35. Слобідська та Південна Україна

Слобідська Україна має окрему історію. У 16 ст. це були незаселені простори, названі "Диким полем", які охоплювали територію сучасних Харківської, Сумської та суміжних із ними частин Донецької, Луганської, а також Воронезької та Курської областей Російської Федерації.

Першу колонізацію цього краю проводили монастирі. Згодом сюди переселялось українське козацтво, особливо після невдалих повстань, і селянство.

Переселенці мали право зберігати козацький устрій, але підпорядковувалися московському урядові, повинні були охороняти московські кордони від татарських нападів, зберігаючи таку саму військову організацію, як у Гетьманщині. Тут було створено 5 полків, які поділялися на сотні; затверджував полковників московський цар. У сотнях обирали сотника, який сам добирав усю старшину. Полки не мали спільного проводу — гетьмана, а були підпорядковані владі білгородського воєводи. З іншими українськими землями Слобожанщина пересувала у слабких зв'язках, хоча в Гетьманщині не раз виникала ідея об'єднати її під гетьманською булавою, проте безуспішно — царський уряд протидіяв цьому.

Крім охорони земель від татарських нападів, царизм примушував слобідських козаків здійснювати походи проти Гетьманщини, зокрема, проти гетьманів І. Виговського та П. Орлика. Всіх слобідських козаків залучали до Азовських походів, війни зі шведами, для будівництва укріплень — як в Україні, так і поза нею. У 1700 р. московський цар видав указ про обов'язкову постійну службу слобідських козаків. Відтоді почався наступ на автономію Слобідської України.

Слобожанщина мала добре розвинуте господарство. Завдяки родючим землям у краї процвітали продуктивне землеробство, скотарство, виноградарство. Жителі міст займалися ремеслами.

Культурне життя Слобожанщини було тісно пов'язане з гетьманською Україною. Книги, надруковані в Києві, Чернігові, НовгородСіверську і західноукраїнських друкарнях, поширювалися серед слобідського населення. Вже на поч. 18 ст. Слобожанщина мала власну вищу школу-колегію, перенесену до Харкова. Поширеною була народна школа. Зразком культурної єдності українських земель може бути діяльність видатного українського філософа Григорія Сковороди (1722—1794).

Важкою була доля Південної України, яка впродовж століть перебували під постійною загрозою турецько-татарських нападів. Це призводило до значного скорочення чисельності населення, загрожувало геноцидом українського народу.

Рідну землю боронило запорізьке козацтво на чолі зі славетними ватажками Д. Вайдою-Вишневецьким, П. Сагайдачним, І. Сірком та багатьма ін.

У 40-х роках 18 ст., згідно з Білгородським договором між Росією і Туреччиною, південноукраїнські землі відійшли до Росії. Почався колонізаційний рух у цьому краї. Сюди переселялися росіяни у пошуках кращої долі, втікали українці з Правобережної України, Слобожанщини, Гетьманщини. До Південної України прибуло чимало іноземних колоністів: сербів, болгар, молдаван, німців. Вони селилися хуторами та слободами, а з сер. 18 ст. царський уряд створював із переселенців військові поселення. У1764 р. тут було

засновано Новоросійську губернію, до якої згодом приєднано чимало земель Запорізької Січі.

36. Правобережжя за зах.укр землі напр. 17-18 ст.

Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Схід на Галичина в цей період входили до складу Польщі. Північна Буковина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванії (Семиграддя), що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Але з 1687 р. ця територія відійшла в результаті австрійсько-турецької війни до Австрії.

У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західноукраїнським землям відводилася роль колонії.

Тривав процес колонізації українського населення. Польська мова у 18 ст. стала офіційною навіть на Київщині та Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Посилювались і процеси покатоличення. ,У 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир. До 1765 р. на Київщині та Поділлі залишилось усього 20 православних парафій. Хоча в 1767 р. польський сейм зрівняв у правах католиків та православних, проте на практиці це не реалізовувалось.

Земельна власність, як і раніше, належала польським магнатам. На початку XVIII ст. магнатам на Київщині належало 75% усіх дворів, а шляхті — 1 % Захищаючи власні виняткові привілеї, шляхта намагалася обмежити входження у свій стан представників інших верств населення.

Тому з 1669 р. з'являється інститут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього покоління, обіймати державні посади й обиратися депутатами сейму й сеймиків. На початку XVIII ст. шляхта нараховувала 95 тис. осіб або 3,4% населення.

На території Правобережної України протягом XVIII ст. залишалися три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд із чиншем використовувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина.

Упровадження слобод було вимушеним кроком польської шляхти, певним наслідком національно-визвольної боротьби. Селяни, які поселялися на панській землі, на якийсь час (до 6 років) звільнялися від усяких повинностей, що давало можливість залучати додаткову робочу силу й відроджувати зруйновану економіку краю.

У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався перерозподіл земельної власності. Маєтки супротивників австрійської влади конфісковували й передавали німецьким феодалам. Це призвело до опору (у тому числі й збройного) з боку угорських феодалів. Компромісу досягли в 1711 p., коли угорських феодалів зрівняли в правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами (12%) і селянами (88%).

Застарілі феодальні відносини не давали можливості швидко розвиватися містам. Залежність від магнатів, наявність значної кількості міщан, які займалися сільським господарством, заважали стати містам дійсними торгово-ремісничими центрами. У середині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. осіб, або 12,8% усього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності і єдиним привілеєм для них залишалося право ярмаркової торгівлі. Залежно від величини й кількості населення міста розділялися на три групи: Львів, королівські й муніципальні.

37.Розвиток підросійської України. Реформи

Упродовж 60-80-х років XIX ст. завершився промисловий переворот, тобто перехід мануфактур до заводів і фабрик.

Особливо швидкими	темпам розвивалась вугільна, залізорудна і металургійна промисловість (Донецько-Криворізький
басейн). На кін. XIX	ст. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу російської імперії. Нарощувалося виробництво

традиційних для України галузей промисловості по переробці сільськогосподарської продукції: цукрова, винокурна та макомельна. Машинобудування розвивалося повільно, винятком було виготовлення сільськогосподарських машин. Промисловому розвитку сприяло бурхливе будівництво залізниць.

Велику роль у промисловості, особливо важкій, відігравав іноземний капітал (німецький, англійський, французький, бельгійський - 80-90%). Ішов процес зростання міст: Одеса. Київ. Харків Не дивлячись на швидкий темп індустріалізації, в Україні переважало сільське господарство. Капіталізація сільського господарства

йшла двома шляхами: прусським( повільний перехід поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин) та американський( процес утворення фермерських індивідуальних господарств, які використовували найману працю і постачали продукти на ринок).

Перехід на капіталістичну форму господарювання сприяв піднесенню в сільськогосподарському виробництві. Таким чином Наддніпрянська Україна була одна з найбільших розвинутих аграрних та індустріальних районів російської імперії, але при цьому її розвиток мав ряд особливостей:

●лише 15 % підприємств виготовляли готову продукцію, а всі інші постачали сировину для виготовлення продукції в Росії.

●розвиток української економіки базувався не на місцевому капіталі, а на капіталі, що надходив зовні (з Росії), більша частина

прибутків вивозилась.

Висновок: Україна позбавлялась потенційних прибутків і підпорядковувалась інтересам іноземного капіталу.

Реформи:

Судова реформа (1864 р.)

Запровадила безстановий суд, незалежний від владних органів. Судові засідання стали публічними ( у присутності глядачів та преси). Було введено змагальність судочинства між адвокатом та прокурором. У карних справах запровадили суд присяжних. Дрібні справи розглядав мировий суддя, яких обирався земством або міською думою. Також установили кілька судових інстанцій: мировий, окружний суди, судова палата; для особливо важливих справВерховний кримінальний суд.

Воєнна реформа (1862-1874 рр.)

Запровадила загальну військову повинність чоловіків недворян з 20 років — замість рекрутських наборів. Служба скорочувалася з 25 до 6-7 років; заборонені були тілесні покарання. Країну поділили на 15 військових округів, в Україні — Харківський, Одеський, Київський. Армія переозброювалася за новітніми технологіями, був заснований паровий військоий флот. .

Фінансова реформа

Зосередила управління грошовими ресурсами в руках міністерства фінансів. Незалежні від губернанора контрольні палати щомісяця контролювали видатки всіх губернських установ. Було засновано Державний банк, який мав переважне право на кредитування торговельних і промислових підприємств. З 1862 року у пресі пулікували дані про прибутки та видатки держави.

Реформи освіти.

Започаткувала єдину систему початкової освіти в народних училищах для дівчаток і хлопчиків. Було створено мережу чоловічих та жіночих красичних гімназій (давали грунтовну класичну освіту і готували до університету) та реальних гімназій ( давали природничу та фізико-математичну освіту, готували до вищої технічної школи), де міг вчитися будь-хто платоспроможний. В університетах відновили автономію, проте навчання в них було дрступним лише для чоловіків. Жінки могли здобувати вищу освіту жіноцтва на приватних курсах, їм дозволялося вчителювати.

Значення реформ 60-х рр.

реформи поклали початок капіталістичному розвитку Росії та України, перетворивши феодально-селянську монархію в монархію буржуазну, як у економічній сфері (відміна кріпосного права) так і у політичній сфері (буржуазні реформи 1864-1874 рр.)

Реформи сприяли швидкому капіталістичному розвитку держави, відбулася демократизація суспільства в деякому обсязі.

38.Кирило-Мефодіївське товариство

У1846 р. в Києві виникла українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство.

Засновниками були В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, О.Маркевич. У роботі товариства активну участь брав і Т.Шевченко.

Концепція кирило-мефодіївців передбачала:

створення демократичної федерації християнських слов’янських республік з центом у Києві;

знищення царизму та скасування кріпосного права та станів;

утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян;

досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов’янськими народами;

поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Головною особою широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму, роль спасителя і об’єднувача усіх слов’янських народів. Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш) – до революційних методів (Г.Андрузький, М.Гулак, Т.Шевченко). Навесні 1847 р. Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

39. Громадські, національні та революційні рухи

Народники

Основною опорою народницького руху поширеного в 60 – 80-х роках XIX ст., стали вихідці із дворянської та різночинської інтелігенції. Народники обстоювали необхідність переходу до «народного виробництва» – некапіталістичної індустріалізації. встановлення соціалістичного устрою на основі селянської общини. На їхню думку, засобом, за допомогою якого можна «перестрибнути» через буржуазний етап розвитку, мусить бути революція. У 1874 р. розпочалося масове «ходіння в народ» демократичної інтелігенції. Народницький рух охопив 37 губерній європейської Росії. Проте народ не відгукнувся на революційні заклики народників. Чимало народницьких організацій діяло в Україні: Києві Одесі, Харкові, Житомирі, Чернігові, Полтаві, Миколаєві.

Соціал-демократичний рух

Розчарування частини народників у ставці на революційний потенціал селянства призводить наприкінці ХІХ ст. до поширення ідеології марксизму, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія. В основі марксистського світобачення лежали послідовний матеріалізм, теорія класової боротьби, віра у всесвітньо-історичну революційну роль пролетаріату, творця нового, комуністичного суспільства. У 80 – 90-х роках у Катеринославі, Києві, Одесі, Харкові виникають нелегальні марксистські гуртки, які займаються пропагандою та агітацією і намагаються налагодити зв’язок з робітничим рухом.

Ліберальний рух

В основі ліберального руху лежала ідея розвитку економіки за законами вільного ринку, конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права особи і мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційний вид боротьби, ліберали шукали компроміси з урядом. Опорою ліберального руху були земства. Найвпливовішою була ліберальна група земців Чернігівщини. Також осередки існували у Київському, Харківському, Полтавському, Ніжинському та інших земствах.

Основними видами діяльності було створення опозиційної пресита скликання з'їздів земських службовців. Ліберальний рух в Україні, на жаль, не зміг перетворитися на потужну опозиційну силу.

Національний рух

Колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства 1859 р. створюють у Петербурзі першу українську громаду – культурноосвітню організацію, яка мала на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в українських землях у цей час була Київська громада. Її лідерами були представники нової хвилі української інтелігенції – В.Антонович, Т.Рильський, А.Свидницький, П. Житецький.

Поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Вже 1863 р. побачив світ сумнозвісний Валуєвський указ, що забороняв видання українською мовою шкільних та релігійних видань (заборона не стосувалася лише творів художньої літератури). Після Валуєвського указу стає пауза у процесі національного відродження. Лише на поч. 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили – В.Антонович, О.Кистяківський, М.Драгоманов, М.Зібер, М.Старицький, П.Чубинський.

Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 р., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на

яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон.

40. Гром.політ життя Західної України

«Руська трійця»

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке а літературне угруповання «Руська трійця». Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету: М.Шашкевич І.Вагилевич та Я.Головацький, які активно виступили на захист рідної української мови.

Завдання

в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу;

прагненні «підняти дух народний, просвітити народ»;

максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Москвофіли

Відповіддю на посилення польського впливу в західноукраїнських землях стало виникнення москвофільської та народовської суспільно-політичних течій. Москвофільська течія виникає ще 1848 р. Лідерами були Д.Зубрицький, В.Дідицький, М.Малиновський, Д.Добрянський. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії.

Ідеологічна основа:

протиставлення польській мові «язичія» (суміші російської, української, старослов’янської та польської мов), що заперечувало право на розвиток української мови як літературної;

обстоювання тези про єдиний «руський», або ж «пан-руський» народ, що проживає на території «від Карпат до Уралу», до якого

москвофіли зараховували і галицьких русинів;захист таких формальних рис руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт.

Народовці

Однак для частини молодої української інтелігенції неприйнятними були орієнтація москвофілів на реакційне царське самодержавство. На цьому ґрунті формується народовська (українофільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли В.Шашкевич, К.Климович, Ф.Заревич, які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду – один з перших осередків

українофільства в краї. Основна мета:

розвиток української літератури на народній основі

створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю

згуртування національних інтелектуальних сил. Саме тому свою активність вони виявили насамперед у культурній сфері.

Вони займалися виданням таких журналыв «Мета», «Нива», «Правда» та ын а також заснували культурно-освітні та науковы товариства («Руська бесіда» – 1861 р., «Просвіта» –1868 р., Наукове товариство імені Шевченка – 1873 р.)

41. Україна в часи Першої російської революції

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. Саме цього дня була розстріляна за наказом уряду 150-тисячна мирна робітнича демонстрація, учасники якої намагалися передати цареві петицію про свої потреби. Лише протягом квітня – серпня 1905 р. в Україні відбулося понад 300 робітничих страйків, у яких взяло участь понад 110 тис. осіб. Наслідком широкомасштабного жовтневого політичного страйку стало підписання 17 жовтня Миколою II Маніфесту, у якому народові обіцяли громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося скликання російського парламенту – законодавчої Державної думи із залученням до виборів, усіх верств населення. Цей документ мав надзвичайно важливі наслідки:

● він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності, помітно її пожвавив та урізноманітнив. ● нового імпульсу було надано процесові масової самоорганізації суспільства, тобто утворенню партій, рад, профспілок та інших суспільних організацій.

У І та II Державних думах на правах парламентської фракції діяла Українська думська громада, яка обстоювала, головним чином, право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. З червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот:

перша російська революція зазнала поразки.

42. Україна в часи Першої світової

Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія).

Загарбання українських земель було невід’ємною частиною агресивних планів основних учасників ворогуючих блоків. Якщо АвстроУгорщина претендувала на Поділля та Волинь, то Німеччина виношувала більш масштабні плани. Не меншими були апетити і у російського самодержавства. Самодержавство планувало акцію приєднання Галичини, Буковини та Закарпаття.

З початком війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці мусили воювати за чужі інтереси.

Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада. На чолі цього об’єднання став К.Левицький. За ініціативи Головної Української Ради незабаром було створено легіон Українських січових стрільців (УСС). Але з 28 тис. бажаючих до УСС було зараховано лише 2,5 тис. осіб.

Проросійську позицію в Наддіпрянській Україні спочатку зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). Відомі представники українського руху Д.Дорошенко, А.Вязлов, А.Ніковський брали участь у роботі Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу земств і міст, створеного з метою посилення оборонного потенціалу Російської імперії.

На початку війни емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительньш комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Під час війни в скрутному становищі опинилося населення Галичини й Буковини. Основною метою російської адміністрації було знищення основного центру українського національного руху.

Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії. Суть трагедії українського народу полягає в тім, що війна перетворила українські землі на об’єкт експансії, арену воєнних

дій.

43. Політична ситуація після Лютневої революції

Після Лютневої революції (Микола ІІ відрікся від влади) влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду на чолі з князем Львовим, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою в Україні були буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію.

Все це зумовило появі в Україні ще одного центру влади – Центральної Ради – яка утворилася 4 березня 1917 р. Головою Центральної Ради було обрано М.Грушевського.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму.

6-8 квітня 1917 р. у Києві працював Український національний конгрес, який надав Центральній Раді повноваження представляти народ України, перетворивши її таким чином на своєрідний український парламент.

Тимчасовий уряд відхилив вимоги Центральної Ради щодо автономії. Таке рішення надзвичайно загострило українсько-російські

відносини.

44. Перший універсал

Перший Універсал Української Центральної Ради — перший державно-політичний акт, універсал Центральної Ради, що проголосив автономію України 23 червня 1917 р.

Така активна державотворча діяльність викликала занепокоєння у Петрограді. Саме тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація. У ході переговорів було досягнуто певного компромісу.

Центральна Рада погодилася зачекати законодавчого затвердження автономії України загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1918 р. Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду представницьким органом українського народу (за умови її поповнення представниками національних меншин), а Генеральний секретаріат – органом крайової адміністрації. Тимчасовий уряд погодився також сприяти об’єднанню українців в окремі військові частини.

Причини проголошення:

● відхилення Тимчасовим урядом вимог делегації УЦР на чолі з В. Винниченком про надання Україні автономії;

Основні положення І Універсалу:

●проголошення автономії України;

●УЦР ставала вищим державним органом влади в Україні до скликання Всенародних українських зборів;

●заклик до населення створювати підпорядковані УЦР органи влади на місцях;

●створення української державної скарбниці за рахунок спеціального податку з населення;

●участь представників усіх національностей у державотворчих процесах в Україні;

●необхідність розробки закону про землю, за яким право порядкувати землю належало б винятково народові України.