8.Категорії носіїв збудників інф.Хвороб та оцінка їх епід.Небезпеки.

Носій – людина чи тварина, перебування в організмі якої патогенних м/о не супроводжується клінічними проявами хвороби.

Носійство – первинне – у осіб, які раніше не хворіли на відповідну інфекційну хворобу. Види:

Транзиторне – збудник не приживається в організмі, швидко покидає його, тривалість менша ніж при хворобі, виділяється з підтвердженням лише одноразово (шигельоз, холера)

Інапарантне (безсимптомне) – тривалість виділення збудника як при інфекційних хворобах (холера, поліомієліт, скарлатина)

Носійство – вторинне – після інфекції чи імунізації:

Гостре реконвалесцентне – триває до 3 міс після хвороби (холера, поліомієліт),

Хронічне – триває більше 3 міс (черевний тиф, паратиф)

Імунні носії – особи, у яких імунітет сформувався після захворювання чи імунізації.

Епіднебезпека при антропонозних інфекціях залежить від: форми прояву інфекції (хворий чи носій), її перебігу та типу; періоду інф. Хв.. та тривалості заразності; стадії контагіозності інф.хв.; виду профілактичної діяльності людини; рівня санітарної культури людини.

При порівнянні епіднебезпеки хворих і носіїв треба виходити з наступних критеріїв: співвідношення кількості хворих і носіїв, активності джерела збудника (госпіталізація хворого, санація носія), інтенсивності виділення збудників, тривалості заразного періоду, труднощів виявлення джерела збудника (на відімну від хворого, у носія відсутні симптоми захворювання у зв’язку з чим носії не звертаються за медичною допомогою і виявляються лише при лабораторному обстеженні)

9.Тварини як джерело збудників інфекцій

Епізоотичний процес – ланцюг пов’язаних один з одним інфекційних станів серед тварин. Інфекції при яких при яких джерелом зараження є домашні та дикі тварини називаються зоонозними. Класифікація тварин за ступенем і формою контакту: а) домашні тварини (птахи): с/г, охоронні, декоративні; б) синантропні; в) навіпсенантропні; г) ксенантропні (дикі).

Домашні тварини постійно проживають поряд з людиною, на території населених пунктів. Тому ймовірність зараження від них зооантропонозними інфекційними хворобами у людини вища, ніж від диких тварин. Так, ВРХ м.б. джерелом збудників бруцельозу, лептоспірозу, сальмонельозу; свині – теніозу; собаки, коти – токсоплазмозу, сказу, лептоспірозу; птахи – сальмонельозу, орнітозу. Дикі тварини є в основному збудниками тих же інфекційних хвороб, але люди стикаються з ними рідше, тому їх епідеміологічне значення менше.

Велике епідеміологічне значення мають гризуни. Вони швидко розмножуються, рано досягають статевої зрілості, надзвичайно плодючі, здатні пристосовуватися до важких умов. Вони псують господарські та промислові споруди, житла, комунікації, матеріальні цінності, споживають і забруднюють харчові продукти. Більшість видів гризунів активні протягом всього року, деякі (бабаки, ховрахи) у несприятливий для них сезон впадають у сплячку. Кожен з видів має свою територію розселення (ареал) і місце переважного перебування (стації).

Збудники зоонозних інфекцій адаптувалися до стабільної циркуляції серед тварин, це для них природне середовище. За певних умов людини заражається на зоонозну інфекцію, але вона є біологічним тупиком для неї.