13. Боротьба проти монголо-татар

На той час, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі — князівства, в Центральній Азії склалася нова могутня Монгольська держава. 1206 р. її об'єднання завершив хан Темучин (його називають Чингісханом, тобто великим ханом). Створення ним централізованої системи державного устрою та боєздатного війська давало можливість завойовувати нові території сусідніх народів. Протягом першої чверті XIII ст. монголи здійснили масштабні завоювання в Китаї, Середній Азії та Закавказзі, після чого опинилися біля кордонів Русі. Для організації відсічі загарбникам було створено об'єднане русько-половецьке військо, в якому взяли участь багато руських князів із своїми дружинами. Та через незгоду між князями під час походу у битві на річці Калка 1223 р. руське військо зазнало нищівної поразки, яка відкрила монголо-татарам шлях на Русь. Переслідуючи руські дружини до Дніпра, далі загарбники йти не наважилися через великі втрати, що завдали їм русичі.

Після смерті Чингісхана (1227) його спадкоємці знову вирішили здійснити похід на Русь, який розпочався 1237 р., очолений ханом Батиєм. 1237—1238 рр. Батиєва орда спустошила землі князівств Південно-Східної Русі. 1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. Вони дощенту зруйнували Переяславську і Чернігівську землю. Восени 1240 р. був обложений і Київ, який був узятий після кількаденного штурму 7 грудня. Залишаючи за собою згарища і руїни, військо Батия розорило Волинську і Галицьку землю, вторглося в межі Польщі, Угорщини й Чехії.

Знекровлені Руські землі опинились під владою монгольської держави – Золотої Орди. Поневолене населення було обкладено численними податками, мусило відбувати виснажливі повинності, нещадно грабувалися селяни і ремісники, молодь забирали в рабство. Золотоординські хани перетворили місцевих князів та бояр на своїх слухняних васалів, намагаючись увічнити роздрібненість Русі. Кожен князь мусив їздити в Орду, щоб отримати з рук хана ярлик (грамоту з дозволом) на право управління своїми землями.Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська земля увійшли до одного з західних улусів (провінції) Золотої Орди. Там постійно кочувала татарська орда, готова в будь-який час до збройного нападу. У Києві правив золотоординський намісник-баскак, який контролював місцеву владу, відав збиранням данини і обліком населення. Формально визнавши владу хана, відносну незалежність продовжувало зберігати лише Галицько-Волинське князівство. Золотоординське панування стало тяжким випробуванням для руських

земель.

14. Історичне значення Русі

. Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок із сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу.Київські князі уклали угоди з Візантією й Священною Римською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом династичними шлюбами, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя. Руські князі підтримували династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Германією, Угорщиною, Норвегією, Візантією. Київська Русь відігравала вагому роль у міждержавних відносинах. За рівнем розвитку міст і торгівлі в X–XI ст. Київська Русь, на думку дослідників, навіть випереджала країни Західної Європи. Недарма варяги називали її "країною міст", а чимало сучасників порівнювали Київ зі "Столицею світу" – Константинополем. Доцільно звернути увагу на віротерпимість і повагу до інших народів, яка панувала на Русі. Зокрема, у багатьох руських містах були колонії німців, поляків, вірмен, готів, варягів тощо.

Таким чином, історична роль Київської Русі полягає в тому, що...

•Русь вперше об'єднала усі східнослов'янські племена в єдину державу.

•Сприяла соціально-економічному, політичному, культурному розвитку східних слов'ян.

•Об'єднання в межах однієї держави дозволило східним слов'янам ефективно захищати свої землі від нападів кочівників та сусідніх

держав.

•Київська Русь стала перепоною для експансії тюркських племен на захід.

•Сприяла зміцненню міжнародного авторитету східних слов'ян, створила для них можливість брати дієву участь у міжнародній політиці.

15.Захоплення Литвою і Польщею укр.земель

правління Гедиміна та Ольгерда

Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об’єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга – Гедиміна (1316 – 1341) – почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицьковолинським князем. Наступний князь Ольгерд. - захоплює територію сучасної Білорусії, починає експансію на українські землі, захоплює лівобережну Україну.

1362 р. - захоплює Київ, центральну Україну. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води до сфери впливу потрапило і Поділля. Потім частково захоплюють Волинь. Там вони зустрічаються з інтересами поляків. Захопивши лівобережну, центральну Україну, Поділля, частково Волинь, литовці утворюють Велике Князівство Литовське.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м’якшою, толерантнішою, ніж татарська. Великі адміністративні місця залишаються за українцями, помірні податки (набагато нижче, ніж у монголів).1360 р. - закінчується правління на території України.

Паралельно литовцям, поляки починають експансію на території України. Казимир Великий об'єднав Польщу в єдину державу і починає подивлятися на західну Україну. 1340 р. - поляки вступають на Галичину. Боярин Дедько організовує повстання у 1344 р. і виганяє Казимира. Після смерті Дедка (1347 р.) знову починається експансія. 1366 р. поляки захоплюють Галичину і частину Волині. Спочатку поляки запроваджують зміни: поряд з латинською, українською мовами входить польська мова. 1375 р. - будується католицьке архиєпископство у Львові, запроваджується католицизм. Всі посади поляки роздають своїм, це не подобається боярам. Експлуатують селян. До середини 15 ст. Галичина реорганізується в Руське князівство і стає провінцією Польщі.

16. Кревська Унія

Кревська унія 1385 року — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло зобов'язувався прилучити свої землі, литовські й руські до корони Польської, перевести Велике князівство Литовське на католицтво і стати королем єдиної польсько-литовської держави.

У спеціальній грамоті, яку видав Ягайло у серпні 1385 р. в м. Крево литовський князь зобов'язувався прийняти католицизм і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати до Польського королівства підвладні йому руські, литовські та жмудські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавляли Велике князівство Литовське самостійності.

На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Незабаром у Кракові він прийняв католицтво і нове ім'я — Владислав II, а також одружився зі спадкоємницею польського престолу Ядвігою. 4 березня 1386 р. Ягайло коронувався.

Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичні умови в Східній Європі.

Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливу магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед руського (українського) населення, для якого вона означала посилення феодального гніту і реальну загрозу поширення влади польських магнатів

і шляхти на всю Україну.

17.Укр.землі в складі Литовської держави

Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р.. його наступником став молодший брат Ягайла Свидригайло Ольгердович сіверський князь. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі за незалежність великого князівства Литовського. У своїй політиці спирався на українську знать, що зумовило невдоволення литовських феодалів-католиків.

В межах Великого князівства Литовського існувало дві держави - Литва, якою правив Сигізмунд та "Велике князівство Руське" де правив Свидригайло. Вирішальна битва між руськими та польсько-литовськими військами відбувалася у 1435 р. під Вількомером. Війська Свидригайла були розбиті, а сам він втік, зрікшись титулу князя "Великого князівства Руського".

Після смерті Сигізмунда великим князем Литовським було обрано Казимира (сина Ягайла), який став королем Польщі. Казимир, бажаючи забезпечити внутрішній спокій, визнав за Свидригайлом номінальний пожиттєвий титул Великого князя і можливість володіти відновленим Волинським князівством. Казимир мусив визнати і відновлення удільності київського князівства, до влади в якому повернулися династія Олельковичів. Але з часом намагання Казимира ліквідувати автономію руських князівств увінчалася успіхом. Скориставшись смертю Свидригайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське у 1452 р. та Київське у 1471 р. князівства. На українські землі поширювався воєводський устрій.

Після смерті Казимира у 1492 р. воєнна активність Москви зростає і російські війська почали наступ на Смоленську та Чернігово-Сіверську землі. В результаті війни з Литвою 1500-1503 рр. Москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину не відмовившись однак від просування в руські землі. Ці воєнні дії активізували визвольний рух в українських землях у яких брав участь Михайло Глинський. Але цей рух зазнав поразки, так як була відсутня обіцяна допомога з боку кримського хана та московського князя, а також відсутність допомоги українських князів та бояр, які вже адаптувались в системі великого князівства Литовського, вони не

бажали ризикувати заради ідеї утворення київської держави.

18. Люблінська унія

1 липня 1569 р. було укладено польсько-литовську Люблінську унію, яка юридично закріпила появу нової держави – Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишньої державності – печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою основою – Литовський статут.

Наслідки Люблінської унії

українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили собі окремий статус у політичній, соціально-правовій системі нової держави;

на українську територію поширювалися через Польщу нові форми соціального та правового життя, шляхетської демократії, міського самоврядування тощо;

суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого стала стрімка полонізація української шляхти;

втягнення України до міжнародної системи економічного життя призвело до остаточного закріпачення селян, постійного зростання експлуатації підневільного населення, зосередження торгівля в руках шляхти;

православним українцям заборонялося займати вищі державні посади; у містах православні українці усувалися від участі в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися

певними ремеслами, обмеження торгівлі та ін.);в установах панувала тільки польська мова та латинь як мова освіти, судочинства, діловодства.

19. Брестська церковна унія

Католицька церква хотіла розширити сферу впливу та підпорядкувати православних папі римському. Це було особливо актуально в умовах втрати вірян через поширення протестантизму. Зі свого боку, православне духовенство намагалося позбавитись від нерівноправності з католиками та посилити свої позиції, досягти зближення із західноєвропейською культурою. Річ Посполита вважала єдину віру чинником, що зміцнює державу і розцінювала унію як перехідний етап до чистого католицизму.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бресті. Однак собор розколовся на дві частини – уніатську та православну. Уніатська частина затвердила акт об’єднання церков та утворення української греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися православними, а церковнослов’янська мова – мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті. Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби примирення були марними.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися уніатам. Водночас уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами. Католицька верхівка вбачала в грекокатолицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію.

Таким чином, в українській церкві стався розкол, який породив непримиренну духовно-політичну боротьбу в Україні. Польський уряд на чолі з королем Сигізмундом III повністю встав на бік уніатів і почав пряме переслідування православних в Україні. Новий митрополит київський Іпатій також повів активну боротьбу за здійснення унії. Він переслідував непокірних священнослужителів, лишаючи їх приходу і сану, відбирав у православних храми і монастирі, школи і друкарні. Підкоряючись владі та сподіваючись набути нових пільг і привілеїв, велика частина української шляхти почала переходити в уніатство. Проте більшість

населення України не прийняла унії та зберегла свою прихильність до православ'я.

20. Виникнення укр. козацтва Запорозька Січ

Виникнення козацтва.

Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст. Причини формування:

існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;

наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством;

досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками;

природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації;

зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;

посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;

зростанням зовнішньої загрози, потреба захисту від нападів турків і татар.

У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування. 300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська, але незабаром був розформований. Лише у 1578 р уряд Речі Посполитої був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. До реєстру було вписано 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

Запорозька Січ

Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького. Під його керівництвом протягом 1552 – 1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. Її рішення були обов’язковими. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі – військової старшини, а також органів місцевої влади – паланкової або полкової старшини.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право. Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію, зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Січ мала і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Козаки прихильно ставилися до релігії.

Основними напрямами зовнішньої політики Запорозької Січі були:

-боротьба проти татарсько-турецької агресії. Цю функцію козацтво взяло на себе з самого початку свого існування. Героїчні, найбільш резонансні походи проти татар і турків пов'язані з іменами гетьманів Богдана Ружинського (1575 р.), Самійла Кішки (поч. XVII ст.), Михайла Наймановича (1608 р.), Петра Конашевича-Сагайдачного (1616 р.).

21. Козацькі повстання

Посилення Польщею соціального та релігійного гніту, закріпачення селян і нереєстрових козаків, захоплення феодалами південноукраїнських земель де вони зіткнулися з інтересами козаків -- призвело до зростання соціальної напруженості в Речі Посполитій та козацьких повстань. Головні сили: селянство та козацтво.

Причини повстань:

Постійні обмеження реєстру; Узаконення кріпосного права; Утиски нереєстровців;

Порушення майнових прав реєстровців; Несвоєчасність надання платні.

Повстання Криштофа Косинського Привод: суперечка К. Косинського за землю з князем Острозьким. Початок: осінь 1591 р.

Територія: Київщина, Поділля і Волинь Битви: битва під П'яткою 23-31 січня 1593 р. (поразка повстанців)

Наслідки: на захоплених землях установлювався козацький лад, скасовувалися повинності.

Повстання Северина Наливайко Привод: заборона урядом Речі Посполитої здійснювати походи на Молдавію. Початок: весна 1595 р.

Територія: Волинь, Брацлавщина, Київщина і Поділля.

Битви: біля урочища Гострий Камінь (переможця не визначено), Солоницька битва травень 1596 р. (поразка повстанців) Кінець: капітуляція повстанців 18 травня 1596 р.

Значення повстань: розпочали період півстолітнього козацько-польського протистояння, що закінчився Національно-визвольною війною українського народу проти польського панування.

Основною причиною поразки козацьких повстань кінця XVI ст. було те, що вони зводилися до боротьби козацтва за свої вузькі станові інтереси. Знищенням маєтків польської шляхти козаки намагалися помститися державній владі Речі Посполитої за ігнорування своїх прав. Піднятися до того рівня, щоб закликати всі стани українського суспільства до визвольної боротьби, вони не змогли. Вагому роль у цьому відіграло також те, що ватажки повстань не зуміли піднятися до ролі загальнонаціональних лідерів, які захищають

інтереси всього народу.

22. Українська нац. революція

Основними причинами вибуху визвольної війни стало посилення феодального (соціального), національного та релігійного гноблення українського народу (потрійний гніт):

посилення експлуатації селян і міщан; наступ на права реєстрового козацтва йнебажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан;

незахищеність прав української шляхти від свавілля польських магнатів;

продовжування полонізації;

утиски православного духовенства та насаджування католицизму.

Можна розділити національну революцію XVII ст. на три великі, відмінні між собою, періоди:

І – 1648–1657 рр. (найбільший розмах національно-визвольної та соціальноїборотьби; розгортання селянської війни; ліквідація дореволюційної системи феодальнихвідносин на селі; утвердження Української держави та її еволюція від республіканськоїформи правління до монархічної);

ІІ – вересень 1657 р. – червень 1663 р. - різке загострення соціально-політичноїборотьби, що вилилася в громадянську війну; жахливе спустошення українських земель;наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціальноекономічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, повернення до ідеїавтономізму 1648 р.; розкол Української держави на два гетьманства; поділ України наПравобережну та Лівобережну; втручання іноземних держав (Польщі, Московської держави,Туреччини, Кримського ханства) у внутрішні справи козацької держави та намаганнярозчленування України;

ІІІ – червень 1663 р. – вересень 1676 р. – боротьба за возз‟єднання. Цей періодзначна частина науковців називає добою Руїни. Характерними рисами цього періоду були:боротьба національно-патріотичних сил за збереження її єдності; виснаження визвольнихзмагань; ліквідація державних інституцій на Правобережжі та остаточна поразка революції.Лідером національних патріотичних сил у боротьбі за об‟єднання українських земель вмежах однієї держави та відновлення її незалежності став правобережний гетьман ПетроДорошенко (1665 – 1676 рр.).

Типологія:

В історичній науці залишаються відкритими питання типології, хронологічних меж і періодизації боротьби, що розпочалася в 1648 р. Набрали поширення такі її терміни як «повстання» (козацьке, народне, українське, селянське і та ін. ), «війна» (козацька, селянська, громадянська, польсько-козацька, визвольна, національно-визвольна, та ін.), «революція» (козацька, буржуазна, національна,

національно-визвольна, українська та ін.). Можна сказати , що подія, яка розпочалася у 1648 р., становила собою не «повстання» чи «війну», а «Українську національну революцію». Помилковим є вживання термінів «козацьке повстання», «козацька війна» і т. ін., бо вони ігнорують національно-визвольну боротьбу української нації за створення незалежної держави.

Залишається нез'ясованим питання хронологічних меж революції. В радянській історіографії 50—80- х рр. панував погляд, що Визвольна війна тривала протягом 1648—1657 рр.