однієї одиниці відносно до іншої(антоніми-синоніми, голосні-приголосні),
Статистичний (коли за допомогою спеціального математичного апарату досліджується кількісний бік мови)
Реконструктивні – це такі методи, при яких на базі мовних фактів, які ми маємо в безпосередньому спостереженні, реконструюються(поновлюються) такі мовні факти, які ми зараз спостерігати не можемо. До методів реконструкції належать:
Порівняльно-історичний метод (компаративістика) – застосовується до вивчення історично споріднених мов з метою відновлення давніх, не зафіксованих писемно, мовних одиниць для встановлення спорідненості цих мов, для з’ясування етимології деяких слів.
Метод внутрішньої реконструкції – має на меті вивчення чи дослідження однієї окремо взятої мови в її історичному розвитку (діахронії). Цей метод використовують, коли вивчають групу споріднених мов.
Таким чином, всі методи в лінгвістиці розрізняються за об’єктом дослідження і цей об’єкт дослідження поділяють на 4 сфери:
Описове мовознавство – опис однієї мови в синхронії(зараз, на сучасному етапі)
Історичне мовознавство – опис однієї мови в її розвитку(в діахронії, «крізь час»)
Порівняльно-історичне мовознавство – вивчає групи мов в їх розвитку.
Типологічне мовознавство – це зіставлення кількох мов на сучасному етапі розвитку(в синхронії) безвідносно до їх історії розвитку.
Знакова природа мови
Хоча теорія знакової природи мови бере початок в ученні стоїків (IV ст. до н. є.) і пройшла довгий шлях у своєму розвитку (концепції Арістотеля, граматики Пор-Рояля, В. Гумбольдта, Е. Кассірера, Ч. Пірса, Р. Карнапа, Ч. Морріса, Ч. Огдена, А. Річардса, А. Гардинера, К. Бюлера, Ф. де Соссюра та ін.), ставши предметом особливої лінгвістичної дисципліни — лінгвосеміотики, однак і досі дискусійними є багато питань, серед яких питання про структуру мовного знака та знакові одиниці мови.
Поняття про знак і знакову систему мови
Небезпідставним є твердження, що ми живемо в світі знаків. Дзвінок будильника вранці — сигнал того, що пора вставати. Червоне світло світлофора — знак заборони переходити вулицю, зелений — знак дозволу. По дорозі в університет ви зустрічаєте товариша, кивком голови вітаєтеся з ним чи тиснете йому руку — знак поваги, прихильного ставлення до нього. У гардеробі вам видають жетон, який засвідчує, що у вас прийняли на зберігання пальто. У їдальні ви розплачуєтеся грошовими знаками. А якщо додати до цього різні вивіски на громадських чи торговельних закладах, стрілки, що вказують на рух чи місцезнаходження чогось, різні схеми і графіки, з якими кожного дня доводиться стикатися, то все це засвідчує велику роль різних знакових систем у нашому повсякденному житті.
Однією із знакових систем є мова. Про її знаковий характер говорили ще вчені давніх Індії та Греції. Так, Арістотель стверджував, що «мовні вирази суть знаки душевних вражень, а письмо — знак перших». Поняття знаковості знаходимо також у граматиці Пор-Рояля, а згодом у працях лінгвістів-компаративістів — В. Гумбольдта, О. Потебні, П. Фортунатова, І. Бодуена де Куртене, В. Поржезинського, В. Богородицького та ін. Однак термін знак у дослідженнях цих учених не отримав спеціального лінгвістичного визначення.
Зовсім по-іншому стали розглядати це питання з часу виходу в світ книжки Ф. де Соссюра «Курс загальної лінгвістики» (1916). Ф. де Соссюр мову як систему знаків ставить в один ряд з будь-якою іншою системою знаків, що «відіграє певну роль у житті суспільства». Вивчення мови на рівних правах і тотожними методами мислиться в складі семіології — єдиної науки про знаки: «Мова є система знаків, що виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, з символічними обрядами, з формами ввічливості, з воєнними сигналами тощо. Можна, таким чином, мислити собі науку, яка вивчає життя знаків у житті суспільства. Ми назвали б її семіологія».
Така наука виникла і отримала назву «семіотика».
Семіотика (від грец. зетеіоп «знак*)— наука, що вивчає структуру та функціонування різних знакових систем.
Зародження семіотики пов'язують із працями Чарльза Морріса «Основи теорії знаків» (1938), «Знаки, мова і поведінка» (1964), хоча її початки заклав американський математик і логік Чарльз Пірс. Ф. де Соссюра по праву вважають основоположником лінгвосеміотпики.
Основним поняттям семіотики є знак.
Знак — матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який виступає в процесі пізнання і спілкування в ролі замінника (представника) іншого предмета і використовується для одержання, зберігання, перетворення і передачі інформації.
Основними ознаками знака є: 1) матеріальність, тобто чуттєва сприйманість; 2) позначення чогось, що перебуває поза ним (об'єкт, позначений знаком, називається денотатом або референтом); 3) непов'язаність із позначуваним природним (причиновим) зв'язком; 4) інформативність (здатність нести якусь інформацію і використовуватися з комунікативною метою); 5) системність. Що стосується системності, то її слід розуміти так: знак отримує своє значення лише за умови входження в певну знакову систему. Так, зокрема, знак ! в дорожній знаковій системі означає * небезпечна дорога», в шаховій грі — «цікавий хід», у математиці — «факторіал», у пунктуації — «знак оклику». Червоне світло саме по собі нічого не означає, але в дорожній сигнальній триколірній системі — червоний, жовтий, зелений кольори — воно має певне значення. Кивок головою зверху вниз у системі жестів українців означає «так», а в системі жестів болгар — «ні». Таким чином, знаки утворюють певні системи, а значеннєвість (цінність) знака зумовлюється його місцем у системі. Поза системою знак неможливий.