- •4.1. Сутність програмування і організація соціологічного дослідження
- •4.2. Опитування як провідний метод збору соціологічної інформації
- •Запитання анкети
- •4.3. Аналіз документів, спостереження і експеримент у соціології
- •Класифікація видів документів
- •4.4. Оброблення і аналіз соціальної інформації
- •4.5. Прогнозування соціальних явищ і процесів
- •4.6. Якісні методи соціологічного дослідження
- •Особливості тактик якісного аналізу
- •§ 1. Методи збирання соціологічної інформації
- •§ 2. Проект соціологічного дослідження
- •§ 3. Програма соціологічного дослідження
- •§ 4. Вибірка в соціологічному дослідженні
- •§ 5. Анкета — основний інструмент дослідження
- •3. Ознайомлення з відповідями на відкриті запитання допоможе соціологу в поглибленій розробці проблеми, над якою він працює.
- •§ 6. Обробка та аналіз первинної соціологічної інформації
- •8. Лонгітюдне соціологічне дослідження - це дослідження:
- •1. Соціологічні дослідження і суспільна практика
- •2. Програма соціологічного дослідження
- •3. Методи соціологічних досліджень
- •56. Основні види соціологічних досліджень і їхні особливості
- •57. Методи збору даних
- •58. Вибірка у соціології та її види
- •59. Розробка програми соціологічного дослідження. Інструментарій і етапи соціологічного дослідження
- •60. Операціоналізація понять у соціології
- •61. Особливості проведення опитувань. Вимір і шкалування в соціології
- •62. Статистичні методи обробки первинної соціологічної інформації
- •63. Теоретичне осмислення матеріалів дослідження
- •64. Основні вимоги до підготовки звітів соціологічного дослідження
- •4.4. Методика I техніка соціологічних досліджень
- •4.4.1. Методичні рекомендації до вивчення теми
Особливості тактик якісного аналізу
Спрямованість, мета дослідження |
Тактика аналізу |
Виявлення унікальних особливостей об'єкта, прихованих сил його функціонування |
«Кейс-стаді» |
Нове знання про культуру певного суспільства |
Етнографічне дослідження |
З'ясування суб'єктивних аспектів історичної події, її наслідків для учасників або очевидців |
Усна історія |
Інтерес до ретроспективи соціальних процесів і механізмів передавання культурного капіталу від покоління до покоління |
Історія родини |
Відображення в індивідуальному житті соціально-культурних норм, співвідношення соціального й індивідуального |
Історія життя |
Таблиця 4.7
Відмінності змісту і послідовності операцій за кількісного і якісного підходів
|
Кількісні методи |
Якісні методи |
Гіпотези |
Здійснюється перевірка гіпотез, які формулюються у програмі до початку збору даних |
Значення фактів, явищ осмислюються після «занурення» дослідника У дані |
Концепції (поняття) |
Формулюються з теорій і переводяться на мову операцій з даними |
Концепції є результатом послідовного узагальнення термінологічних «гнізд» (таксонів) живої мови |
Вимірювальні процедури |
Інструменти виміру розробляють і перевіряють у пілотажних дослідженнях; як правило, є формалізованими |
Вимірювальні інструменти формулюються у результаті польового дослідження; часто вони є специфічними, відображають індивідуальний дослідницький підхід |
Подання даних |
Статистичні розподіли, показники шкал, результати вимірів |
Представлені у висловлюваннях, фрагментах документів, спостереженнях, транскриптах |
Теорії |
Гіпотетико-дедуктивні, казуальні |
Інтерпретативні, індуктивні |
Процедури |
Стандартизовані, передбачається їхнє дублювання |
Процедури дублюються рідко |
Аналіз |
Здійснюється статистичними методами |
Здійснюється шляхом виділення тем або узагальнення ідей із зібраних свідчень; організація даних підпорядкована одержанню цілісної картини |
Роль і позиція дослідника в якісному дослідженні універсальна. Вона вимагає значно менших матеріальних витрат, ніж інтелектуальних. Дослідник повинен уміти комбінувати абстрактне і конкретне, зіставляти
різні джерела інформації, мати широку соціологічну і загальнокультурну ерудицію, поєднувати в собі функції інтерв'юера, соціального психотерапевта, аналітика, володіти науковою інтуїцією й уявою, використовувати як логіку здорового глузду, так і наукову логіку.
При якісному підході соціолог займає позицію співчуваючого учасника (необхідна для розуміння висловлювань і дій об'єктів у їх тлумаченні) і стороннього спостерігача (для збереження певної дистанції стосовно об'єкта дослідження). Для отримання об'єктивних результатів обидві позиції мають бути рівноважними. Водночас він повинен подбати про встановлення довірливих партнерських відносин зі співрозмовником. Важливо не тільки уявити його внутрішній світ, але й зрозуміти, побачити життя його очима.
Найчастіше в якісній соціології використовуються неформалізовані і напівформалізовані, фокусовані (групові, індивідуальні), наративні, біографічні, лейтмотивні інтерв'ю. Специфічним методом є аналіз розмов (конверсійний аналіз), записаних на електронному носії інформації. Дослідження лексики, синтаксичних конструкцій, емоційного забарвлення розмови, її явного і неявного, ситуативного і загального соціального контекстів допомагає соціологу вийти на рівень розуміння глибинних процесів конструювання соціального світу через мову як традиційний засіб спілкування.
При використанні методу неформалізованого включеного спостереження необхідно забезпечити природне входження в поле спостережень, що є умовою підтримання довіри інформантів, дотримання ними звичного способу повсякденного життя. Не менш важливо детально і своєчасно занотовувати спостереження, дотримуватися правил оброблення та аналізу матеріалів.
Аналіз емпіричної інформації в якісному дослідженні забезпечується кодуванням елементів змісту текстів неформалізованих інтерв'ю, щоденників, записів розмов, суть якого полягає в перекладі понять і категорій буденної свідомості на мову соціологічних понять, термінів.
Метод «фокус-груп» у соціології
Метод «фокус-груп», будучи комбінацією кількісного і якісного підходів, забезпечує з'ясування відмінностей у розумінні певних проблем, явищ життя різними групами людей. Його називають базовою якісною методикою. Уперше він був застосований Р. Мертоном під час Другої світової війни для вивчення ефективності радіо і кіно як засобів пропаганди і навчання в армії. Цей метод дуже популярний на Заході. В останні роки він широко використовується в прикладних маркетингових дослідженнях, при вивченні купівельного попиту, реакцій на рекламу, ставлення до політичних діячів. Він може бути застосований як для пілотажної перевірки гіпотез, так і для поглибленого розуміння проблеми, вивчення якої відбувалося за допомогою масового опитування.
Ідея методу «фокус-груп» заснована на гіпотезі, що масова анкета або бланк інтерв'ю дають змогу пізнати особливості масової свідомості, орієнтованої на суспільні норми, ідеологічні штампи, теоретичні догмати, а очищену від цих нашарувань інформацію можна отримати із підсвідомого. Саме цій меті служить метод «фокус-груп» .
Склад групи залежить від мети і завдань дослідження. Дискусію в ній веде модератор, як правило, досвідчений психолог, який пропонує тему, стимулює учасників до дискусії, висловлення думок, відмінних від запропонованих. Методом глибинного інтерв'ю поступово уточнюються позиції учасників щодо конкретної проблематики. Дослідник фокусує увагу як на предметі обговорення, так і на особливостях думок учасників групи.
Особливістю роботи «фокус-групи» є її групова динаміка — ефект, що виникає при спільній роботі учасників групи під керівництвом дослідника, їх взаємовплив у процесі обговорення. У процесі взаємодії в учасників «фокус-групи» виникає ефект синергії — нове, несподіване знання, яке не могло б виникнути в умовах звичайного індивідуального опитування. Цьому сприяють переадресування питань, підбурення учасників, імітування конфронтації або заперечування тієї чи іншої думки.
При використанні методу «фокус-груп» необхідно дотримуватися таких правил:
— чисельність групи не повинна перевищувати 8— 10-ти осіб, щоб усі могли інтенсивно брати участь у дискусії;
— члени групи повинні бути відібрані випадково, але з дотриманням правил методу певної вибірки, а також бути незнайомими один з одним;
— мінімальна тривалість дискусії 50—60 хвилин, максимальна тривалість — 1,5—2 години;
— кількість і склад груп залежать від завдань дослідження та об'єкта; критерієм формування їх можуть бути вік, стать, соціальний статус, вид діяльності, належність до формальної чи неформальної групи тощо;
— дискусія має відбуватися за ретельно опрацьованим модератором сценарієм;
— текст сценарію може займати від кількох до десяти сторінок залежно від досвіду модератора, завдання дослідження;
— сценарій складається зі вступу, блоків питань з досліджуваних проблем, заключної, підсумовуючої частин;
— модератор повинен володіти достатніми психологічними здібностями, щоб спрямувати дискусію і не піддатися тиску групи;
— модератор повинен уміти, не перериваючи логіки дискусії, швидко включати в розмову різних членів групи, вести дискусію з такою інтенсивністю, щоб у респондентів не було змоги переходити на ідеологічний рівень свідомості, згадувати штампи «правильних» відповідей;
— модератор через 2—3 хвилини після знайомства з респондентами й оголошення теми (мети) повинен активно включити їх у дискусію, не захоплюючись особистими монологами;
— модератор не повинен нав'язувати свою думку респондентам, а тільки керувати дискусією;
— модератор може задавати учасникам дискусії не передбачені сценарієм питання, якщо вони націлені на поглиблення розуміння досліджуваних проблем;
— протягом дискусії модератор повинен контролювати позу, жести, міміку; мовлення його має бути приємним, голос виразним, упевненим;
—матеріали аудіо-, відеозапису дискусії підлягають ретельному аналізу й осмисленню щодо її змісту, поведінки учасників, аргументації, лексики, інтонацій, всіх інших свідчень, які розкривають зміст висловлювань.
Основою наукового аналізу й осмислення, написання звіту є стенограма всієї дискусії.
У пізнанні соціальної реальності якісні дослідження не є альтернативою кількісним. Навпаки, поєднання їх дає змогу побачити багатогранність буття індивідів, груп, соціальних спільнот.
Запитання. Завдання
1. У чому полягає суть якісних методів соціологічних досліджень? Яким є їх місце в системі соціологічного знання?
2. Чим відрізняються спрямованість і логіка якісних та кількісних соціологічних досліджень?
3. Проаналізуйте варіанти використання якісних методів у соціологічних дослідженнях.
4. Чим обумовлені особливості застосування методу «фокус-груп»?
5. Яким вимогам повинен відповідати модератор під час «фокус-групових» досліджень?
6. Охарактеризуйте можливості та обмеження використання якісних методів у вивченні сучасного українського суспільства.
7. Складіть «Історію своєї сім'ї» та прокоментуйте її, використовуючи соціологічну термінологію, відповідний соціальний контекст.
Жоль
ЛІНГВІСТИЧНІ МЕТОДИ У СОЦІОЛОГІЇ
Пропедевтичні зауваження
Соціологам добре відомо, що не можна пізнати дійсність за допомогою самих тільки спостережень. Необхідно озброїтися додатковими й достатньо ефективними інструментами, які розширили 0 та посилили пізнавальні можливості. До таких інструментів належать аналіз документів та опитування.
Розробка методики опитувань почалася наприкінці XVIII ст. Проте впродовж понад 100 років опитування не розглядали як скільки-небудь важливий засіб для отримання соціологічно значущої інформації. Мало хто вважав опитування інструментом, який розширює можливості людського пізнання. Американські соціологи першими у широкому, масовому масштабі почали застосовувати соціологічні опитування, але їхні перші кроки були не дуже вдалими. У 1948 р. фахівці нині знаменитого Інституту Геллапа сіли в калюжу, давши хибні прогнози з приводу президентських виборів. Проте Дж. Геллап (1901 — 1984) все ж таки добився довіри до вибіркового методу дослідження громадської думки. У цьому йому допомогло те, що на початку XX ст. було винайдено зв'язок між математикою, яка є засадовою для "закону великих чисел", та опитуваннями населення.
Успіхи соціології були невеликими, доки вона використовувала лише статистичний інструментарій. Це робило її залежною від державної статистики у виборі сфер вивчення. Застосування вибіркових опитувань істотно змінило ситуацію, в результаті чого з'явилася можливість ураховувати потреби соціологічної науки й отримувати потрібні кількісні дані. У цьому й полягає перевага опитувань перед статистикою.
Що ж стосується труднощів у сприйнятті даних соціологічного аналізу, то їх почасти можна пояснити тим, що у повсякденній свідомості відсутня звичка брати до уваги рівень точності або неточності. Вибір відбувається зазвичай з альтернативи "істинне" або "хибне", але для адекватного розуміння можливостей методу опитування потрібно відмовитися від цієї жорсткої альтернативи й переключитися на царину ймовірнісних оцінок, обчислюваних неточностей.
Абстрагування від особистості є неодмінною умовою калькуляції людей як певних "одиниць" (індивідів). Словосполучення "людська інженерія", впроваджене підприємливими американцями в науковий обіг, добре ілюструє таке "безлике", але цілком виправдане ставлення до людини як одиничного (не єдиного у своєму роді, а саме одиничного, розрізнюваного представника обчислюваної множини (маси, великої соціальної групи, класу). Ще більш знеособленим є вивчення документації, яке наближує соціолога до бюрократа, але без такої "бюрократії" соціологу ніяк не обійтися, якщо він хоче отримати більш-менш реальне відображення соціальних процесів.
Теорія ймовірностей і статистичні методи в усіх науках, включаючи гуманітарні, відіграють сьогодні першорядну роль. Справедливо це й для соціології.
За допомогою теорії ймовірностей соціолог може швидко переходити від найпростіших гіпотетичних тверджень до дуже потужних засобів описання подій та ситуацій, які його цікавлять і які вимагають використання математичних методів. Без опертя на теорію імовірностей не може бути й сучасної статистичної науки, союз і якою для соціологів є неодмінною умовою вивчення масових явищ.
Соціологічне вивчення документації
соціологічних дослідженнях велике місце посідає аналіз документації.
• Усю документацію соціологи поділяють на дві групи — документи офіційні та неофіційні (скажімо, особисті). Документами вважають друковані та рукописні матеріали, а також різноманітні відео-, аудіоматеріали тощо.
Соціологи віддають перевагу роботі з офіційними документами, тобто з документами, які надходять від офіційних установ, організацій, підприємств. Офіційні документи можна класифікувати залежно від типу офіційних джерел (установ, організацій, підприємств тощо). За характером та змістом ці документи можна поділити у першому наближенні на три групи: (1) поточна документація (листування, накази тощо); (2) документи оглядового характеру (доповіді тощо); (3) документи періодичної звітності (огляди, звіти).
Офіційні документи можуть зберігатися у різних архівах, періодично публікуватися у відповідних виданнях, становити собою статистичні та нестатистичні дані. Доступ до архівних матеріалів далеко не завжди можливий. По-перше, існують державні та відомчі таємниці, які не підлягають розголошенню впродовж певної кількості років. По-друге, багато які документи зберігають лише протягом певного часу. По-третє, подеколи архівні документи є не оригіналами, .і копіями, що доволі ускладнює оцінку точності інформації, вміщеної в в них. По-четверте, деякі документи не мають повного опису й буває надзвичайно важко визначити їхніх авторів, час та місце створення Існують і інші труднощі, в тому числі методологічного характеру, ЩО стосуються класифікації документів відповідно до певних рубрик.
Великий інтерес для соціологів становлять документи, пов'язані зі статистикою, особливо з демографічною статистикою, прикладом якої може бути перепис населення. Завдяки переписам населення створюється документація, необхідна для врегулювання питань, що стосуються податків, військової служби, розв'язання багатоманітні економічних, соціальних, політичних та культурних завдань.
Найважливішими джерелами документальної інформації і матеріали преси, телебачення та радіомовлення. Наприклад, у газетах та часописах містяться офіційні (урядові повідомлення, укази, установи, репортажі з місця події) та неофіційні (реклама, нариси, листи громадян, спогади тощо) документи.
Соціологи багато про що можуть довідатися з офіційних джерел інформації, вивчаючи мову публікацій та виступів різних осіб по телебаченню та на радіо. Тому одним з найпоширеніших способів соціологічного аналізу документації є так званий контент-аналіз (англ.— аналіз змісту), засади методики якого розробили англійські соціологи Г. Лассвел та Б. Берельсон. Головна ідея цієї методики полягає в тому, щоб у тексті аналізованого документа виокремити ключові слова, стандартні фрази й прийняти їх за одиниці тексту. Потім смисловий зміст тексту аналізують за допомогою кількісних зіставлень, обчислення співвідношення різних елементів тексту один з одним та стосовно загального обсягу текстової інформації.
Під час реалізації цієї методики на практиці виникає низка питань методологічного характеру. Найістотніші з них стосуються принципів класифікації досліджуваного матеріалу, тобто обгрунтованості класифікації ключових слів (термінів) та їх взаємозв'язку. Як правило, цю проблему розв'язують залежно від конкретних цілей дослідження. Але у будь-якому разі головним є, природно, не власне лінгвістичний, а соціологічний аналіз, орієнтований на певні соціальні ідеї та теми, які у тексті можуть бути виражені окремими словами, їх поєднанням, реченнями та ще більшими текстовими одиницями (макродескрипторами, тобто макроописаннями).
• Незалежно від конкретних цілей соціологічного дослідження, загальною метою контент-аналізу є відшукання індикаторів, які вказують на наявність у документі ідей або тем, значущих для цього аналізу.
До неофіційних (особистих) документів належать описання людиною власних дій, переживань, переконань, думок у формі автобіографії, щоденників, спогадів та різного роду листів.
Уперше соціологічний метод аналізу неофіційних (особистих) документів було застосовано В. Томасом та Ф. Знанецьким. На їхню думку, особисті життєписи (біографії) являють собою цінний соціологічний матеріал.
Яким чином соціолог може отримати ці матеріали? Це питання заганяє у глухий кут багатьох соціологів. їх, як правило, цікавлять не окремі документи особистого характеру, а певна кількість таких документів, які підпорядковані статистичним закономірностям.
Деякі особисті документи можна отримати з різних архівів. Але як бути з пересічними громадянами? Як визначити, хто з них занотовував події та переживання у щоденники, чи існує реальна можливість ознайомитись з цими матеріалами? Подібні запитання вишиковуються одне за одним, зводячись до головного: чи існують узагалі ефективні способи отримання такого роду інформації? Так, способи отримання матеріалів, які нас цікавлять, є, але багато в чому вони спірні.
Наприклад, Томас і Знанецький розв'язували постале перед ними завдання за допомогою публікації оголошень у газетах. У цих оголошеннях вони зверталися з проханням до поляків, що переїхали до США, надсилати свої життєписи та листи до родичів на певну адресу за незначну винагороду (10 центів за матеріал). Цей метод збирання матеріалів було піддано критиці, автори якої вказували на те, що збираний у такий спосіб матеріал може мати лише ілюстративний характер. Його не можна використовувати як доведення наукової точки зору, оскільки ті, хто занотовує події та переживання у щоденники, значно частіше, ніж решта людей, у переважній своїй більшості мають не цілком налагоджені відносини з навколишнім середовищем і намагаються налагодити їх уявним чином. Існують і інші мотиви, які не завжди враховують соціологи. Крім того, викривлення реальної картини може виникнути за рахунок дослідницьких установок соціолога, який працює з особистими документами. Одним словом, проблем вистачає, й це без урахування роботи і мовою тексту, яка вимагає від соціологів неабияких знань про можливості лінгвістичного аналізу, який вони впродовж тривалого чаї \ недооцінювали. Тільки в останні десятиріччя соціологи змушені були визнати, що інструментарій лінгвістичного аналізу їм справді необхідний у роботі з документами і запитальниками.
Дискурсивний аналіз повідомлень засобів масової комунікації
Сьогодні винятково важливою підмогою для розробки методологічних питань соціолінгвістичного аналізу документації МОЯ4 бути сучасна лінгвістика (теорія) тексту. Оскільки лінгвістика п і і ту виникла тільки у другій половині XX ст. на перетині різних фіни логічних та філософських дисциплін, то цілком зрозумілими є ті палкі суперечки, що точаться з приводу та навколо поняття текст (від лат. — тканина, сплетення, поєднання). У цьому разі засадовим для обговорення проблематики, яка нас цікавить, можна зробити визначення тексту, наведене І. Р. Гальперіним у його книзі "Текст як об'єкт лінгвістичного дослідження" (Москва, 1981): "Текст — це витвір мовленнєво-творчого процесу, який має завершеність і який об'єктивований у вигляді письмового документа, літературно опрацьованого відповідно до типу цього документа, витвір, складений з назви (заголовка) та низки особливих одиниць (надфразових єдностей), об'єднаних різними типами лексичного, граматичного, логічного, стилістичного зв'язку, що має певну спрямованість та прагматичну установку".
З цього визначення випливає, що під текстом, згідно з Гальперіним, необхідно розуміти не будь-яке усне мовлення, зафіксоване на певному матеріальному носії, а особливий різновид мовленнєвої творчості, яка має властивості, відмінні від властивостей довільного усного мовлення. До речі, на ці властивості свого часу звертав увагу Л. С. Виготський, порівнюючи письмове мовлення з "алгеброю мовлення", маючи на увазі, що це — найважча та найскладніша форма свідомої мовленнєвої діяльності. Письмове мовлення, підкреслював Виготський, вимагає для свого розвитку високого рівня абстрактності. Справа в тому, що будь-яка літературно-писемна мова — це мова значною мірою штучна, яка відрізняється від довільного усного мовлення так само, як абстрактне мислення — від наочного. Відомо, яку революціонізуючу роль відіграла алгебраїзація мови математичних міркувань, тобто зовсім інша система кодування логіко-математичного знання. Аналогічну роль набагато раніше відігравала писемна мова. Це й підкреслює Гальперін у своєму визначенні тексту.
Згідно з Гальперіним, текст має подвійну природу — стан спокою (статика) та руху (динаміка). Поданий як продукт мовленнєвої творчості, в якому немовби застигла авторська діяльність, він перебуває у стані спокою або, говорячи аксіологічною мовою, у стані ціннісної предметності. Під ціннісною предметністю тут розуміють не предмет, а соціально-культурну функцію предмета. Стосовно ціннісної предметності цінність є спосіб, в який ціннісна предметність задовольняє певну потребу людини. Розпредметнюючи, привласнюючи світ ціннісної предметності, людина перетворює можливість цінності на її дійсність. Стосовно поняття "текст" можна Вказати, що, розпредметнюючи (читаючи, сприймаючи) текст, людина переводить текст із стану спокою (статики) у стан руху (динаміки), тобто перетворює абстрактну ціннісну предметність тексту на значущу для себе цінність у вигляді дискурсу (від фр. — промова, виступ), тобто у вигляді того, що привласнюють та відтворюють (переживають) споживачі тексту. Образно кажучи, книжка, яка стоїть на бібліотечній полиці без руху, не знаходячи читача, є книжкою лише у можливості. Якщо її не читатимуть, вона мало чим відрізнятиметься від інших речей у бібліотеці, які не мають нічого спільного з книжками.
Дискурс так само подвійний, як і текст, оскільки одним своїм боком він звернений до статики, а іншим — до динаміки, але до динаміки не розпредметнення тексту, а до динаміки живого, ситуаційного усного мовлення (до породжуваного мовлення), яке є вираженням мови як засобу спілкування.
Пропонований тут взаємозв'язок тексту та дискурсу аж ніяк не є незаперечним. Зазвичай під дискурсом розуміють зв'язний текст (мінімальний текст — речення) у сукупності з екстралінгвістичними чинниками, тобто з чинниками, які виходять за межі компетенції лінгвістики. Ці чинники заведено називати прагматичними. Що стосується тексту, співвідносного з дискурсом, то його тлумачать як абстрактну, формальну конструкцію, яка реалізує себе у дискурсі. Дискурс може стати предметом соціологічного аналізу (наприклад, інтерв'ювання).
З урахуванням сказаного приймемо цю пропозицію (яка, до речі, не надто суперечить загальновизнаній характеристиці дискурсу) як конвенцію й подивимося, як вона працюватиме.
Для початку звернемося до статті "Аналіз новин як дискурс" відомого європейського лінгвіста Т. А. ван Дейка (нар. 1943). У цій статті відзначено, що впродовж тривалого часу у традиційних та недавніх дослідженнях засобів масової інформації ігнорували той очевидний факт, що газетні та телевізійні новини являють собою особливий різновид дискурсу. Звичайний підхід до вивчення засобів масової комунікації обмежували концентрацією уваги переважно на економічних, політичних, соціальних або психологічних аспектах опрацювання текстів новин. Така орієнтація була корисна тим, що давала змогу виявляти головні чинники, задіяні у процесі виробництва новин та у процесах використання або впливу цих повідомлені, на їх споживача. Різні форми контент-аналізу було спрямовано на адекватне описання окремих властивостей текстів масової інформації з головною метою — виявити особливості відповідних контекстів (наприклад, позитивна чи негативна реакція публіки). Адекватність подібного підходу визначали радше обґрунтованістю використовуваного концептуального апарату, а також витонченістю статистичної обробки отриманих результатів, ніж глибиною наукового розуміння текстів повідомлень саме як текстів, використовуваних у засобах масової комунікації.
Ван Дейк пропонує інакше підійти до вивчення зазначених текстів, націлившись на вивчення самої суті процесу масової комунікації, а саме — на власне самі мовленнєві повідомлення. За такого підходу мовленнєві повідомлення не лише аналізують у термінах, піддатних спостереженню та статистичній обробці, а й вивчають як особливого типу тексти в їх мовленнєвому використанні, що належить до специфічної соціокультурної діяльності.
Що це означає? Це означає, що тексти, використовувані в засобах масової комунікації, треба аналізувати з точки зору їхньої власної структурної організації. Такий структурний аналіз не обмежується лінгвістичним описанням семантичних структур ізольованих слів, словосполучень або речень, як це заведено робити у структурній лінгвістиці. На думку ван Дейка, тексти характеризують складніші властивості (скажімо, такі, як відношення зв'язності між реченнями, загальна тематична структура, схематична організація, а також низка стилістичних та риторичних параметрів).
Тексти, використовувані в засобах масової комунікації, подані у письмовому чи усному вигляді у формі монологу чи діалогу, отримують за такого підходу комплексне описання. Подібним чином можна адекватно (скажімо, із соціологічної точки зору) описати структуру та функцію заголовків у текстах газетних повідомлень, стилістичну та тематичну організацію самих текстів. Точнісінько так само тексти інтерв'ю можна досліджувати під кутом зору зміни у них ролей співбесідників, використання ними різних стратегій тощо.
І це ще не все. Вивчення дискурсу не обмежене явним описанням структур тексту. Результати дослідження дискурсу в таких галузях, як теорія мовленнєвої комунікації, пізнавальна (когнітивна) психологія, соціальна психологія, мікросоціологія та етнографія, показали, що дискурс не є лише ізольованою текстовою або діалогічною структурою. Радше це — складне комунікативне явище, яке передбачає і соціальний контекст, який дає відносно точне уявлення як про учасників комунікації, так і про процеси виробництва та сприйняття повідомлення. Таким чином, дискурсивний аналіз може привести до нового розуміння тих процесів виробництва та використання повідомлень, які по праву вважають найбільш значущими у вивченні масової комунікації.
Нове за такого підходу до досліджуваних об'єктів ван Дейк вбачає в тому, що багато які чинники та умови виробництва текстів, використовуваних у засобах масової комунікації (від економічних умов до соціальних та інституційних процедур випуску тексту новин), тепер можуть бути явно співвіднесені з різними структурними характеристиками цих текстів. Це саме стосується й процесів сприйняття (споживання): розуміння, запам'ятовування та відтворення інформації, що міститься у текстах новин, тепер можна вивчати в аспекті зумовленості їх текстуальними та контекстуальними (пізнавальними, соціальними) особливостями процесу комунікації.
Слова "контекстуальний", "контекст" тут використовують не у власне лінгвістичному розумінні. У лінгвістиці під контекстом (від лат. сопіехШ8 — поєднання, зв'язок) розуміють фрагмент тексту, який містить обрану для аналізу знаково-смислову одиницю. Так, наприклад, у мінітексті (реченні) "Сократ випив отруту" для слова "випив" контекстом є "Сократ ... отруту", для слова "Сократ" контекстом буде "... випив отруту", а для слова "отрута" у ролі контексту постане "Сократ випив ...". Таким чином, кількість контекстів у тексті залежить від кількості одиниць, які його складають, де кожній такій одиниці відповідає свій контекст.
У лінгвістиці розрізняють мікро- та макроконтекст. Мікроконтекст —- це мінімальне текстове оточення одиниці, в якому вона реалізує своє значення. Макроконтекст — це таке текстове оточення досліджуваної одиниці, яке дає змогу встановити її функцію у тексті як цілому. Виокремлення ключових слів тексту можливе лише із застосуванням макроконтексту.
У науці про мову заведено розрізняти лінгвістичний контекст та екстралінгвістичний (екстра... (лат. ехіга) — префікс, відповідний українським "поза...", "над...") контекст. З методологічної точки зору у лінгвістиці під контекстом розуміють теоретичний конструкт, постулюючи який, лінгвіст абстрагується від реальної мовленнєвої ситуації й утверджує як контекстуальні тільки ті чинники, які (завдяки їхньому впливові на учасників мовної події) систематично визначають форму, відповідність та значення висловлювань.
Теоретико-лінгвістичне поняття "контекст висловлювання" базоване на дотеоретичному (екстралінгвістичному) понятті "контекст", яке у рамках власне лінгвістики є невизначуваним та інтуїтивно даним. У рамках соціолінгвістики під екстралінгвістичним контекстом розуміють ситуацію комунікації з усіма її компонентами (просторовими, часовими та іншими).
Контекст буває експліцитним (від англ.— точний, визначений, повністю висловлений) та імпліцитним (від англ. — такий, що його мають на увазі). Імпліцитний контекст є одним з різновидів пресупозиції (від лат. ргае — попереду, перед + suрроsіtiо — припущення, передбачення; передприпущення). Оскільки поняття пресупозиції становить певний інтерес для соціолінгвістики, його слід розглянути докладніше.
Прототипом сучасного поняття "пресупозиція" є поняття "супозиція". Вихідна схоластична доктрина, відома під назвою "супозиція", стверджувала, що для глибокого розуміння значення слова передусім треба осягнути, що саме це (поверхове) значення передбачає.
Таким чином, з поняттям супозиції пов'язане контекстуальне вживання термінів, тобто виявлення прихованого смислу, який мають на увазі. Середньовічна доктрина сулозиції вказує на наявність найближчого смислового оточення головного "ядерного значення". А з поняттям пресупозиції пов'язана вказівка на периферійні смисли, які утворюють немовби конфігурацію, характерні риси семантичного поля певного слова. Стосовно цього поняття "пресупозиція" споріднене з психологічним та соціологічним поняттям "установка".
Незважаючи на багатоманітність різних підходів до поняття "пресупозиція" (логічний, лінгвістичний, соціологічний), найбільший інтерес становлять два головних методологічних підходи, які можна умовно назвати семантичним та прагматичним. У свою чергу, в семантичному підході до аналізу пресупозицій виокремлюють два напрями. Перший походить від логіко-філософської концепції відомого німецького вченого Г. Фреге й сягає англійської лінгвістичної філософії. Представники другого напряму, залишаючись у рамках лінгвістичного аналізу, хоча і з ухилом у бік філософії, розглядають пресупозиції як речення, які логічно випливають з пресупозиційованого речення та його заперечення.
Прагматичні пресупозиції є умовами відповідного використання речень та лексем.
Наприклад:
"Містер Джон Ланкастер Бек, неодмінно у шкіряних рукавичках, щоб не залишати відбитків, любовно протер ганчіркою свою карманну іграшку 45-го калібру".
Фахівці з "лінгвістичного шпигунства" стверджують таке:
(2) "Джон у певний спосіб обробив револьвер, щоб той зробився чистим ".
(3) "Револьвер зробився чистим ". З цього випливає пресупозиція:
(4) "Револьвер не був чистим до прояву містером Джоном Ланкастером Беком відповідної активності".
Таким чином, висловлювання (4) утворює контекстуальну умову висловлювання (1).
Загальна характеристика показує, що пресупозиції — це свого роду "мовчазні" передумови, які утворюють смисловий каркас, на грунті якого будують текст (дискурс). Інакше кажучи, питання про суть пресупозицій — це питання про позамовленнєві комунікативні умови мовленнєвих актів. Останнє випливає з досвіду емпіричних та логічних досліджень, які свідчать, що лінгвістична компетенція мовця не може бути адекватно описана у відриві від екстралінгвістичного контексту соціально-культурних значень. Тому включення таких соціально-культурних пресупозицій до семантичної теорії дає змогу зробити важливий крок у напрямі до розширення поняття "добре побудоване речення", щоб увести соціальну зумовленість до розширеного поняття "лінгвістична компетенція", доповнивши його тим, що зазвичай називають "комунікативною компетенцією".
Як показують наукові спостереження, саме на підставі неусвідомленої психічної діяльності як невід'ємного компонента цілісної духовної діяльності людини відбувається у складних ситуаціях первинне, інтуїтивне схоплення інформації, яка надходить з "хитких" периферійних ділянок людського досвіду. У подальшому ця інформація може переміститися у фокус діяльності свідомості й стати оперативним знанням. Врахування ролі пресупозицій особливо важливе при дискурсному аналізі, який включає до свого пізнавального арсеналу екстралінгвістичні категорії, що пов'язують лінгвістику та соціологію в єдине ціле — у соціолінгвістику. Про це свідчить і од не із сучасних розумінь дискурсу.
• У широкому розумінні слова дискурс — це єдність мовної форми, значення та дії. Цю єдність характеризують за допомогою поняття комунікативної події або комунікативного акту Перевага такого розуміння полягає в тому, що дискурс не обмежено рамками конкретного тексту або діалогу.
Наприклад, вивчення розмови кількох людей свідчить, що мовці та слухачі, їхні особистісні та соціальні характеристики, а також інші аспекти соціальної ситуації взаємно співвіднесені та впливають на певну комунікативну подію. У цьому самому розумінні наукова конференція, профспілкові збори, слухання справи у суді, урок у шкільному класі є складними комунікативними подіями, які можна розкласти на простіші — на комунікативні акти (наприклад, позов адвоката у суді, пояснення уроку вчителем у класі).
У письмових або друкованих типах дискурсу такий взаємовплив різних чинників один на одного менш помітний: письменник, текст, читач не перебувають у тісній взаємодії у межах єдиної ситуації, локалізованої у просторі та у часі. Але навіть і в цьому разі, як вважає ван Дейк, треба аналізувати тексти з точки зору динамічної природи їх створення (виробництва), розуміння (споживання) та виконуваної на їх підставі дії (мисленнєвого або реального відтворення закладених у тексті ідей, досвіду, порад, рекомендацій тощо).
Коли досліджують особливі типи дискурсів (наприклад, газетні новини), то предметом уваги аналітика є не просто структури можливих повідомлень, а особливі граматичні структури, преференційні або типові для дискурсів певного різновиду. Це означає, що ми явно чи неявно порівнюємо (зіставляємо) досліджувані граматичні структури з граматичними структурами в інших різновидах дискурсу, передбачаючи (припускаючи) їх варіативність. Така варіативність — царина стилістики, яка має на меті пояснити зв'язки між різними варіантами мовного вжитку, а також між індивідуальними та соціальними контекстами. Наприклад, в офіційних ситуаціях та у відповідних письмових текстах, на відміну від неформального спілкування, використовуються офіційна мова та граматично повні, правильні речення. До цього слід додати вплив певних соціальних чинників (суспільний стан, стать, етнічна приналежність тощо) на стилістичну варіативність.
Іноді у тексті новин використовують синтаксичні структури, рідкісні в інших формах дискурсів. Скажімо, замість речення "Як повідомили вірогідні джерела, Васисуалія Лоханкіна було атаковано комунальними борцями за енергозбереження у місцях спільного користування" можна використати речення "Васисуалія Лоханкіна було атаковано комунальними борцями за енергозбереження у місцях щільного користування, як повідомили вірогідні джерела". Висування важливої інформації на перше місце є загальною структурною властивістю газетних повідомлень, новин.
Граматичний аналіз використання мови у текстах преси виявляє й загальну спрямованість повідомлень журналіста або всієї газети, часопису. Синтаксис речення відображає розподіл семантичних ролей учасників події, на що може вказувати послідовність слів, використання активних або пасивних форм тощо. Наприклад, у заголовку типу "Диявольський кіт Бегемот позбавляє голови конферансьє Жоржа Бенгальського" слова "диявольський кіт Бегемот" стоять на першому місці, тобто на місці суб'єкта (підмета) висловлювання, що вказує на його активну, діяльну роль. У пасивній конструкції "Конферансьє Жоржа Бенгальського позбавлено голови диявольським котом Бегемотом" слова "диявольським котом Бегемотом" також указують на активне начало, але у цьому разі "конферансьє Жорж Бенгальський" стоїть на першому місці, на місці суб'єкта. Це свідчить про те, що "диявольському коту Бегемоту" тут відведено менш значущу роль. Нарешті, заголовок "Конферансьє Жоржа Бенгальського позбавлено голови" надає "диявольському котові Бегемоту" неявної, прихованої ролі. Водночас заголовок стає синтаксично та семантично двозначним. Із синтаксичної точки зору не можна зрозуміти, яким чином нашого конферансьє позбавлено голови (випадково чи закономірно). Із семантичної точки зору цей заголовок можна зрозуміти не у прямому значенні, а у переносному (конферансьє Жорж Бенгальський збожеволів, позбувся розуму).
Таким чином, уже на синтаксичному рівні граматичний аналіз показує, що журналісти можуть спритно використовувати синтаксичні структури та двозначні звороти, щоб висунути на перший план одне й затушувати інше.
Аналогічним чином може бути використана подача теленовин: за допомогою монтажу кінокадрів, які демонструють то захоплення диявольським котом Бегемотом, то співчуття до конферансьє, якого жорстокосердий котище позбавив голови.
Втім, тексти новин складено не з ізольованих речень. У дискурсному аналізі синтаксис та семантику речень описують з урахуванням структур та інтерпретації сусідніх (зазвичай тих, що передують) речень того самого тексту. Послідовність слів та функції, виконувані ними в окремому реченні, нерідко залежать від такого текстового оточення. Це підтвердить кожний досвідчений редактор, мужній борець зі словами-"паразитами", синтаксичною та стилістичною "неохайністю" та іншими авторськими "перлинами".
На семантичному рівні аналіз дискурсу як послідовності речень дає можливість вивчати співвіднесені одна з одною інтерпретації граматичних схем. Наприклад, несамостійні речення розглядають як функції від значень, закріплених за попередніми реченнями. Говорячи словами ван Дейка, у спрощеному вигляді головне правило семантичної зв'язності полягає в тому, що речення А пов'язане з реченням В, якщо А належить до ситуації або події, яка є можливою (ймовірною або необхідною) умовою існування ситуації або події, до якої належить В (або навпаки). Так, послідовність "Остап Бендер ходив на зустріч з ксьондзами. Він доводив служителям культу, що Бога немає" згідно з цим правилом є семантично зв'язною (відвідування ксьондзів передбачає певну форму особистого спілкування), натомість послідовність "Остап Бендер ходив на зустріч з ксьондзами. Комунізм настане за двадцять років" не є семантично зв'язною, оскільки відвідування ксьондзів не є подією, яка впливає на комуністичне будівництво в одній окремо взятій соціалістичній країні. Тому правило семантичної зв'язності можна, як вважає ван Дейк, перефразувати ще простіше: текст є семантично зв'язним, якщо він описує можливу послідовність подій (дій, ситуацій).
Отже, семантична зв'язність тексту або дискурсу залежить від наших знань та суджень про те, що є можливим у цьому світі. Визнання важливості цього чинника сприяло тому, що пізнавальна (когнітивна) психологія почала відігравати значну роль у вивченні процесів інтерпретації дискурсу. З цієї точки зору аналіз організації та використання знань, переконань, збережуваних у пам'яті людини, стає настільки ж важливим, як і описання тієї ролі, яку відіграють структури дискурсу в розумінні тексту. Зазначені знання мають бути організовані в особливі групи або у так звані сценарії, які містять загальнодоступну в певній культурі інформацію про конкретний стереотипний варіант якого-небудь епізоду з використанням дискурсу. Люди мають більш-менш однакові сценарії для таких форм поведінки, як здійснення закупок у крамниці, приймання гостей у день народження тощо.
Як і у будь-якому іншому різновиді дискурсу, засоби масової інформації значною мірою покладаються на загальнопоширені знання та стереотипні судження у зв'язному та для всіх зрозумілому уявленні тих подій, які передбачають організацію знання у формі сценаріїв (сценарій про терористичний акт, про політичний мітинг, про голосування тощо). Ці сценарії визначено соціальними установками, оскільки вони включають думки та судження, ґрунтовані на оцінці подій певними соціальними групами. Звідси випливає, що наше суб'єктивне уявлення про семантичну зв'язність, наприклад,
газетного повідомлення визначене тим, чи маємо ми у своєму розпорядженні відповідний сценарій, соціологічну або психологічну установку, чи не маємо. Такий концептуальний підхід сприяє вивченню різних за своєю ціннісною орієнтацією способів використання сценаріїв або установок у процесі повідомлення новин.
Наступний щабель аналізу дискурсу репрезентовано більш глобальним рівнем, ніж рівень зв'язків між реченнями. Так, якщо ми говоримо, що текст новин присвячено нападові військово-повітряних сил ЄША на сербські військові бази, то ми співвідносимо це повідомлення не з окремими реченнями або їх послідовністю, а з усім текстом як цілим, що розкриває смисл головної теми повідомлення.
Як для вираження та організації значень речення необхідна синтаксична форма, так для організації макроструктури тексту як цілого необхідна відповідна "надсинтаксична" форма. Назвемо її схематичною суперетруктурою. Схематична суперструктура, або просто схема, може бути задана набором характерних категорій {функцій, згідно з В. Я. Проппом) та набором правил, або стратегій {сюжетних композицій), які визначають послідовність цих категорій (функцій). Наприклад, у Проппа у ролі категорій постають функції дійових осіб казки. Під цими функціями розуміють вчинки зазначених осіб, визначувані з точки зору їх значущості для всього перебігу казкової дії, тобто для стратегії певної казки. Кількість цих функцій обмежена. Постає питання: яку послідовність цих функцій спостерігаємо у казковому тексті?
Вивчення казок показало, що послідовність елементів (функцій) у них завжди однакова. Слід ураховувати, що ця закономірність, як підкреслює Пропп, стосується тільки фольклору, оскільки штучно створені казки їй не підпорядковані. Тут Проппу можна зауважити, вказавши на сучасний "фольклор", породжуваний засобами масової комунікації, які знеособлюють, типізують текст повідомлень.
Якщо позначити функцію дійової особи, яка стоїть на першому місці в усіх фольклорних казках, літерою А, а функцію, яка завжди йде за нею, — літерою 2>тощо, то всі відомі казці функції умістяться в одну оповідь. При цьому жодна з функцій не випадає, жодна не виключає іншої й не суперечить їй. А проте можна спостерігати, що функції не завжди йдуть безпосередньо одна за одною. Зазвичай якщо функції, які йдуть одна за одною, виконують різні персонажі, то кожний новий персонаж повинен знати, що відбулося до його появи на "сцені". У зв'язку з цим у казках виробилася ціла система поінформувань, за допомогою яких одна функція пов'язується з іншою.
Увесь зміст казки може бути викладено у коротких фразах, на кшталт таких: батьки вирушають до лісу і забороняють дітям виходити з дому; змій викрадає дівчину; юнак вирушає на пошуки коханої, яку викрали, тощо. Всі дієслова дають композицію казки, всі підмети, додатки та інші частини фрази визначають сюжет. З цього випливає, що одна й та сама композиція (статична структура відносин) може бути засадовою стосовно різних сюжетів (схем послідовностей функцій). Чи то викрадає змій царівну, чи то викрадає біс попівську доньку, це з точки зору композиції байдуже. Але ці випадки можна розглядати як різні сюжети або різні варіанти однієї й тієї самої композиції. Отже, робить висновок Пропп, хоч би як ми не визначали поняття "сюжет", але відрізнити сюжет від його варіанта абсолютно неможливо.
Проппівський аналіз майже точнісінько відтворює ван Дейк, але вже у новому контексті та у нових термінах. Зокрема, він пише: якщо ми знаємо або здогадуємося, що текст, який належить сприйняти, — це оповідь, то можна активізувати наявні у нас (стосовно нашої культури) стереотипні знання про стереотипні схеми оповіді. Це полегшує приписування особливих оповідних (наративних) функцій відповідним епізодам тексту.
Без використання макроструктур та суперструктур нам довелося б інтерпретувати текст та виявляти його зв'язність виключно на мікрорівні. Але, як показали експериментальні дослідження, для носіїв мови це дуже важко, якщо взагалі можливо. Звідси випливає, що глобальні структури, які відображають тематичний зміст та схематичну форму дискурсу, є визначальними у теоретичному аналізі. Вони ж є дуже важливими у реальних процесах продукування та розуміння тексту.
Що стосується "фольклорності" (стереотипних форм) газетних повідомлень, то, як відзначає ван Дейк, газети щодня публікують їх у масовому масштабі згідно з обмеженнями, пов'язаними з фізичними розмірами тієї чи тієї газети, професійною практикою журналістів, штатом редакції, термінами подання матеріалів тощо. Все це означає, що одні частини тексту новин виконують функції, які можна розглядати як обов'язкові, інші — як факультативні (фр. від лат. — здатність, здібність, можливість; можливий, необов'язковий) категорії формальної організації тексту.
Повідомлення-новини можуть неявно містити запитання, звинувачення, поради тощо. Тому соціальна, політична або ідеологічна цінність аналізу новин часто-густо залежить від того, наскільки повно виявлено значення, які лише мають на увазі (пресупозиційовані), але прямо не виражені. За уважного вивчення цих повідомлень-новин може виявитися, що натяки, недомовки виявляються важливішими елементами повідомлення, ніж те, що висловлене явно.
Звичайно, будь-який практичний аналіз, особливо аналіз великої кількості даних, обмежений певними рамками. Інтуїтивно виявити головні теми сотень або навіть тисяч текстів новин теоретично уявляється можливим, але навіть теоретично неможливо виявити в усіх подробицях особливості їх синтаксичних, стилістичних або семантичних структур. У дослідженнях такого типу зазвичай обмежуються якісним аналізом представницьких (репрезентативних) вибірок текстів. При цьому враховують те, що теоретично обґрунтований аналіз хоча й може бути систематичним, але зовсім не обов'язково він має бути співвідносним з цілями самого дослідження та завданнями, які стоять перед дослідниками. Ось чому систематичний аналіз макроструктур має великі переваги перед більш інтуїтивним за своїм характером контент-аналізом.
Метод опитування з точки зору аналізу дискурсу
Сьогодні соціологи, які мають справу з документами та запитальниками, надають достатньо серйозного значення лінгвістиці, позаяк тільки через комунікацію, й переважно мовну комунікацію, ми можемо входити у контакти з іншими людьми.
Коли дослідник, який працює у галузі соціальних наук, звертається до мови як інструменту для розв'язання певного типу завдань, він насторожено ставиться до "модних" напрямів у мовознавстві. Зокрема, такого дослідника особливо бентежать панівні у лінгвістиці стратегії аналізу, відповідно до яких мову вивчають поза релевантними (від англ. геlеvаnt — істотний, суттєвий; здатний слугувати для розрізнення мовних одиниць) контекстами та без урахування комунікативної спрямованості. Його цікавить мова не сама по собі, а як специфічний засіб спілкування, включений до соціальної матриці (нім. Маігіzе від лат. mаігіх (mаtгісіs) — матка, джерело, пачаток) або контексту.
Розглянемо наступний приклад.
Сидячи якось із приятелями за пляшечкою "Спотикача", Альоша Попович мовив Іллі Муромцю зажурливо, що, мовляв, у пляшечці вже й половини немає. На це добра душа та тюхтій Муромець ласкаво відповів йому, що, мовляв, у пляшечці ще тільки половини немає. Присутній при цьому заморський гість Р. М. Блакар, почухавши свою імпортну потилицю, спромігся на непересічний висновок:
— Вельмишановні колеги-лицарі, ви обидва маєте рацію. Висловлюючись логічно, якщо має рацію один, то повинен мати рацію й інший.
— Я з вами не згодний, шановний, — хрумкаючи солоним огірком, прогуркотів Добриня Нікітич. — Маю серйозні підстави вважати, що ці два висловлювання можуть зовсім по-різному впливати на ситуацію. Для Іллі пляшка все ще наполовину, так би мовити, повна, а для Альоші вона вже наполовину порожня. Правду кажучи, настрій Іллі мені якось не до вподоби, натомість слова Альоші про те, що пляшка вже напівпорожня, свідчать про його бажання продовжити нашу лицарську гулянку.
Повернувшись до себе на батьківщину, пан Блакар якось розгорнув газету й прочитав, що два журналісти, містер Попкінс та мсьє Фантомас, були відряджені на Марс висвітлювати колоніальну війну з марсіанами. В одному із своїх репортажів з театру військових дій містер Попкінс написав про "участь землян у марсіанських справах", натомість мсьє Фантомас написав про "агресію землян на Марсі". Відповідно, містер Попкінс обзиває марсіан "нерозпізнаними та злісними літальними об'єктами", натомість мсьє Фантомас називає марсіанських карбонаріїв "Визвольною Марсіанською Армією".
У читачів цих репортажів, подумав пан Блакар, сформується ювсім різне розуміння того, що відбувається на Марсі, залежно від того, чиє повідомлення вони прочитають. Так, словосполучення "участь землян у марсіанський справах" створить зовсім інше враження про Організацію Об'єднаних Націй землян, яка відрядила експедиційний корпус на Марс для придушення повстання тубільців, ніж словосполучення "агресія землян на Марсі". Аналогічно конкуруючі найменування "нерозпізнані та злісні літальні об'єкти" і а "Визвольна Марсіанська Армія" мають на увазі зовсім різну характеристику марсіанських карбонаріїв.
Тут панові Блакару спала на думку застільна бесіда трьох російських ратоборців. Зіставивши обговорення питання про пляшечку "Спотикача" з марсіанськими репортажами, він дійшов мудрого висновку, що остання комунікативна ситуація значно складніша, ніж перша, оскільки у цьому разі набагато важче вирішити, до чого насправді належать різні вирази у повідомленнях з Марса. Можливо, марсіани — справді великі капосники, а можливо, вони — привітні розумно мислячі "тарілки".
На цих прикладах з царини повсякденної комунікації бачимо, що вибір виразів, здійснюваний автором повідомлення, напевно впливає на психіку отримувача цього повідомлення. Навіть якщо зазначений суб'єкт намагатиметься "висловлюватися об'єктивно", все одно здійснюваний ним вибір висловлювань зумовить так чи так характер інформації, отримуваної реципієнтом (від лат. — той, хто отримує, отримувач; суб'єкт, який сприймає адресоване йому повідомлення).
Серед тих, скаржився пан Блакар, хто займається мовою, можна чути суперечки з приводу того, яке висловлювання є найправильнішим із суто лінгвістичної точки зору, але навряд чи можна стати свідком дискусії про те, чиї інтереси або чия точка зору є засадовою та визначальною для певного мовного висловлювання. Проте соціологу або психологу важко обходитися без з'ясування, якого роду інтереси є засадовими стосовно того чи того типу висловлювання. Для відповіді на це та подібні до нього запитання має бути здійснена спроба дослідити структурувальні та оформлювальні функції мови, які тягнуть за собою шлейф неявної (контекстуально зумовленої) інформації.
Усі ці міркування наштовхнули пана Блакара на думку написати статтю про мову як інструмент соціальної влади. На думку Блакара, владу можна здійснювати й через мову. Отже, це вельми бажано враховувати під час інтерв'ювання, особливо під час інтерв'ювання осіб з владними повноваженнями або з політичними амбіціями.
У своєму дослідженні мови як інструменту соціальної влади Блакар виокремлює три рівні, на яких мова може реально сприяти здійсненню влади. По-перше, є окремий акт комунікації, в якому конкретне використання мови відправником повідомлення структурує та зумовлює сприйняття повідомлення отримувачем. По-друге, через свій особливий спосіб концептуалізації дійсності дискурс по дає певні точки зору або репрезентує певні інтереси, визначаючи тим самим вплив цих точок зору на будь-кого, хто використовує відповідну мову. По-третє, різні мови та діалекти, навіть ті, що
співіснують на одній і тій самій території, можуть мати різний ціннісний статус.
Кожного разу, коли ми бажаємо "щось" висловити, маємо вибирати між кількома альтернативно можливими способами, в які це "щось" може бути висловлене. З аналогічною проблемою стикається отримувач. Але є ще один надзвичайно важливий момент, який впливає на поведінку отримувача інформації. Це — матеріальні носії інформації. Справа в тому, що усне та письмове мовлення при передаванні одного й того самого повідомлення можуть по-різному сприйматися отримувачами повідомлень. Коли отримувач щось чує або читає, він повинен у процесі декодування обрати одне з кількох можливих значень. У цьому йому допомагає контекст, тобто сама конкретна ситуація, але допомагає не в усьому. Повідомлення може виявитися невдалим як з боку відправника, так і з боку отримувача, хоча цілком можна допустити, що відправник інформації свідомо робив ставку на дезінформацію, намагаючись замаскувати свої думки та наміри. Розглянемо комунікативну ситуацію, в якій бабуся Яга виявляє, що в її скрині різко зменшився запас сушених трав. Підозра негайно падає на Кощія Невмирущого. Свою слушну підозру бабуся Яга може висловити у різні способи.
Наприклад:
(1) Це ти ласував акридами, любий Кощію?
(2) Це ти взяв акриди, Кощію?
(3) Це ти викрав акриди, Кощію Невмирущий?
Використовуючи ці висловлювання, бабуся Яга позначає за їх допомогою найрізноманітніше ставлення до Кощія Невмирущого та його поведінки. Незважаючи на те, що кожне із запитань містить частку істини, жодне з них зокрема не є повністю адекватним для позначення всього внутрішнього стану бабусі Яги загалом. Своїм вибором одного з них вона підкреслює певний аспект свого внутрішнього стану.
Інша ситуація. Можна очікувати, що емоційна реакція слухачів московських новин істотно відрізнятиметься залежно від того, що почують вони з цих повідомлень:
(1) Російська армія посилює свою присутність у Чечні.
(2) Російська армія нарощує свою міць у Чечні.
(3) Російська армія розширює війну у Чечні.
Перший приклад наштовхує на думку про мирну присутність російської армії у Чечні. Другий приклад радше за все вказує на загострення ситуації в регіоні. Третій приклад свідчить про військовий конфлікт у Чечні.
Усі ці приклади мають переважно лінгвістичний характер. Проте зробити розмежування між лінгвістичними та нелінгвістичними чинниками далебі непросто. Найчастіше сказане може бути зрозуміле лише тоді, коли стають відомими приховані передумови або такі, які мають на увазі.
Як відзначає Блакар, у процесі спілкування з друзями ми рідко надаємо значення своїм власним смислам, які маємо на увазі (тобто рідко усвідомлюємо їх). Має відбутися щось незвичне (скажімо, зустріч з людиною зовсім інших поглядів) для виявлення того, що зазвичай ми сприймали як належне.
У ситуації інтерв'ю той, хто запитує, своїми запитаннями окреслює коло можливих відповідей. Як правило, той, хто дає інтерв'ю, намагається відповідати згідно з передумовами, які має на увазі інтерв'юер. Проте у тих випадках, коли інтерв'юер хоче отримати відверту відповідь, він повинен розставляти семантичні пастки, які допомагають йому "приголомшити" співрозмовника й тим самим хоча б у першому наближенні виявити приховувані ним думки, знання, гадки, переконання, ціннісні установки тощо. Такі прийоми використовують слідчі, психологи, психіатри.
Соціолінгвістичне вивчення мови політики
Засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення, реклама) різні інструменти у руках представників влади, за допомогою яких вони здійснюють цілком певну політику або намагаються здійснювати її. Залежно від синтаксису та стилістики повідомлень можна справляти той чи той вплив на створювану картину ситуацій, подій. Звичайно, політики — не лінгвісти. Тому взаємозв'язок між лінгвістичними інструментами влади та самою позицією влади є не однозначним і складним, чим можуть скористатися й користуються опозиційні сили в особі груп або окремих особистостей, журналіст Однією з найважливіших царин діяльності політики є завоювання симпатій населення. Цього досягають за допомогою різних засобів, у тому числі й мовних. На думку фахівців, дуже ефективними для завоювання довіри мас є так звані ідентифікаційні формули, тобто мовні звороти, які немовби запрошують читачів або слухачів ідентифікувати (ототожнити) себе з тим, хто говорить або пише Особливо корисні у цьому разі займенники "ми", "наш", "наші"
Велику роль у вербальній політичній діяльності відіграють евфемізми (грецьк. від еu — добре + рhеmі — говорю, кажу; пом'якшене висловлювання замість різкого, гострого або такого, що порушує норми пристойності), які допомагають надати деяким подіям позитивного або більш позитивного забарвлення й тим самим подолати упередження або опір слухачів та читачів.
Наприклад, пише німецький дослідник К. Саламун, коли економічне становище характеризують як "нульове зростання", то зі словом "зростання" у більшості людей пов'язана певна позитивна оцінка, хоча у цьому разі зростання дорівнює нулю. Широке застосування у політичному мовленні мають також синонімічні ряди. Для позначення одних і тих самих явищ або процесів використовують синоніми зі знаками "плюс" та "мінус", коли мова заходить про свою діяльність та про діяльність противника. Наприклад, "розвідка — шпигунство", "інформація — пропаганда", "патріотичний — шовіністичний" тощо.
Корисним виявляється також вживання метафор та "модних слів", які надають політичному мовленню яскравість і допомагають справляти емоційний вплив на аудиторію.
Цікаво відзначити, що кожна політична партія намагається довести: саме її слововжиток є істинним, натомість політичні противники свідомо викривлюють смисл слів та термінів.
Сучасна політика за умов поширення засобів масової комунікації породжує у сфері мови специфічне явище, яке називають мовою політики. Говорячи словами німецького дослідника В. Бергсдорфа, вживання мови у політичних цілях перетворює мову на один з важливих чинників політики. Але цим справа не обмежується, оскільки мовленнєва діяльність сучасного політика, який рекламує себе за допомогою засобів масової комунікації, є переважно мистецтвом виконання, а не творення (у більшості випадків політик не пише сам для себе промови, а лише "редагує" вже написане консультантами, референтами, експертами). Відповідно до цього на цілком законних підставах соціологи можуть оцінити світ політики як театральний світ, як світ театральної сцени, на якій політичний діяч постає майже у буквальному розумінні як актор. Підставою для такого твердження є, зокрема, те, що мовлення політичного діяча не є спонтанним, а завжди заздалегідь ретельно підготовлене, виважене й до того ж нерідко має "суфлерський" характер, тобто промову зачитують з папірця. Ці "папірці" дуже цінують соціологи та психологи, оскільки текстовий аналіз дає змогу кинути світло на політичний підтекст виступу суб'єктів, які перебувають при владі, або суб'єктів, які прагнуть до влади.
Анкетування, поштове опитування, інтерв'ювання
До розряду текстової діяльності можна віднести збирання соціологічної інформації за допомогою анкетування, поштового опитування, інтерв'ювання та експертизи. Що стосується експертизи, то цей метод отримання інформації зазнав останнім часом істотних змін і не може бути беззастережно поставлений поряд з іншими різновидами соціологічного опитування. Метод опитування — це частина діалогу в режимі "запитання — відповідь", який є самостійним предметом лінгвістичного та логічного аналізу. Специфіка соціологічного методу опитування полягає в тому, що за його використання первинним джерелом інформації є людина (опитуваний, респондент).
Під час опитувань використовують так званий вибірковий метод, який дає змогу робити висновки про характер розподілу досліджуваних ознак генеральної сукупності на підставі розгляду деякої її частини — вибіркової сукупності. Вибіркова сукупність являє собою модель генеральної сукупності. Ця модель має бути репрезентативною, тобто властивість вибіркової сукупності повинна репрезентувати параметри генеральної сукупності, значущі з точки зору дослідницьких завдань.
Найважливішою рисою сучасних статистичних методів є можливість отримувати за їхньої допомоги "гарантовані підтвердження", тобто такі підтвердження, які можуть бути оцінками або узагальненнями, що виходять за межі розглядуваних вибіркових даних.
До двох головних різновидів опитування належать анкетування та інтерв'ювання. Засадовими для анкетування та інтерв'ювання є запитання, відповіді на які утворюють первинну інформацію.
• Анкетування — це найпоширеніший у практиці прикладної соціології спосіб опитування. Воно може бути груповим або індивідуальним. При груповому опитуванні один анкетер працює зазвичай з групою з 15—20 осіб. При індивідуальному анкетуванні роботу здійснюють з кожною конкретною людиною осібно.
Анкета (фр. — букв, розслідування) — це опитний аркуш для отримання певної інформації, який являє собою, як правило, систему запитань, націлених на виявлення характеристик предмета соціологічного аналізу. Зазвичай запитання, наведені в анкетах, класифікують за змістом (скажімо, запитання про особистість респондента), формою (відкриті та закриті, прямі та побічні) та функцією (головні та неголовні).
Запитання першого типу спрямовані на виявлення думок, знань, побажань, очікувань тощо (назвемо їх епістемічними за аналогією з епістемічною логікою, яка працює в режимі "запитання — відповідь"), а також на виявлення вчинків, дій, результатів діяльності людей (назвемо їх деонтичними за аналогією з відповідною тематикою деонтичної (модальної) логіки) та на характеристику особистості респондента (соціально-демографічний блок запитань).
Запитання другого типу становлять інтерес з точки зору їх комп'ютерної обробки, яка найбільшою мірою стосується закритих запитань, що мають повний набір варіантів відповідей в альтернативній ("так", "ні") або неальтернативній ("так", "ні", "можливо", "радше згодний, ніж не згодний", "радше не згодний, ніж згодний", "важко відповісти" тощо) формі.
Формулювання запитань анкети визначене вихідними дослідницькими установками (цілями та завданнями дослідження).
Юристи і соціологи, які працюють у галузі реклами, розрізняють "доказові" (дослідницькі, програмові) та "контрольні" (власне анкетні) запитання. У доказовому запитанні виражене завдання дослідження. Наприклад, доказовим є таке запитання: "Голова МАСОЛІТу Михайло Олександрович Берліоз сприймає ім'я "Христос" як ім'я конкретної людини чи як родове ім'я для проповідників нового релігійного вчення?" У першому випадку "Христос" — це ім'я Бо-га-людини (Бога-Сина), яке відрізняє його від смертних людей. У другому випадку "Христос" — родове ім'я, яке вказує на проповідників нового віровчення.
При опитуванні віруючих силами поета-атеїста Івана Миколайовича Понирева, який пише під псевдонімом Бездомний, простодушні прихильники культу не отримують ніяких пояснень і тим паче їм не пропонують "доказове" запитання типу: "Ви вважаєте ім'я "Христос" позначенням конкретної особистості чи родовим іменем?" Замість цього "доказове" запитання переводять у відповідні анкеті запитання. Такі переведення є підґрунтям методу опитування. Це може видатися банальним, якби невдачі опитувань у більшості випадків не пояснювалися наївним ототожненням дослідницького (цільового) та контрольного (прямого) запитання. Насправді більшість завдань дослідження, хоч би якими простими вони не видавалися, вимагають перекладу запитань з мови дослідника (метамови) на мову опитуваного (об'єктну мову).
Контрольне запитання — це таке запитання, яке пропонують опитуваному в анкеті.
Соціологи виокремлюють три способи організації письмових опитувань. До перших двох належать різновиди анкетування. Третій спосіб полягає в тому, що анкети або розсилають поштою, або друкують у газетах, або розкидають по поштових скриньках, або видають покупцям у крамницях з проханням заповнити й надіслати за зазначеною у них адресою.
• Поштове опитування (розсилання анкет та отримання на них відповідей поштою) — різновид анкетування. Його розглядають як достатньо ефективний спосіб збирання первинної інформації. Ефективність полягає у простоті організації, що пов'язане з відсутністю необхідності добирати, навчати та контролювати діяльність анкетерів. Крім того, до переваг цього способу належить можливість одночасного проведення опитування на великій території за відносно невеликий термін. Істотний недолік поштового опитування в тому, що значна частина розісланих анкет залишається без відповіді, оскільки у багатьох адресатів відсутні мотиви, які спонукали б їх докласти зусиль для заповнення анкети. Крім того, коло осіб, які надсилають заповнені анкети, з певних причин не є репрезентативним. У таких випадках доводиться проводити додаткове репрезентативне опитування за допомогою усних інтерв'ю для контролю результатів письмового опитування.
Однією з форм поштового опитування є так зване пресове опитування. У цьому разі анкету друкують у газеті або у часописі.
Усі ці опитування мають справу із "законом великих чисел", тобто із статистикою. Надійність статистичного висновку залежить не тільки від обсягу (масштабу) вибірки, але також і від співвідношення вибірки та величини досліджуваної групи. Обсяг вибірки залежить від того, яка точність розв'язання посталого перед дослідником завдання є необхідною та досяжною.
Правило отримання коректної вибірки з певної сукупності говорить: кожний елемент сукупності повинен мати рівні можливості потрапити до вибірки. Це передбачає, що вибірковий метод можна завжди застосовувати там, де наявна сукупність однорідних, але розрізнюваних одиниць.
Математична витонченість та відносна простота зазначеного методу достатньо очевидні. Але практичне застосування його до суспільства та соціальних груп насправді не таке уже й просте завдання. Якщо, наприклад, потрібно отримати вибірку населення України, то знадобляться точні та повні дані про те, як розподілене населення за областями, районами, містами, селами та як людей реєструють або враховують відповідні офіційні установи.
Практична складність полягає в тому, що у реальному житті важко отримати точні дані про всю сукупність людських "одиниць". Тому вибіркову сукупність визначають у процесі напруженої та копіткої праці. Тільки по її завершенні можна переходити до опитувань.
Ідея репрезентативної вибірки полягає в тому, щоб створити на ґрунті групи людей, яка цікавить соціологів, зменшену, але рівноцінну модель усієї сукупності "одиниць".
Одразу після того, як сформульовано завдання соціологічного дослідження, необхідно визначитися з тим, яка група (сукупність, "популяція", "універсум") осіб має бути досліджена та описана.
Зазвичай фахівці розрізняють два способи побудови репрезентативної вибіркової сукупності. Перший передбачає використання математичних ймовірнісних методів, які ' спираються на теорію ймовірностей. Теоретико-ймовірнісні методи призначені для того, щоб максимально виключити суб'єктивний чинник при відборі. Другий спосіб полягає у застосуванні методу квот (від середньолат. — частина, яка припадає на кожного, від лат. — скільки; частка, частина, пай), який приписує інтерв'юерові виокремити певну кількість опитуваних у різних групах населення.
Деякі соціологи виокремлюють чотири головних типи вибірки: 1) проста; 2) стратифікована; 3) територіальна; 4) багатощаблева.
Стратифіковану вибірку застосовують тоді, коли генеральна сукупність, яку соціологи хочуть дослідити, не є однорідною. У цьому разі виокремлюють різні страти, які мають більшу однорідність, і потім здійснюють подальший відбір усередині цих страт, щоб зменшити сферу розсіювання, яка тим менша, чим більша однорідність вихідної сукупності.
Багатощаблеву вибірку будують на вибірці "гнізд" ("осередків") з усієї генеральної сукупності за допомогою способу систематичної випадковості, для чого вся аналізована сукупність має бути репрезентована у певний спосіб у формі, доступній для процедури вибірки. Всередині "гнізд" відбір здійснюють за принципами простої вибірки.
Відбір за методом квот передбачає, що відомі деякі важливі пропорції генеральної сукупності (наприклад, розподіл за віковими та професійними групами). За відомими даними обчислюють квоти, які розподіляють серед інтерв'юерів. Останні, у свою чергу, здійснюють вибір респондентів відповідно до заданих їм квот. Суть цих квот полягає в тому, щоб допомагати інтерв'юерові у проведенні випадкового відбору. За такого відбору кожний член вихідної сукупності повинен мати практично однакову з іншими можливість потрапити до вибірки. Забезпечити дотримання цієї умови непросто хоча б тому, що у інтерв'юерів є неусвідомлена тенденція відбирати тих осіб, які їм здаються особливо компетентними (й це за умови, що їм наказано здійснювати тільки статистично нейтральний відбір). Щоб забезпечити виконання зазначеної умови при застосуванні квотного методу, рекомендують або замаскувати предмет дослідження тематично різноманітними комплексами запитань, або включити досліджувані питання до "багатотемного опитування", яке послідовно торкається різних тем.
У практиці соціологічних досліджень інтерв'ювання використовують рідше, ніж різні форми анкетування. Це передусім зумовлене недостатнім розвитком мережі постійних інтерв'юерів зі спеціальною підготовкою і без претензій на роль партнерів соціологів, які розробляють запитальник.
• Головна відмінність між анкетуванням та інтерв'юванням полягає у формі контакту дослідника та опитуваного. Так, якщо при анкетуванні їх спілкування опосередковане анкетою, то при інтерв'юванні контакт між дослідником та респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, який організовує бесіду, ставить запитання, передбачені дослідником, і фіксує отримані відповіді згідно з інструкцією, а не згідно з власним баченням суто дослідницьких завдань.
У прикладній соціології розрізняють три різновиди інтерв'ю: 1) формалізоване (стандартизоване), 2) фокусоване, 3) вільне.
Формалізоване інтерв'ю — найпоширеніший різновид інтерв'ювання. У цьому разі спілкування інтерв'юера та респондента регламентоване докладно розробленим запитальником та інструкцією, призначеною для інтерв'юера. У формалізованому інтерв'ю зазвичай переважають закриті запитання.
Фокусоване інтерв'ю — доволі пом'якшений варіант формалізованого інтерв'ю. Має на меті збирання думок, оцінок з приводу конкретних ситуацій, подій, їхніх причин та наслідків. У цьому разі респондентів заздалегідь ознайомлюють з предметом бесіди.
Вільне інтерв'ю відрізняється мінімальною регламентацією поведінки інтерв'юера. Цей різновид опитування застосовують у тих випадках, коли дослідник тільки береться до визначення кола досліджуваних питань, уточнює дослідницькі позиції та царину дослідження. Як правило, вільне інтерв'ю проводять без заздалегідь підготовленого запитальника або розробленого плану бесіди. Визначають тільки тему інтерв'ю, яку пропонують респондентові для обговорення.
Поряд з особистими інтерв'ю, соціологи практикують також телефонні, які зазвичай застосовують для коротких опитувань (скажімо, інтерв'ю з діловими людьми).
Контент-аналіз, компонентний аналіз та побудова тезаурусів для соціологів
17 всіх різновидах опитування населення важливим методом аналізу отриманих даних вважають контент-аналіз. Перевага його перед традиційними методами соціологічного аналізу полягає в тому, що враження дослідника-спостерігача, які залежать від його особистих якостей, замінено на більш стандартизовані та нейтральні процедури, які здебільшого передбачають вимірювання, тобто використання прийомів кількісного аналізу.
• Контент-аналіз вчені визначають як специфічну техніку дослідження, спрямовану на об'єктивне, систематичне та кількісне описання змісту повідомлення, яке відповідає цілям дослідника. У цьому разі під об'єктивністю розуміють аналіз, підпорядкований чітким правилам, які різним дослідникам, що працюють з одними й тими самими текстами, дають змогу отримувати однакові результати.
Систематичність передбачає впорядкування та розподіл змісту документа за відповідними категоріями (рубриками). Що стосується кількісного описання, то тут мають на увазі вимірюваність значущих елементів тексту, підраховування їхньої частоти.
За словами М. Гравитця, контент-аналіз, який виник як реакція на старий та надто суб'єктивний метод літературного аналізу типу літературної критики, від самого початку прагнув до використання чіткого кількісного методу.
Існує кілька типів контент-аналізу. Перший — пошуковий аналіз — пов'язаний з перевіркою певної гіпотези, мета якої точно сформульована, а результати піддаються кількісній оцінці. Якщо контент-аналіз застосовують до великої кількості даних без чітких гіпотез та без знання того, що являє собою сучасна лінгвістика тексту (дискурсу), то дослідник тільки марно витратить час та зусилля. Це цільовий аналіз, чітко сфокусований на предметі дослідження. Щоправда, у такому разі виникає небезпека, що до поля зору не потраплять істотні елементи, які він не передбачав.
Другим типом контент-аналізу є кількісний та якісний аналіз тексту. Якщо кількісний аналіз націлений на виявлення частоти окремих тем, слів або символів, що містяться у тексті, то якісний аналіз пов'язаний з фіксуванням нетривіальних висловлювань, мовних новацій, з розумінням цінності теми повідомлення.
Третім типом контент-аналізу є прямий та побічний аналіз тексту. Найчастіше вимірювання застосовують у прямій формі. Наприклад, порівнюють два різновиди пропаганди, реклами, а потім підраховують окремі теми, слова, символи. Побічний аналіз має справу з підтекстом, який також піддатний кількісній оцінці (сюди належать недомовки, паузи, темп та ритм мовлення, вибір слів).
Четвертим типом контент-аналізу є структурний аналіз тексту. Тут головний наголос припадає на лінгвістику та аналіз дискурсу.
Гравитц виокремлює питання, на які мають бути дані відповіді за допомогою контент-аналізу. До цих питань належать: хто гово рить? що говорить? як говорить? кому говорить? яким є результат мовленнєвої комунікації?
Оскільки контент-аналіз має справу з текстами, соціолог повинен уміти розчленовувати їх на головні складові частини. Тут йому на допомогу має прийти компонентний аналіз.
У 20—30-ті роки XX ст. у зв'язку з розвитком структуралістсько го мовознавства німецькі та швейцарські лінгвісти поставили і їм порядок денний питання про структуру та організацію словника, Визнаним лідером у цьому напрямі лінгвістичних досліджень став Й. Трір (1894—1970), який відкрив нову фазу в історії семантики Ідеї Тріра найбільш послідовно було розвинено Л. Вайсгербером (1899—1985), який не тільки продовжив традицію, а й створив свою власну теорію "семантичних полів".
Поняття "семантичне поле" становить цілком певний інтерес для методологів наукового пізнання через те, що у своєрідній формі воскрешає лейбніцевську ідею створення універсального "словника" науки. Лейбніц намагався відшукати найпростіші та найфундаментальніші поняття, які є "першоцеглинками" всієї нашої мислительної системи та становлять свого роду "алфавіт" ("словник") понять.
Вже Трір окреслив відмінність між "лексичним" та "смисловим (поняттєвим)" полем. Так, згідно з його вченням, "смисл" лексеми є поняттєвою цариною всередині ширшого поняттєвого (смислового) поля. Відмітна особливість трірівської теорії полягає у такому: головні словники всіх мов мають апріорну неструктуровану субстанцію (фундамент) значення. Цю "субстанцію" Трір ототожнює з "реальністю" мовного світосприйняття. Кожна мова виражає реальність у свій власний спосіб, створюючи таким чином свій власний погляд на реальність та утверджуючи свою власну систему "понять" ("смислів").
Якими є структурні особливості "семантичного поля"?
Автори вчення про "семантичне поле " відзначають існування мережі (асоціації) зв'язків кожного слова, тобто значення окремого слова не має самостійного статусу, а цілком визначене зв'язками з іншими словами (зв'язками за формою, за значенням, за формою та значенням одночасно). Асоціативне поле слова — нестабільна, мінлива структура. Воно різне у кожного мовця, відмінне у різних соціальних групах, залежить від ситуації. Можливі розміри такого "поля" показали французькі лінгвісти, які дослідили асоціативне поле слова "спаї" ("кіт") і показали, що воно нараховує близько 2000 термінів, які можуть бути зведені приблизно до 300 головних термінів.
До розряду структурних особливостей "семантичного поля" належить "валентність слів". Поняття "валентність слова" було введене до лінгвістики наприкінці 50-х років XX ст. за аналогією з хімічною валентністю. Іноді його уточнюють через поняття "кількість потенційних зв'язків слова". Потенційні зв'язки (валентність) дають слову змогу відносно швидко та легко входити до складу певних типів речень. Так, слово "різати" має дві валентності (різати "що"та різати "чим'). Урахування валентності відіграє велику роль у з'ясуванні механізму можливих семантичних змін, включаючи метафороутворення (порівняйте: "різати хліб" та "різати правду-матку в очі"). Порівняно з дієсловами валентність іменників виражена менш яскраво. До потенційних валентностей іменників належать їх зв'язки з іншими іменниками, а також з дієсловами та прикметниками. Поняття "валентність слова" ще більше уточнюють за допомогою лінгвістичного аналізу структури "семантичного поля", коли виокремлюють так звані парадигматичні (Й. Трір) та синтагматичні (В. Порциг) відношення, без яких не може бути створена задовільна теорія лексичної структури. Крім того, до дослідження цієї проблематики необхідно залучити поняття "контекст" і зважати на те, що неможливо дослідити словник будь-якої мови без урахування її граматичної структури.
Характеристику парадигматичних (від грецьк. paradeigma - приклад, зразок; система форм одного й того самого слова, зокрема, наведена у вигляді таблиці) відношень здійснюють за допомогою технічного терміна "антиномія" (від грецьк. anti — проти (префікс, що позначає протилежність чому-небудь) + оnуmа — ім'я; слова, що належать до однієї смислової групи, але мають протилежні значення, наприклад, "твердий — м'який", "дорого — дешево", "хвороба — здоров'я"). Цей термін використовують, аби вказати на опозиційність значень між лексемами (наприклад, "високий — низький", "чоловічий — жіночий", "брат — сестра", "біжить — стоїть", "вперед — назад" тощо).
Зразком синтагматичних (від грецьк. syntagma— букв. щось поєднане; послідовність двох або більше мовних одиниць, з'єднаних певним типом зв'язку, наприклад, "веселий лісовик") відношень є відношення типу синтаксичних моделей (наприклад, "блакитний — небо" ("блакитне небо"), "білявий — волосся" ("біляве волосся" тощо).
Для соціологів певний інтерес становлять відношення гіпонімії (від грецьк. hуро — під, внизу + оnуmа — їм'я; парадигматичне відношення у семантичному полі), які поряд з антиномією (несумісністю) є найфундаментальнішими парадигматичними смисловими відношеннями. Термін "гіпонімія" створено за аналогією із "синонімією" та "антиномією". Хоча цей термін відносно новий, але його ідейний прототип має давню традицію. Наприклад, аналогом гіпонімії у логіці є включення одного класу до іншого. Відношення гіпонімії передбачає ієрархічну структуру словника та конкретних "семантичних полів" усередині цього словника.
• Подальшим розвитком методу структурного аналізу "семантичних полів" є компонентний аналіз, який становить цінність для соціологів. Його логіко-філософськими витоками можна вважати традиційну теорію утворення абстракцій, яка сягає арістотелевої видо-родової ієрархії. Компонентний аналіз має свій прототип і в лейбніцевському поняттєвому "алфавіті", ідея якого стала засадовою для побудови так званих концептуальних (поняттєвих) словників. Одним з найранніших і добре відомих словників цього типу є "Тезаурус англійських слів та фраз" (1852) П. М. Роджета.
Засадовий принцип тезауруса (від грецьк. tnesauros — запас, скарб, скарбниця; словник, в якому показано семантичні відношення між лексичними одиницями), як відзначав сам Роджет у вступі до першого видання, полягає у класифікації слів та фраз мови не згідно зі звучанням їх або орфографією, але відповідно до їхнього значення.
З поняттєвим аналізом у дусі тезаурусів тісно пов'язаний компонентний аналіз. Цей зв'язок відображено у використанні логічного та теоретико-множинного підходів до семантики як науки про значення. Компонентний аналіз ґрунтовано на тезі, що значення кожної лексеми може бути проаналізоване в термінах множини більш загальних смислових компонентів (семантичних категорій, семантичних маркерів, семем тощо).
Компонентний підхід до семантики має тривалу історію у лінгвістиці, логіці та філософії. Він присутній у традиційних визначеннях виразів природної мови через поділ роду на види (наприклад, наука -» фізика) та видів на підвиди (наприклад, фізика —> механіка). Компонентний аналіз — це певна методика економного описання деяких семантичних відношень між лексичними одиницями, а також між реченнями, які їх містять. Прикладом семантичних компонентів є:
бик |
корова |
теля |
півень |
курка |
курча |
жеребець |
кобила |
лоша |
баран |
вівця |
ягня |
Компонентний аналіз тісно пов'язаний з поняттям аналогії в розумінні математичної пропорції. Тут слід відзначити, що з розвитком алгебри за Нового часу істотно прояснився математичний смисл
поняття пропорції, яке у працях давньогрецьких математиків являло собою зародкову форму алгебраїчного аналізу. У науці Нового часу останній набув поширення, завдяки чому аналогія, відокремлена від пропорції, була зарахована до розряду ймовірнісних засобів пізнання. Протягом XVIII—XIX ст. відбулося остаточне розділення понять "аналогія" та "пропорція".
Поняття аналогії почали асоціювати з евристичним способом пізнання у формі ймовірнісного знання, натомість поняття пропорції набуло власне математичного смислу, будучи розширене до поняття функції. У першому разі маємо справу з індуктивним методом, у другому — з дедуктивним.
Компонентний аналіз має значення не тільки для описання мовних "сутностей", які, зокрема, є важливими для соціолінгвістики, а й для графічного (теоретико-модельного) уявлення власне соціальних "сутностей" (наприклад, соціальних ролей, відносин між малими групами тощо).
Як відзначав польський логік М. Пшеленцький, теорія множин є теорією всіх можливих "сутностей", а тому теоретико-множинне поняття моделі достатньо широке, щоб охопити всі аспекти реальності — як математичні, так і емпіричні. Необхідно підкреслити, що у цьому разі ми маємо приклад типового функціонального аналізу в логіко-математичному дусі. Цей аналіз націлено на побудову моделей об'єктів складної природи, він є засобом для отримання знань про ці об'єкти, з чого випливає, що моделі не можна розглядати як щось самодостатнє та тотожне знанню про об'єкти. Іншими словами, за допомогою моделей можна будувати теорію, але самі моделі ще не є остаточною теорією, хоча й можуть мати теоретичний характер.
Оскільки компонентний аналіз пов'язаний з аналізом концептуальним, смислові компоненти можуть бути розглянуті як "атомарні", а смисли конкретних лексем — як "молекулярні" (як "поняття" в їх повсякденному або традиційному формально-логічному тлумаченні, але не в сучасному науковому тлумаченні). Наприклад, смисл слова "чоловік" (смисл, витлумачений як доповнення до смислу слова "жінка") слід аналізувати як комбінацію в молекулярному понятті "чоловік" атомарних понять (скажімо, "чоловічий", "дорослий").
Показово, що компонентний аналіз у США розвивався переважно завдяки зусиллям американських соціальних антропологів (етнологів) як техніка для описання та порівняння словника кровноспоріднених відносин у різних мовах. Останнім часом компонентний аналіз привернув увагу тих соціологів, які намагаються вдосконалювати контент-аналіз та використовувати теорію графів для моделювання досліджуваних явищ.
Компонентний аналіз може бути розглянутий як розширення теорії "семантичного поля", як спроба утвердити та обґрунтувати цю теорію на міцному теоретичному та методологічному фундаменті. Для соціологів це означає, що контент-аналіз має своє коріння в теорії "семантичного поля". Важливим є ще й те, що компонентний аналіз дає змогу по-новому переосмислити арістотелеву традицію в тлумаченні "змісту" та "обсягу" понять, а відтак через логіко-гносеологічну проблематику вийти на проблематику семантичну й на ті її аспекти, які цікавлять соціологів.
В історії європейської логіко-філософської науки особливе місце посідає німецький мислитель Г. Лотце (1817—1881), на жаль, нині напівзабутий, хоча він і справив достатньо сильний вплив на Г. Фреге, Е. Гуссерля, А. Мейнонга та ін. Лотце переконливо спростував учення старої формальної логіки про взаємовідношення змісту та обсягу понять під час узагальнень. Без цієї реформи, як вважають сучасні логіки, неможливий був би подальший рух наукової думки у розв'язанні питання про утворення та інтерпретацію загальних понять.
Згідно з Лотце, при утворенні загальних понять відбувається не відкидання несхожих ознак, а їх перетворення згідно з фіксованим правилом (схемою), яке об'єднує багатоманітність змісту загального поняття. Аналогом такого механізму утворення загальних понять є компонентний аналіз внутрішньої структури лексеми. Ця структура відображає синтаксичну структуру відповідних речень та фраз. Наприклад, смисл дієслова "вбивати" може бути розкладений на такі його складові компоненти, як "причина", "робити", "не" та "живий". Ці компоненти не механічно підсумовують, а синтетично об'єднують в ієрархічну структуру, яку можна подати таким чином:
(ПРИЧИНА (РОБИТИ (НЕ (ЖИВИМ)))).
У результаті маємо:
(1) (НЕ-ЖИВИЙ) - (МЕРТВИЙ);
(2) (РОБИТИ (НЕ-ЖИВИМ)) - (ПОМЕРТИ).
Якщо інтерпретувати загальне поняття з точки зору компонентного аналізу, то воно перетворюється на своєрідне "концептуальне поле", яке має певну структуру. "Концептуальне поле" принципово ширше за "семантичне поле". Про це свідчить відмінність між змістом понять та значенням слів. Скажімо, хімік аналізує не значення слова "сіль", а реальний фізичний матеріал. Зміст та значення не тотожні "сутностями". Поняття з його змістом — категорія не мови, а пізнання. Якби значення було тотожне поняттю, тоді значення не могло б бути органічним компонентом мови й лінгвісти не були б компетентними досліджувати його. Проте не слід впадати у крайнощі, забуваючи про те, що поняття поза мовою — це химера. Як слушно вважають філософи, поняття не може виникати та існувати поза словом, оскільки воно і є специфічно словесною (термінологічною) формою відображення предметів, але воно нерідко виникає та існує без того слова (терміна), значенням якого може стати.
Цей конфлікт між мовою та поняттєвим мисленням призводить до появи метафор. Тому, з одного боку, метафора — це продукт власне мовленнєвої діяльності, а з іншого — вона є наслідком змін у концептуальній системі, у структурі концептуального поля.
Феномен метафороутворень свідчить не тільки про семантичну змінюваність словника природної мови, а й про зміни у значеннях термінів, тісно пов'язаних з концептуальними, теоретичними змінами. Тому в науці постійно існує проблема впорядкування та уточнення термінології.
Звичайно, значення термінів залежить не від значення слів. Цю залежність треба шукати в теорії, яка заздалегідь визначає вибір термінів та їхню теоретичну "валентність" (сполученість, зв'язок). Проте хоч би якою штучною (формалізованою) була мова науки, це — все ж таки мова, призначена не тільки для конструювання теорій, а й для комунікації, без чого немислимий розвиток науково-теоретичних знань, обміну нагромадженим досвідом тощо. Звідси випливає, що комунікативна функція наукової мови має бути подана у такому вигляді, який сприяв би вченим у створенні ефективних пошукових систем для встановлення конструктивного взаєморозуміння у діалоговому режимі. Саме тут і можуть надати значну допомогу тезауруси, які вже міцно закріпилися у багатьох комп'ютерних "редакторах" і стали звичним інструментом користувачів.
Структурною підвалиною цього типу тезаурусів є концептуальне поле, висловлюване ієрархічною системою термінів-понять, яка забезпечує пошук відповідних лексичних одиниць (скажімо, для складання соціологічних запитальників). Для пошуку у зворотному напрямі (від слова до терміна-поняття) може бути використаний алфавітний покажчик, як це, наприклад, має місце у тезаурусі Роджета. Для соціологів, які працюють з анкетами, такого роду зворотний рух цінний тим, що дає змогу швидко увійти до сфери вихідних теоретичних припущень та гіпотез, які з тих чи інших причин невідомі тому, хто здійснює опитування (інтерв'юерові).
Часто доводиться чути, що опитування за стандартизованими анкетами звичайні інтерв'юери можуть проводити лише щодо загальновідомих питань, які стосуються, наприклад споживання товарів повсякденного попиту або політики. Для вужчих досліджень, спеціалізованих тем необхідно нібито залучати фахівців, які володіють термінологією та ознайомлені з колом проблем. Це хоча й звучить переконливо, але насправді є однією з численних помилок здорового глузду, які ускладнюють правильне використання методу опитування. Спеціальна термінологія та точне знання проблем потрібні при складанні анкет, але не в роботі з респондентами.
У соціологічних дослідженнях з використанням запитальників та методу контент-аналізу ми рухаємося за такою схемою:
ПОНЯТТЯ (концепція у формі висовуваної гіпотези) -» СЛОВО (запитальник) -» ПОНЯТТЯ (концепція у формі перевірюваної гіпотези).
Аналогічна схема має місце у тезаурусах. Отже, використання тезаурусів, програмно розроблених для комп'ютерів, є неодмінною умовою сучасного застосування контент-аналізу.
ВИСНОВКИ
1. Техніку соціологічного аналізу не можна розглядати із суто інструменталістської (прагматистської) точки зору, оскільки будь-який інструмент наукового пізнання є предметним (у тому числі речовинним) втіленням теоретичних досягнень науки, її узагальненого досвіду. Говорячи про техніку аналізу, а не про технічну (матеріальну) оснащеність тієї чи тієї наукової дисципліни, ми передусім маємо на увазі раціоналізовану методику цього аналізу, доведену у деяких випадках до вироблених алгоритмів. Ця техніка аналізу розвивається разом з розвитком наукового пізнання, завдяки чому стає більш гнучкою та універсальною, а отже, й застосовною до ширшого кола розв'язуваних завдань. Прикладом цього є обмін технічним інструментарієм між лінгвістикою та соціологією.
2. Сучасна соціолінгвістика оперує такими поняттями, як "текст", "контекст", "дискурс", "пропозиція", "супозиція", "пресупозиція", "семантичне поле", "концептуальне (поняттєве) поле", "валентність" тощо. Розширення термінологічного словника соціолінгвістики за рахунок ініціативи лінгвістів передбачає реакцію у відповідь з боку соціологів, які вже не один раз запозичували у лінгвістів поняття та методи, наприклад, для роботи з анкетами, тестами тощо. У цьому разі на порядку денному стоїть питання про більш тісне співробітництво лінгвістів та соціологів.
3. Контент-аналіз — важливий інструмент лінгвістично-статистичного аналізу в рамках соціології. За умов фронтальної комп'ютеризації наукових досліджень та розробок контент-аналіз має бути не просто адаптований до комп'ютерних програм, а сполучений з відповідними інформаційно-пошуковими системами, однією з яких є тезаурус, пов'язаний з поняттями "семантичне поле", "концептуальне поле" та з методом компонентного аналізу. Таке сполучення передбачає істотне збагачення пізнавальних можливостей контентного аналізу.
Контрольні завдання
1. Що соціологи розуміють під документацією? З якими головними різновидами документів вони мають справу?
2. Що таке анкетні опитування та інтерв'ю?
3. Які ще різновиди опитувань ви знаєте?
4. Що являє собою контент-аналіз?
5. Чи пов'язаний контент-аналіз з лінгвістикою тексту?
6. Схарактеризуйте поняття "текст" та "контекст".
7. Як соціолінгвісти тлумачать поняття "дискурс?
8. Чи існує зв'язок контент-аналізу з компонентним аналізом?
9. Що таке тезаурус?
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Анализ метаязьїка словаря с помощью ЗВМ. — М.: Наука, 1982. — 96 с.
Белл Р. Т. Социолингвистика: Цели, методьі и проблеми: Пер. с англ. — М.:
Международние отношения, 1980. — 318 с.
Бондалепюв В. Д. Социальная лингвистика. — М.: Просвещение, 1987. — 159 с.
Гальперин И. Р. Текст как обьект лингвистического исследования. — М.: Наука, 1981. — 138 с.
Дейк Т. А., ван. Язьїк. Познание. Коммуникация: Пер. с англ. — М.: Прогресе, 1989. - 312 с.
Дорошевский В. Злементн лексикологии и семиотики. — М.: Прогресе, 1973. — 286 с.
Дюбуа Ж., Пир Ф., Тринон А. и др. Общая риторика: Пер. с фр. — М.: Прогресс, 1986. - 392 с.
Звегинцев В. А. Предложение и его отношение к язьїку и речи. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 307 є.
Как провести социологическое иселедование. — М.: Политиздат, 1990. — 288 с.
Колшанский Г. В. Контекстная семантика. — М.: Наука, 1980. — 149 с.
Лайонз Дж. Введение в теоретическую лингвистику: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1978. - 543 с.
Мамудян М. Лингвистика. — М.: Прогресе, 1985. — 200 с.
Методи сбора информации в соииологических иселедованиях: В 2 кн. — М.: Наука, 1990. - Кн. 1-2.
Новое в зарубежной лингвистике: Сб. переводов. — М.: Прогресе, 1980. — Вьіп. 9. Лингвостилистика. — 432 с.
Новое в зарубежной лингвистике: Сб. переводов. — М.: Радуга, 1983. — Вьіп. 12. Прикладная лингвистика. — 462 с.
Новое в зарубежной лиигвіістике: Сб. переводов. — М.: Прогресе, 1985. — Вьш. 17. Лингвистическая прагматика. — 502 с.
Нозль 3. Массовьіе опросьі: Пер. с нем. — М.: Прогресе, 1978. — 381 с.
Психолингвистика за рубежом. — М.: Наука, 1972. — 286 с.
Психолингвистические проблеми семантики. — М.: Наука, 1983. — 286 с.
Пзнто Р., Гравитц М. Методи социальних наук: Пер. с фр. — М.: Прогресе, 1972. - 608 с.
Русский семантический словарь. — М.: Наука, 1982. — 566 с.
Смирнова Е. Д. Основи лексической семантики. — М.: Вьісш. шк., 1990. — 143 с.
Теория метафори: Сб. переводов. — М.: Прогресе, 1990. — 512 с.
Трескова С. И. Социолингвистические проблеми массовой коммуникации. — М.: Наука, 1989. - 152 с.
Шабес В. Я. Собьітие и текст. — М.: Вьісш. шк., 1989. — 175 с.
Шенк Р. К. Обработка концептуальной информации: Пер. с англ. — М.: Знергия, 1980. - 361 с.
Ядов В. А. Социологические исследования. — М: Наука, 1987. — 248 с.
Язик и массовая коммуникация. — М.: Наука, 1984. — 277 с.
Язик и моделирование социального взаимодействия. — М.: Прогресе, 1987. — 464 с.
Розділ 2. ЕКСПЕРТНИЙ АНАЛІЗ, СПОСТЕРЕЖЕННЯ, ЕКСПЕРИМЕНТ:
МЕТОДОЛОГІЧНИЙ БАЗИС ТА ТЕХНІЧНИЙ ІНСТРУМЕНТАРІЙ
Пропедевтичні зауваження
Прикладна соціологія — це передусім копітка праця на замовлення, на конкретного замовника, яким може бути окрема особа, приватна фірма, урядова установа тощо. Але як наукова дисципліна прикладна соціологія не обмежується використанням уже готових методів, способів, інструментів аналізу відповідного матеріалу. Оскільки у низці випадків цей матеріал буває вельми складним для аналізу, доводиться вносити корективи до застосовуваного інструментарію, а це передбачає знання методологічної проблематики, вміння критично оцінювати наявні у розпорядженні соціологів-практиків методи та методики. Тому прикладна соціологія вимагає від тих, хто її репрезентує, професійної наукової культури, яка передбачає високу теоретичну підготовку поряд з практичними навичками роботи.
Показники, індекси, визначення. Філософсько-методологічні проблеми прикладної соціології
XVIII ст. перед економічною наукою постала необхідність вивчення масових явищ. На початок XX ст. було розроблено головний арсенал статистики (методи статистичного спостереження, індексний та зведено-табличний, метод групування тощо). Статистика визначила у загальних рисах і саме поняття показника, хоча стосовно нього і сьогодні точаться суперечки.
• У статистиці під показником розуміють кількісну характеристику соціально-економічних явищ, відповідно до чого виокремлюють кілька різновидів показників.
Розробка проблематики соціальних показників у соціології спирається на вже напрацьований досвід емпіричних досліджень (анкетування, інтерв'ювання, спостереження). Теоретичне узагальнення цього досвіду дає змогу будувати системи (матриці, таблиці) якісних та кількісних даних.
Важливим напрямом у побудові показників є стандартизація методів збирання та аналізу інформації. Це вимагає розробки спеціальних теорій, у термінах яких можна формулювати вихідні соціологічні засновки та припущення. Слушно вважають, що специфіка показників має полягати не у формі подання (наприклад емпіричні дані, числові величини), а у механізмі отримання їх.
Питання про соціальні показники якнайтісніше пов'язане з питанням про вимірювання. Вимірюваність соціальних явищ є необхідною умовою конструювання так званих соціальних змінних та показників-вимірювачів. Ця умова передбачає розробку специфічних індексів (від лат. іndех — покажчик, список).
• У статистиці індекси — це відносні величини, які характеризують динаміку сукупності, складеної з безпосередньо неспіввимірних одиниць, і спираються на відповідну концептуальну модель. За допомогою таких індексів можна здійснювати операції вимірювання й будувати логіко-математичні типології соціальних явищ.
Проблематика соціальних показників передбачає доволі складний комплекс методів та процедур операціоналізації відповідних соціологічних понять. Під операціоналізацією розуміють трансформацію цих понять у показники на підставі сучасних логіко-методологічних теорій визначень, хоча цілком до логіки питання операціоналізації соціологічних понять не звідні, оскільки у низці випадків маємо справу з експериментальною перевіркою розроблених концепцій.
• Аналіз сучасної соціологічної літератури показує, що операційне визначення у соціології має кінцевою метою переведення понять з "розмитими краями" в індекси.
Характерною рисою більшості спроб створення теорії операційних визначень у соціології є прагнення пов'язати операції, мета яких полягає в установленні або перевірці емпіричного смислу теоретичних понять, з принципом емпіризму. Цей принцип сам по собі незаперечний. Предметом суперечок є різні концепції емпіризму, а надто теорія операційних визначень американського фізика-експериментатора та філософа П. В. Бриджмена (1882—1961), лауреата Нобелівської премії з фізики.
Підґрунтям схеми Бриджмена стало відоме узагальнення А. Ейнштейном (1879—1955) поняття "одночасність". Як відомо, до Ейнштейна одночасність вважали властивістю двох або більше подій. Цю властивість визначали у термінах ньютонівської концепції абсолютного часу. Ейнштейн довів, що одночасність не є абсолютною властивістю двох подій. На його думку, мова має йти про поняття, яке слід релятивізувати стосовно вимірювальних процедур, здійснюваних "спостерігачем".
Бриджмен вважав, що ейнштейнівське узагальнення поняття одночасності є чудовим зразком так званого операційного визначення. Головна ідея полягає в тому, що наукове поняття в ідеалі має бути еквівалентним відповідному класові операцій. Поняття довжини, писав Бриджмен, фіксоване у науці тоді, коли фіксовано операцію вимірювання довжини. Отже, поняття довжини означає не більш і не менш, ніж множину послідовних операцій, за допомогою яких у фізиці визначають довжину. У цьому розумінні наукове поняття відповідає множині операцій, характерних для цієї форми науково-пізнавальної діяльності.
Первинна версія операційного критерію смислу наукових понять стосувалася передусім термінів дескриптивного характеру, тобто термінів, які у науковій мові слугують для описання певних дій, подій, процесів тощо. Ця версія радикально обмежувала звичайну природничо-наукову номенклатуру, з якої виключали всі терміни, не пов'язані з якою-небудь конкретною емпіричною або експериментальною перевіркою.
Сутність цієї версії операціоналізму полягала в тому, щоб визначати кожне фізичне поняття за допомогою лабораторних операцій. Пізніше, переконавшись у негнучкості пропонованого критерію смислу наукових понять, Бриджмен до лабораторних операцій додав операції теоретичного характеру. Проте він не розумів, що цим підриває позиції операціоналізму.
Завдяки працям логіків та математиків XX ст. сучасні вчені відмовилися від утопічної ідеї здійснити повну операціоналізацію головних наукових понять. Вони змушені були визнати необхідною передумовою для побудови наукових визначень наявність у мові науки невизначуваних (вихідних) понять.
Важлива функція визначення полягає в тому, що воно поділяє поняття певної предметної царини на базисні та похідні. Відповідно до цього слід передусім визначати не головні поняття, а похідні. Але тільки після фіксації вихідних понять та вихідних аксіом теорії ми можемо ставити завдання визначити статус того чи того поняття у рамках певної теорії. Й оскільки статус вихідного поняття задано теорією загалом, а не якою-небудь довільно обраною з неї формулою, то безглуздо абстрагуватися від внутрішньо взаємопов'язаного контексту, включаючи теорії, які узагальнюють емпіричний матеріал.
Емпірична або експериментальна перевірка наукових понять виводить нас на так званий верифікаційний критерій смислу наукових понять та речень (висловлювань, пропозицій). Цей критерій не має нічого спільного з ненауковим використанням слова "верифікація" (фр. vеrіfiсаtіоn від лат. verus — істинний + fасеге — робити; перевірка істинності теоретичних положень), яким полюбляють іноді бездумно хизуватися не тільки студенти, а й випускники вищих навчальних закладів.
Верифікаційний критерій смислу наукових понять запропонував Л. Вітгенштейн, розробили вчені Віденського логіко-філософського гуртка. Спочатку цей критерій був пов'язаний з так званими реченнями спостереження. Як приклади використання цього критерію зазвичай наводять не ті речення, які передбачають реального спостерігача, а ті, які зовсім не передбачають реального спостерігача "тут" і "тепер" (наприклад, "Прокуратор Юдеї Понтій Пілат, який жив багато сторіч тому, полюбляв ласувати по суботах галушками"; "У третьому тисячолітті завдяки неймовірним успіхам генної інженерії деякі люди повідрощують віслюкові вуха й навчаться стояти на них"). Це означає, що першим кроком, який належить зробити при уточненні верифікаційного критерію, має бути диференціація "реального (актуального) спостерігача" та "носія мови". Тому прихильники верифікаційного критерію смислу наукових понять ніколи не вимагали реального здійснення верифікації, що випливало з ототожнення "носія мови" та "спостерігача", а лише стверджували саму можливість верифікації.
Ця концепція верифікації не створює ускладнень у розумінні смислу наукових висловлювань (і не тільки наукових) про недавнє минуле або найближче майбутнє, оскільки можна собі уявити "згадування" або "очікування" якої-небудь події.
А чи можна "пригадати" події за палеозойської ери, коли людини не було? Ясна річ, не можна. Тому поняття "уявлюваний" має очевидний недолік.
Відмова від психологізму у виробленні надійного верифікаційного критерію призвела до поняття "логічно можливого", тобто деякі висловлювання мають смисл тоді й тільки тоді, коли їх верифікація є логічно (принципово) можливою. Проте й "логічна можливість верифікації" не забезпечила точного визначення властивості "мати смисл" стосовно висловлювання.
Більш оригінальну модифікацію верифікаційного критерію смислу запропонував свого часу Р. Карнап, який на противагу вимозі цілковитої верифікації всіх наукових понять висунув ідею "підтвердження". Під "підтвердженням" він розумів багатощаблевий процес, у ході якого ми послідовно уточнюємо наші знання смислової характеристики наукових понять.
Бриджмен також спробував зробити свій внесок у переосмислення пізнавальних можливостей наукових понять, визначивши значення наукових термінів як сукупність операцій. Проте і його спроба не мала успіху, хоча й допомогла усвідомити наявність операційних функцій у деяких наукових понять.
Як бачимо, проблема соціологічних показників має передісторію не тільки у річищі розвитку економіки та статистики, а й у річищі неопозитивізму XX ст., який розробкою методу верифікації змусив соціологів переосмислити свій науковий інструментарій та техніку його використання.
Інтуїтивно зрозуміло, що соціальні показники — це деякий специфічний спосіб перетворення та операційного використання наукових знань про соціальні явища, відповідно до яких вони (знання) можуть поставати як засіб оцінки та реалізації, скажімо, тієї чи тієї соціальної політики. Тому вихідним пунктом у розробці соціологічних концепцій з використанням показників має бути соціальне замовлення. Адже соціальні показники мислять як кількісні та якісні оцінки наявних соціальних явищ та процесів з точки зору прийнятих у певному суспільстві норм, ідеалів та ціннісних орієнтирів. Тому соціальні показники іноді (й не без підстав) розглядають як критерії для визначення соціальних пріоритетів. Одні з таких показників постають у вигляді соціальних цілей, інші — у вигляді засобів їх досягнення. У зв'язку з цим соціальні показники можна у першому наближенні схарактеризувати як інструмент соціального управління, забезпечений сучасною інституцією експертизи.
Прогнози та роль експертів у їх розробці
Розглянемо технічний інструментарій сучасної прикладної соціології у контексті понять "експертиза", "експертний аналіз", "експертні системи", "прогноз", "план", "управління".
Одна з головних функцій соціальної інституції експертів полягає у прогнозуванні, без якого неможливо уявити життя сучасного промислово розвиненого суспільства. Відсутність прогнозів означає підходити до розгляду найближчого та віддаленого майбутнього наосліп і приймати важливі рішення безвідносно до майбутніх наслідків, сприятливих чи несприятливих.
Щоб мати раціональний метод оцінки того чи того прогнозу, потрібно виробити критерії для визначення якості прогнозів. Головна вимога, яку висувають до цього критерію, — це корисність обраного критерію для осіб, що приймають рішення.
На підставі критерію корисності для визначення якості прогнозу свого часу було розроблено метод, відомий під назвою "опитна модель". Цей метод оцінки називають "опитуванням", оскільки у ньому використовують спеціально складений список запитань. У пропонованій соціологами моделі було здійснено спробу максимально підвищити ймовірність урахування всіх міркувань, які стосуються справи.
Що являють собою різні форми опитувань? Яким є рівень вірогідності отримуваної за їхньою допомогою інформації? Яка роль опитування в експертних оцінках?
Такі форми збирання первинної соціологічної інформації, як анкетування або інтерв'ювання, призначені передусім для масових опитувань, мета яких полягає в тому, щоб отримати вірогідні відомості про предмет дослідження. Проте у соціологічній практиці можуть виникати ситуації, коли для оцінки якого-небудь явища або процесу важко виокремити конкретне джерело інформації. Найчастіше такі ситуації пов'язані з прогнозуванням (від грецьк. рrо — вперед + gnosis — знання, вчення; передбачання, передбачування) зміни того чи того соціального процесу або явища.
• Існує безліч способів та методів прогнозування. Перевага сучасних раціональних методів прогнозування полягає в тому, що вони доступні для наукового вивчення і можуть бути адекватно описані та пояснені. Понад те, ці методи забезпечують розробку методик, які можуть застосовуватись будь-яким фахівцем, що пройшов необхідну підготовку (фаховий вишкіл), а також давати однакові результати незалежно від того, хто використовує ці методики. Власне кажучи, в однаковості результатів і полягає перевага точних методів над інтуїцією людей з великим практичним досвідом, які можуть помилятися, наприклад з причини нежитю або просто поганого настрою. До того ж у разі розходження в результатах завжди можна з'ясувати, яких було припущено помилок при застосуванні певних методик у розрахунках або при обробці отриманих даних.
Прогноз має бути гнучким і постійно контрольованим щодо внесення у нього необхідних корективів, коли несподівано й різко змінюються зовнішні обставини, які вимагають змін у планах, розроблених з урахуванням первинних, вихідних прогнозів.
Життєдіяльність будь-якої соціальної організації пов'язана з прогнозами та перспективними планами, які будують на підставі певних прогнозів.
Знаний американський фахівець з прогнозування науково-технічного розвитку Дж. П. Мартіно виокремлює умовно п'ять етапів у діяльності будь-якої організації, щоб на їх прикладі продемонструвати механізм прогнозування, який зазвичай використовують керівники організацій.
Розпочинає цикл прогнозування (1), на підставі якого розробляють відповідний план (2) послідовності виконання (3) робіт, необхідних для досягнення мети, поставленої у програмі (4), підґрунтям для складання якої є план. Результати послідовного, згідно з планом, виконання програми потребують оцінок, щоб не увійти у суперечність з реальною ситуацією. Отримувані оцінки характеризують фактичний стан справ в організації й надають можливість порівнювати їх з тим, що було передбачено планом та програмою. Результати оцінок (5) є відправним базисом для переходу до нового циклу. Як підкреслює Мартіно, розвиток діяльності організації за цим циклом не є серією дискретних, ізольованих один від одного етапів, оскільки всі вони взаємопов'язані та взаємозумовлені. Тому прогноз належить регулярно коригувати в міру надходження нової інформації. За необхідності може бути переглянутий і сам план, навіть якщо його ще не виконано, оскільки план — не самоціль, а засіб для виживання організації, особливо за умов конкурентної боротьби.
Цінність прогнозу вимірюють його корисністю, а вартість — витратами на складання плану та прийняття рішення.
• Прогнози зазвичай роблять компетентні особи, яких називають експертами (від лат. — досвідчений; фахівець в якій-небудь галузі, який здійснює експертизу), робота яких зі складання прогнозів увіходить до вартості розроблюваних планів. Є й інші методи складання прогнозів, відмінні від методу з використанням експертів. Проте існують такі сфери соціального життя, в яких неможливо використовувати інші методи прогнозування, крім експертних. Передусім це стосується тих сфер, де відсутня необхідна та достатня інформація про минуле або, скажімо, технічні можливості більшою мірою залежать від схвалюваних рішень, ніж від ентузіазму новаторів.
Оскільки головним критерієм добору експертів є компетентність (від лат. соmреtепtіа — приналежність за правом; коло питань, в якому певна особа має знання, досвід) їх, остільки для визначення компетентності використовують передусім два методи — самооцінку та колективну оцінку авторитетності експертів.
Найпростішою формою самооцінки експертів є сукупний індекс (коефіцієнт рівня компетентності), розрахований на підставі оцінювання експертами своїх знань, досвіду та здібностей за ранговою шкалою з позиціями "високий", "середній", "низький". При цьому першій позиції приписують числове значення "1", другій — "0,5", третій — "0" з урахуванням того, що коефіцієнт рівня компетентності експерта може набути значення від 1 (повна компетентність) до 0 (цілковита некомпетентність). Цей коефіцієнт обчислюють за формулою:
К=(к] + к2 + к3) :3,
де к] - числове значення самооцінки експертом рівня своїх теоретичних знань, к2 — числове значення самооцінки практичного досвіду, к3 — числове значення самооцінки здатності до прогнозування.
Зазвичай до групи експертів заведено включати тих, у кого індекс компетентності не менший за середній (0,5) й вищий (до 1).
Отримання первинних числових значень самооцінки (к{, к2, к3) для обчислення індексу компетентності експертів відбувається за допомогою таблично-запитувальної форми (табл. 3.2.1).
Таблиця 3.2.1. Числові значення самооцінки експертів
Індикатори |
Рівень | ||
високий (1) |
середній (0,5) |
низький (0) | |
Теоретичні знання (к{) |
+ |
|
|
Практичний досвід (к2) |
|
+ |
|
Здатність до прогнозування (к3) |
|
+ |
|
Виходячи з числових значень оцінок, позначених хрестиками, можна легко обчислити рівень компетентності експерта щодо проблем, які нас цікавлять. У цьому разі матимемо такий коефіцієнт:
К=(1 + 0,5 + 0,5): 3 = 0,7.
Отримане число свідчить про те, що рівень компетентності експерта вищий за середній.
При доборі експертів методом самооцінки виникає проблема її завищення. Проте досвід численних експертиз показує, що групи з високою самооцінкою помиляються у своїх судженнях менше, ніж "скромні" експерти.
• Опитування компетентних осіб називають експертними, а результати опитувань — експертними оцінками. У найзагальнішому вигляді виокремлюють три головні функції експертної оцінки у соціологічних дослідженнях, а саме: прогноз тенденцій розвитку різних соціальних процесів; оцінка рівня вірогідності даних масових опитувань; атестація групи або її членів за різними критеріями (скажімо трудова або політична активність).
У прогнозах найяскравіше виявляється відмінність експертної оцінки від інформації, отриманої у результаті масового опитування. Останнє, як правило, має анонімний характер, натомість в експертних опитуваннях особистість респондента відіграє важливу роль. Звідси випливає, що експерти мають бути поінформовані про завдання, які розв'язують за їхньою допомогою. У цьому разі відпадає потреба користуватися побічними запитаннями або якимись іншими прийомами з метою з'ясування "прихованих" позицій респондента. Оскільки експерт є активним учасником здійснюваного дослідження, остільки спроби приховати від нього мету та завдання дослідження обтяжені втратою довіри до організаторів дослідження.
У прикладній соціології для отримання прогностичної оцінки використовують низку методів та прийомів роботи з експертами.
Традиційний та головний інструментарій експертних опитувань — анкета або бланк-інтерв'ю, розроблені за спеціальною методикою, яка відповідає дослідницькій програмі. На відміну від масового опитування, програма прогнозного опитування експертів не настільки деталізована й має переважно концептуальний характер. Згідно з рівнем розробленості концептуальної гіпотези формулюють запитання, на які експерти повинні дати відповіді. Процедура опитування експертів може бути очною або заочною (поштове опитування, телефонне інтерв'ю). Одна з найпростіших форм експертного прогнозу — обмін думками. Така робота з експертами передбачає одночасну присутність усіх експертів за "круглим столом", де й відбувається виявлення домінуючої думки з обговорюваних питань, пропонованих дослідником.
Розглянемо слідом за Мартіно метод прогнозування, пов'язаний з використанням комісій або груп експертів. Суть цього методу полягає в тому, що фахівці, які увіходять до однієї групи, повинні взаємовпливати так, щоб компенсувати помилки один одного. Комісії мають низку переваг, які роблять їх використання бажаним за певних обставин. До цих переваг належать:
1. Якщо склад групи ретельно підібрано й до неї включено тільки осіб, які є фахівцями у певній галузі, то загальна кількість інформації, яку має група, більша за ту, яку має будь-який з її членів. Як то кажуть, одна голова добре, а дві — більше (або краще).
2. Урахування чинників, що стосуються певної царини експертної оцінки, вище у групі, ніж урахування їх окремим експертом.
3. Група експертів з більшою готовністю перебирає на себе відповідальність, ніж окремі фахівці. Особливо це є значущим у тих випадках, коли прогноз професійно ризикований для окремого фахівця.
Метод експертного прогнозування, виконуваного комісією, має і свої недоліки:
1. Проблему досягнення угоди між експертами іноді розв'язують на шкоду корисному прогнозові.
2. Галаслива меншість може придушити решту учасників групи, навіть якщо наведені доводи за об'єктивного розгляду матимуть однакову силу з доводами -більшості.
3. Можливі випадки, коли найбільш впливовий фахівець придушує своїм авторитетом або риторикою решту членів групи.
4. Загалом група поділяє загальнопоширені упередження проти деяких новин.
Головні принципи та етапи проведення опитування за методом Делфі
Спроба усунути більшість недоліків прогнозування, виконуваного комісією експертів, пов'язана з методом Делфі.
Від звичайних методів групової взаємодії експертів його відрізняють три особливості: анонімність; використання результатів попереднього туру опитування; статистична характеристика групової відповіді.
Анонімність у цьому разі передбачає, що у ході проведення процедури опитування експертів за методом Делфі учасники групи невідомі один одному. Крім того, взаємодію членів групи при використанні анкет цілковито усунено. У результаті автор відповіді може змінити свою думку без можливої втрати власної репутації в очах інших фахівців. Завдяки цьому будь-яку ідею можна розглядати тільки з точки зору її переваг, безвідносно до того, яку оцінку (високу або низьку) отримав би автор з боку інших учасників експертної групи.
Використання результатів попереднього туру опитувань здійснюють за допомогою відповідей на запитання анкети. Ці відповіді потім обробляє дослідницька група, після чого отриману інформацію надають експертам. При цьому кожного експерта інформують тільки про поточний стан колективної думки, а також про доводи "за" та "проти" кожної точки зору.
Головний ефект від використання методу Делфі полягає в тому, щоб запобігти прийняттю групою своїх власних цілей та завдань, які суперечать реальним завданням прогнозування або просто не стосуються їх (наприклад, перемога у дискусії з опонентом або досягнення внутрішньогрупової злагоди задля "мирного співіснування").
Статистична характеристика групового звіту враховує думку всієї групи експертів. При цьому групова відповідь може бути подана у вигляді медіани (у статистиці — серединне або центральне значення) та двох квартилів (від лат. guаrtа — четвертий; квартилі поділяють область зміни деякої випадкової величини на чотири інтервали, потрапляння в які мають рівні ймовірності), тобто у вигляді такого числа, оцінки якого однією частиною членів групи будуть більшими, ніж це число, а іншою частиною — меншими. Крім того, відповідь може бути подана у вигляді двох чисел, які за величиною оцінок відокремлюють одну частину членів групи від іншої. Таким чином, кожну відповідь усередині групи враховують при побудові медіани, а величину розкиду відповідей характеризує величина інтервалу між квартилями.
Метод Делфі включає до свого складу низку конкретних методик, які відповідають різним завданням підготовки прогнозів. Розглянемо одну з таких методик, яку вважають "класичною" і яка є загальною для всіх інших модифікацій методу Делфі.
Як ми вже знаємо, метод Делфі здійснюють шляхом опитування групи фахівців за допомогою серії анкет, які містять не тільки запитання, а й необхідну для фахівців з групи експертів інформацію стосовно рівня узгодженості думок членів групи та доводів, наведених експертами.
Кожний етап анкетування за методом Делфі називають туром опитування.
Перший тур опитування починають з безструктурної анкети, яка допускає будь-які відповіді. Якщо анкету для першого туру буде складено надто "жорстко", то це обмежить експертів у формулюванні важливих питань і може призвести до того, що група не отримає і не врахує деякі знання про події, які не можна ігнорувати. Після того, як прогнози надійшли до керівника дослідження, вони мають бути об'єднані дослідниками в єдиний прогноз, на підставі якого складають другу анкету.
Другий тур опитування починається з отримання експертами зведеного переліку описаних подій та пропозиції оцінити дати, коли може відбутися та чи та подія. Експертів також просять навести міркування, чому вони вважають свої оцінки правильними.
Після того, як прогнози та оцінки дат, зроблені членами експертної групи, повернулися до керівника дослідження, останній має підготувати статистичне зведення думок експертів, навівши при цьому доводи на користь того, що певна подія відбудеться раніше чи пізніше відповідної дати.
Третя анкета, підготовлена дослідниками, що працюють з експертами, має бути складена з переліку коротко описаних подій, групової медіани дат настання подій, а також дат верхнього та нижнього квартилів для кожної події. Анкета повинна містити й зведені дані про причини більш ранніх або більш пізніх дат.
Третій тур опитування починається з отримання експертами зведеного переліку подій, статистичного описання думок експертів та зведення доводів. їх просять дати огляд доводів і сформулювати нові оцінки передбачуваної дати настання кожної події. Якщо нова оцінка не потрапила в інтервал між квартилями, отриманими у другому турі опитування, то експертів просять обґрунтувати свою точку зору й прокоментувати інші.
Четвертий тур опитування починається й розвивається вже відомим чином. Але оскільки цей тур опитування є останнім, то, як правило, відпадає необхідність аналізувати наведені доводи для підготовки нової анкети, але зберігається необхідність їх урахування.
Слід зауважити, що подія, яка цікавить дослідників, не обов'язково повинна фігурувати в усіх чотирьох турах опитування. Якщо члени експертної групи дійшли згоди у другому турі, то опитування можна припинити. Це особливо доречно зробити стосовно тих подій, які, згідно із загальною думкою експертів, ніколи не відбудуться.
Головний варіант методу Делфі має не тільки переваги, а й недоліки. Оскільки вихідна анкета є безструктурною, то деякі експерти розгублюються, не знаючи, з чого почати. Щоб подолати цей недолік та інші, фахівці, які застосовують метод Делфі, вважають зручнішим починати з переліку подій, складеного за певними правилами.
Усі варіанти методу Делфі сумісні з головним методом, в якому особисте спілкування членів групи замінене їх анонімною взаємодією. Проте існують такі варіанти, в яких ту чи ту з визначальних особливостей методу Делфі опускають або значно модифікують. Наприклад, виключають анонімність, що надає можливість значно прискорити процес. Може бути також виключений зворотний зв'язок, що дає змогу зменшити тенденцію до зміни оцінок у напрямі групової медіани.
У багатьох американських організаціях дослідження за методом Делфі здійснюють з використанням багатотермінальних комп'ютерів. Комп'ютер ознайомлює членів експертної групи із загальною думкою експертної комісії на початку кожного туру опитування, і їхні відповіді вводяться безпосередньо у комп'ютер. У жодному з цих експериментів комп'ютер не використовували для підсумовування доводів "за" або "проти". Цей різновид зворотного зв'язку або цілком виключали, або ж його здійснював керівник дослідження одночасно з комп'ютером.
Комп'ютерні "експертні системи" та "когнітивна інженерія"
Сучасні електронно-обчислювальні машини (ЕОМ) дають змогу зробити істотний крок уперед стосовно раціоналізації процедур експертизи.
Своєрідною точкою відліку щодо започаткування комп'ютерних "експертних систем" (ЕС) фахівці вважають 1965 р., коли вчені з американського Стенфордського науково-дослідного інституту Е. Фейгенбаум та Б. Бучанан разом з лауреатом Нобелівської премії Д. Ледербергом взялися за створення комп'ютерної системи, призначеної для визначення молекулярної структури хімічних сполук. При побудові цієї системи вони створили програму, ґрунтовану на арістотелевій логіці. У програмі формулювали серію запитань за типом якщо —> то, які описували правила атомних зв'язків у молекулах.
Треба відзначити, що Фейгенбаум ще у середині 50-х років виявив інтерес до проблематики "штучного інтелекту" (ШІ), який є базою для розробки ЕС. У дослідженнях зі ШІ його передусім цікавило, як, маючи набір вихідних даних, побудувати гіпотезу, що пояснювала б ці дані.
Там, де панує емпірія, діє індуктивний метод збирання та обробки фактичного матеріалу. Цей метод непридатний для машинного мислення , оскільки навіть найрозумніша машина не в змозі робити "алогічний стрибок" від суми фактів до їх узагальненого уявлення. Машина обробляє повідомлювані їй численні факти згідно із заздалегідь установленими правилами дедуктивного характеру. Аналогічним чином розв'язують завдання за допомогою ЕС.
У створенні ЕС Фейгенбаум рухався шляхом вивчення емпіричних знань учених-природодослідників. У цьому разі ними були хіміки.
Свою роль у виборі хімічної науки відіграв Ледерберг, який працював над програмою, покликаною допомогти хімікам у визначенні молекулярної структури погано вивчених органічних сполук. Ледерберг зрозумів, що безліч пропонованих програмою можливих хімічних моделей слід обмежувати, використовуючи для цього емпіричні знання хіміків. Саме тоді він і залучив до роботи Фейгенбаума. їхнє співробітництво завершилося створенням ЕС під назвою Дендрал.
Призначення комп'ютерних ЕС типу Дендрала полягає в акумулюванні професійних знань і застосуванні їх для експертних оцінок та рекомендацій. Такого роду ЕС мають не тільки оцінювати ситуацію і пропонувати варіанти рішень, а й давати у разі необхідності обґрунтування пропонованих рішень. Що стосується Дендрала, то коли основа системи була готова, її заповнили інформацією про конкретні хімічні сполуки та способи міркувань, які приводять хіміків до правильних висновків. Цю інформацію було отримано шляхом опитування вчених, які розповідали, як вони аналізують та оцінюють проблеми, що виникають перед ними.
Цікаво відзначити, що коли хіміки довідалися про розробки Фейгенбаума, то звернулися до вченого з численними проханнями надіслати їм копії не програми, а правил, закладених у неї, оскільки не без підстав вважали, покладаючись на авторитет Фейгенбаума, що у цих правилах знання систематизовано значно краще, ніж у підручниках та навчальних посібниках.
Програма Дендрал будована на активному використанні правила логічної імплікації (якщо.., то...), тобто у цій програмі усі необхідні для неї знання подавались у вигляді імплікації. Перша частина імплікації (якщо) вказує на певну ситуацію і являє собою послідовність символів, які комп'ютер застосовує для зіставлення. Друга частина (то) вказує на відповідну дію, зумовлену попередньою ситуацією (якщо-ситуацією). Наприклад: якщо йде дощ (ситуація), то я беру парасольку (тобто дію з урахуванням поганої погоди).
Складені у такий спосіб комп'ютерні програми характеризують як програми, ґрунтовані на правилах. Це означає, що у процесі роботи програма сортує символи у пошуках поєднання, зіставлюваного з першою частиною імплікації {якщо) з наявних правил. Після того, як зіставлюване поєднання виявлене, задіюють відповідне правило, завдяки якому виконують певну дію (наприклад, установлюють медичний діагноз, виводжуваний на монітор комп'ютера). Показово, що серед найбільш перспективних застосувань ЕС виокремлюють царину медичної діагностики.
Поняття "правило" має у цьому разі такий формальний вигляд: образа дія. Образ розглядають як кон'юнкцію елементарних сприйняттів, а дію — як множину елементарних дій. Кожне сприйняття можна уявити як список низки змінних, які характеризують той чи той атрибут певної предметної царини. Цим змінним можна надати константного вигляду, наділивши їх конкретними значеннями. У результаті дій відбувається або зміна значень, або їх введення-ви ведення. Усі дії програми можна подати як послідовність викликання правил.
Правила, які містяться в тому, що ми називаємо базою даних, еквівалентні деякій прикладній програмі й можуть мати безліч так званих форматів. Приклад формату: якщо [умова], тоді (то) [дія]. Компонент "тоді" (або "то") може являти собою висновки, твердження, вказівки тощо. Правило може вимагати виконання низки умов, перш ніж дію буде дозволено.
Розглянемо таке правило. Якщо інфекція є первинною бактеріемією і ділянка культури — одна із стерильних, а підозрюваний вхідний канал — шлунково-кишковий тракт, тоді (то) з ймовірністю 0,7 організм є зараженим. У такій системі правила репрезентують знання, а метаправила (правила більш високого рівня) призначені для маніпулювання правилами. У цьому разі найскладнішою та найбільш трудомісткою процедурою є виявлення та кодування нових правил для їх подальшого використання в ЕС.
Роботи з ЕС дали цікаві наукові результати, які збагатили методологію досліджень з ШІ. Зокрема, вчені виявили таке: якщо з програми видалити так звану базу даних, тобто всю конкретно-наукову (прикладну) інформацію, то залишиться чиста логіка, яка пов'язує воєдино фактичне знання. Ця логіка дістала назву машини виводу. Ця "машина" працює завдяки використанню правил логічного виводу.
Деякі вчені пояснюють ідею створення ЕС спробами вийти за межі традиційних програм, які мають справу лише з напівнейтральними фактами, натомість ЕС спираються на професійну культуру.
Під цією культурою мають на увазі сукупність неформальних евристичних прийомів, інтуїтивних суджень та вміння робити висновки на підставі погано формалізованого практичного досвіду. Між іншим, самі експерти зазвичай не повною мірою усвідомлюють наявність у себе такої професійної культури і з великими зусиллями уявляють, як саме вони працюють, хоча, зрозуміло, роки навчання та роботи вселяють у них упевненість у власному професіоналізмі.
Розробки ЕС зумовили появу нової науково-технічної дисципліни — пізнавальної (когнітивної) інженерії. Це поняття ввів до наукового вжитку Фейгенбаум у 1977 р.
У характеристиці деякої царини кібернетичного подання знань зазвичай вживають словосполучення "царина експертизи". Аналіз цієї царини має кілька рівнів, головними з яких є емпіричний та теоретичний. На емпіричному рівні здійснюють (залежно від цілей експертного аналізу) спостереження, співбесіди, тестування тощо. На теоретичному рівні завершальну обробку нагромадженої інформації здійснюють за допомогою використання певного символізму, яким зазвичай є мова символічної логіки, зорієнтованої на математику. Ця формалізована мова дає змогу описувати знання у формі, водночас близькій до форми звичайно символічної мови та мови програмування. Активними операціями подання знання на теоретичному рівні є правила логічного виводу, які дають змогу отримувати нові знання з наявних. Через це символічна логіка у вигляді математичної логіки є засадовою для різних способів подання знання у галузі досліджень щодо ШІ та ЕС.
На емпіричному рівні експертного аналізу маємо справу з деякими фактами та правилами їх оцінки. У результаті відповідної оцінки фактів отримуємо деякі оцінні знання про ці факти. Ці знання зберігаємо у своїй пам'яті й використовуємо їх для розпізнавання та порівняння різноманітних інших фактів. Процес використання знання про факти здійснюють за певними правилами, які заведено називати логічними правилами, головними з яких є правила виводу. У дослідженнях щодо ШІ та ЕС під правилами розуміють команди-дані, подані за допомогою імплікації або в іншій еквівалентній логічній формі.
Знання про факти, або просто факти, становлять важливу частину Ш І та ЕС. Під фактами тут розуміють дані, репрезентовані відповідними предикатами. Оскільки різні факти становлять різну цінність для людини, вона намагається відобразити це й у відповідних комп'ютерних програмах, виокремлюючи головне і другорядне.
Щоб вказати на різні ціннісні характеристики фактів, та й не тільки їх, людина не полінувалася створити науку про цінності (аксіологію) й відтак пристосувати деякі її поняття для використання у програмному забезпеченні машин. Так з'явилося поняття ваги (важливості) або вартості (цінності) факту.
Чим більша у певного факту вага, тим більше значення має цей факт для розв'язання відповідного завдання. Образно кажучи, комп'ютер немовби "зважує" різні факти (визначає їхню "вартість") залежно від організації програми та видавання відповідей на запитання, діапазон яких визначено програмою.
У комп'ютерних програмах числа, які вказують на вагомість фактів, називають вагами (вартостями, цінностями) або ваговими (вартісними, ціннісними) чинниками фактів. При написанні програми їх зазвичай беруть у дужки.
Факти, які надходять у машинну пам'ять і містять конкретну інформацію, називають даними. Ці факти-дані є відповідями у формі "так / ні" на відповідні запитання-запити.
Факти-дані та правила (команди-дані) роботи з ними, ядерну частину яких становлять логічні правила виводу, утворюють базу даних.
Методи ШІ передбачають високий рівень незалежності окремих частин програми, кожна з яких реалізує певний крок розв'язання одного або кількох завдань. Така гнучкість надає процесові реалізації програми великої ефективності, сприяючи спрощенню розв'язання завдання або комплексу їх залежно від важливості відповідних кроків для досягнення певної мети. Наприклад, якщо якась частина даних з бази знань має мінімальну або навіть нульову інформаційну вагу, цю частину можна безболісно пропустити.
Механізм спрощення розв'язання завдань можна подати за допомогою правил, які блокують інформацію, що безпосередньо не стосується розв'язуваного у певний момент завдання, тобто механізм спрощення сприяє досягненню мети найкоротшим шляхом. Наприклад, для досягнення мети необхідно зробити вибір між двома ситуаціями А та В. Природно, ми прагнемо до найпростішого варіанта розв'язання. Отже, необхідно гранично спростити завдання, яке стоїть перед нами. У процесі спрощення ми повинні керуватися правилом (якщо..., то...), оцінюючи умови завдання, розв'язання якого потрібне для ефективного досягнення мети. Якщо умови найбільшою мірою відповідають ситуації А, то обираємо правила для А. Якщо ж умови більше відповідають В, то обираємо правила для В.
Правила у системі ШІ допомагають оцінити факти-дані й досягти мети в оптимальний спосіб.
Досвід досліджень з проблематики "штучного інтелекту" та "експертних систем" дає змогу по-новому поглянути на логічно неформалізовані методи вже відомих експертних аналізів, враховуючи критичні зауваження фахівців. Так, наприклад, хоча метод Делфі є популярним та зручним на практиці, він, на думку Мартіно, має той недолік, що по суті майже повністю суб'єктивний. Застосування цього методу не дає впевненості у тому, що обставини, які одного разу призвели до певного результату, гарантуватимуть такий самий результат удруге.
Метод експертної оцінки широко використовують у так званих розвідувальних та пошукових дослідженнях для отримання попередніх відомостей про предмет аналізу, для уточнення гіпотез та завдань головного дослідження, а також для визначення умов проведення експерименту та для оцінки його ефективності.
Розвідувальні дослідження характеризує відсутність чіткого уявлення про досліджувану предметну царину. Головним завданням у цьому разі є попередня оцінка можливостей вивчення деякої предметної царини. Тому в дослідженнях розвідувального типу головну увагу звертають на проблемну ситуацію з метою з'ясування умов, що породжують проблему. Тут же випробовують методики, перевіряють сприйняття анкет, уточнюють формулювання запитань, що фігурують у них або в опитниках інтерв'юерів.
Пошукові дослідження можна поділити на дескриптивні (описові) та експериментальні.
Дескриптивні дослідження — це попередні дослідження, які описують наявний у нашому розпорядженні матеріал, умови та засоби дослідження. Найбільшу увагу звертають на статистичні дані. Особливого значення у цих дослідженнях надають спостереженню як методу нагромадження наукової інформації, необхідної для формулювання гіпотез та конкретних дослідницьких завдань.
Метод спостереження у соціології та його зв'язок із соціологічним експериментом
контексті соціології під спостереженням розуміють не саме тільки візуальне спостереження, а й інформацію, отримувану шляхом безпосереднього реєстрування тих чи тих подій на підставі даних, повідомлених свідками в особі дослідників.
• Спостереження у соціології — багатофункціональний інструмент, який слугує не тільки для збирання матеріалу поряд з іншими методами, а й для здійснення контролю стосовно попередньо отриманих даних. Розуміння контролю має доволі широкий діапазон у межах неконтрольованих та контрольованих спостережень. Неконтрольовані спостереження належать до попереднього етапу соціологічних досліджень, а контрольовані підпорядковано детально розробленій процедурі. Залежно від стосунків між спостерігачем та спостережуваним, визначуваних метою соціологічного дослідження, розрізняють кілька типів спостережень, а саме: звичайне (просте); включене; спостереження, яке бере участь.
За звичайного спостереження спостерігач перебуває поза спостережуваною групою, хоча його дослідницька позиція найчастіше не є таємницею для її членів (відкрите спостереження). Проте у деяких ситуаціях є сенс використовувати приховане спостереження, щоб, наприклад, не впливати на поведінку спостережуваних осіб.
Включене спостереження поділяють, як і звичайне, на два різновиди —- спостереження, яке бере часткову участь, та спостереження, яке бере цілковиту участь.
Спостереження, яке бере часткову участь, полягає в тому, що дослідник спостерігає за групою немовби зсередини або сам (безпосереднє спостереження), або за допомогою інформаторів—членів спостережуваної групи (побічне спостереження).
Спостереження, яке бере цілковиту участь, полягає в тому, що дослідник як активний учасник включається у діяльність спостережуваної групи, цілком приймаючи відповідні "правила гри".
Артефакти та фікції у контексті філософії та соціології
Використання спостережень в емпіричній соціології як технічного інструменту базоване на певних методологічних припущеннях, пов'язаних з поняттям "артефакт" (від лат. аrtе — штучно + factus — зроблений) явища або процеси, які виникають при дослідженні об'єкта внаслідок впливу на нього умов дослідження).
Початок дослідження артефактів пов'язують з історією, яка відбулася на початку XX ст. Кінь на прізвисько "Розумний Ганс" мав дивовижну "здатність" виконувати арифметичні дії, читати тощо. Джерелом цього артефакту виявилися непомітні сигнали, що їх експериментатор передавав тварині. Після цього випадку дослідження артефактів активізувалися, особливо у соціальних науках, оскільки тут об'єкт та суб'єкт дослідження здатні справляти мимовільний вплив один на одного, змінюючи смисл експерименту.
Зазвичай артефакт розглядають як невдачу у застосуванні методології дослідження, як наслідок технічної "пастки" або помилки. Часто-густо артефакт є також наслідком методологічних помилок, оскільки теоретичні твердження та конкретні експерименти неспіввідносні безпосередньо, позаяк теоретичні твердження — це логіко-лінгвістичні "сутності", а емпіричні експерименти — ні. Але подібні помилкові погляди також можуть прислужитися на користь науці. Ще Кант підкреслював, що людина, намагаючись абстрактне інтерпретувати у термінах чуттєвого досвіду, співвідносить мисленнєві конструкції зі своїм життєвим та науковим досвідом за допомогою аналогії, супроводжуючи її (за наявності критичного підходу) використанням "принципу фіктивності" (нім. Als ob — начебто, немовби, нібито). Особливо багата на побічні зображення за аналогією побутова мова.
Зазначені кантівські ідеї у другій половині XIX ст. стали засадовими для доктрини фікціонізму (фікціоналізму) відомого німецького філософа Г. Файхінгера (1852—1933), викладеної в його капітальній праці "Філософія немовби" (1876—1877, видана у 1911 р.). За словами К. С. Бакрадзе, цей твір Файхінгера справив великий вплив як на філософів, так і на представників спеціальних наук, зокрема соціологів. Було навіть створено філософський часопис за редакцією самого Файхінгера та його послідовника Р. Шмідта, у якому друкували статті фізиків, математиків, психологів, соціологів, лінгвістів та філософів, які дотримувалися ідей фікціонізму.
Свою філософську позицію Файхінгер визначав як ідеалістичний (або критичний) позитивізм (інструменталізм). Йдучи слідом за Д. Юмом, Дж. С. Міллем та Г. Спенсером, Файхінгер розширив поняття аналогії до універсального логіко-філософського принципу, згідно з яким поняття є метафорою, що спирається на чуттєву аналогію. Згідно з Файхінгером, загальному поняттю ніщо не відповідає в об'єктивній дійсності, й у цьому розумінні загальне поняття — це фікція, яка, проте, може виконувати у науці корисну функцію, допомагаючи орієнтуватися в емпіричному матеріалі.
• Одне з головних завдань теорії пізнання німецький вчений вбачає у дослідженні відмінності між гіпотезою та фікцією. На відміну від гіпотези, фікція має не стільки теоретичну цінність, скільки практичну. Якщо гіпотеза постає у ролі пізнавальної мети, то фікція — це засіб (своєрідна модель) для досягнення цієї мети. Використання фікцій у науковому пізнанні завжди виправдовує себе як допоміжний засіб.
З часом фікція має бути усунена з мови науки й замінена істинним визначенням. Проте це стосується не всіх різновидів фікцій, оскільки є такі, які ніколи не можуть бути відкинуті, позаяк без них раціональне наукове мислення просто неможливе.
Якщо гіпотеза має бути підтверджена відповідним досвідом, то фікція має бути виправдана тим, що вона слугує цілям дослідної науки, допомагає науковому мисленню як найважливіший допоміжний засіб пізнання. Навіть найпереконливішу та найгармонійнішу гіпотезу може спростувати один-єдиний факт, натомість фікції байдужі як протест з боку логіки, так і протиріччя з досвідом.
Наявність раціонального смислу у "принципі фіктивності" підтверджує сучасний аналіз так званих хибнісних структур мислення. Наприклад, відомий російський логік та методолог Б. В. Бірюков вважає, що дослідження такого роду структур має велику пізнавальну цінність не тільки для філософії чи психології, але також для кібернетики, теорії інформації, лінгвістики. Суть проблеми у цьому разі полягає в тому, що у людини, поряд з рухом думки шляхом пізнання істини, присутні у мисленні й хибнісні структури, які виражають відносність людських істин та реальність помилкових поглядів у процесі пізнання. Ці "хибнісні структури" у певному розумінні є співзвучними файхінгерівським "фікціям".
Збирання даних, зокрема соціологічних, передбачає наявність у дослідника образу певної реальності, який регулює взаємовідносини між спостерігачем та спостережуваною системою.
Таким чином, при проведенні соціальних досліджень вчені створюють особливу реальність, усередині якої конструюють гіпотези, збирають інформацію та інтерпретують у тій чи тій методологічній манері отримані результати. Дослідник несвідомо використовує приховані теоретико-пізнавальні та соціальні артефакти для підтвердження своїх поглядів та гіпотез. Ці артефакти він вважає самоочевидними істинами. Отже, конструюванню особливої наукової реальності неодмінно передують неусвідомлені та приховані припущення.
Класичне розуміння артефакту базується на розгляді його як джерела помилок, отримуваних у результаті ігнорування ретельного
й суто адресного застосування техніки дослідження. Іншими словами, для того, щоб усунути або мінімізувати джерела помилок, дослідник повинен суворо дотримуватися правильних процедур. Але артефакти, яких він при цьому цурається, є всього-на-всього окремим випадком відхилення від істини. Категорії "правильне", "неправильне", "істинне", "хибне" неадекватно відображають специфіку наукового пошуку та результатів досліджень. Інколи доречнішими бувають категорії "корисно" та "даремно". Справа в тому, що у більшості випадків дослідник та його колеги не сприймають суперечності у змісті наукової роботи, якщо її результати отримано за допомогою "об'єктивних методів" і вони не дуже конфліктують з "корисними" забобонами.
Кожний метод збирання даних, у тому числі соціологічний метод спостереження, та метод їх аналізу тематизує та підкреслює певний аспект реальності. Для абсолютно точного вибору цього аспекту немає алгоритмічних правил. Дослідження та отримані результати стають осмисленими тільки у певних рамках та з певної точки зору. Неправильна інтерпретація смислових рамок також веде до артефактів.
Артефакт, як і метафора, виникає тоді, коли рамки співвіднесення смислу перешкоджають правильній інтерпретації результатів наукових досліджень. З цього приводу професор соціології Торонтського університету (Канада) Б. Ериксон писав, що більшість соціальних досліджень пояснює індивідуальні установки з точки зору особистих якостей людини. Наприклад, численні дослідження процедури виборів пов'язують прихильність до тієї чи тієї партії з рівнем доходів, зі статтю респондентів тощо. Витоки подібного підходу полягають у неправильній постановці самої проблеми. По-перше, предметом дослідження громадської думки має бути не окрема людина, а соціальна система. По-друге, справжнім предметом аналізу та пояснення має бути не індивідуальна установка, а рівень злагоди між людьми у рамках певної соціальної структури.
Вчені у рамках своєї дисципліни утверджують специфічну реальність і здійснюють відповідний цій реальності експеримент, безпосередніми або побічними результатами якого можуть стати артефакти, тобто факти, які нам бажано мати як вірогідні, але які не завжди є достатнім підтвердженням перевірюваної гіпотези й несуть на собі відбиток чогось штучного, суб'єктивного.
Споживачі соціологічної інформації повинні мати на увазі, що певна інформація не завжди вірогідна. Це можна пояснити не тільки помилками у формулюванні вихідної гіпотези, відповідно до якої розробляють, наприклад, анкети. Треба пам'ятати і про присутність у світі, в якому живуть соціологи, величезної кількості артефактів (політичних, ідеологічних, релігійних, етичних тошо), які так чи так впливають на нашу поведінку, вподобання, симпатії, антипатії тощо. Тому вивчення артефактів є одним з важливих завдань соціології.
Соціологічний експеримент
З деякими застереженнями до способу спостереження у соціології та соціальній психології можна віднести так званий метод експериментального спостереження, який має на увазі мінімальне втручання експериментатора у перебіг здійснюваного ним експерименту й максимально можливе врахування своїх власних ціннісних та соціально-психологічних установок. Соціологічний експеримент належить до важких методів збирання інформації. Головна його мета, як і експерименту взагалі, полягає у перевірці відповідних гіпотез.
• Соціологічні експерименти найкраще проводити за відносно однорідних умов, спочатку у невеликих групах. Загальна схема експерименту полягає в тому, щоб за допомогою вибору експериментальної групи або груп простежити за спеціально створених експериментальних умов напрям, величину та усталеність зміни характеристик, які цікавлять дослідника і які можуть бути визначені як контрольні.
Експерименти розрізняють як за характером експериментальної ситуації, так і за раціональною послідовністю доведення дослідницької гіпотези.
За характером експериментальної ситуації експерименти поділяють на польові та лабораторні. У польовому експерименті група перебуває у природних умовах свого звичного функціонування (скажімо, студенти на семінарських заняттях). При цьому члени групи можуть бути або поінформовані, або не поінформовані про свою участь в експерименті.
У лабораторному експерименті ситуацію, а часто-густо й самі експериментальні групи формують штучно. Тому члени групи, як правило, поінформовані про експеримент.
У польовому та лабораторному експериментах як додаткові методи збирання інформації можуть бути використані опитування та спостереження, результати яких коригують дослідницьку діяльність.
За раціональною послідовністю доведення дослідницьких гіпотез розрізняють лінійні та паралельні експерименти.
Лінійний експеримент полягає в тому, що аналізу піддають одну й ту саму групу, яка є і контрольною, і експериментальною. Це означає, що до початку експерименту фіксують усі контрольні, факторні (які вводить або змінює сам дослідник) та нейтральні (які немовби не беруть участі в експерименті) характеристики групи. Після цього змінюють факторні характеристики групи (та/або умови її функціонування), а потім по завершенні певного часу знову оцінюють (вимірюють) стан групи за її контрольними характеристиками.
У паралельному експерименті одночасно беруть участь дві групи — контрольна та експериментальна. Вони мають бути ідентичними за всіма контрольними та нейтральними характеристиками. Характеристики контрольної групи залишаються постійними впродовж усього експерименту, натомість характеристики експериментальної групи змінюються. За підсумками експерименту контрольні характеристики двох груп порівнюють і роблять висновок про причини та величину змін, що відбулися.
Успішне проведення такого роду експериментів значною мірою залежить від правильного добору його учасників. У прикладній соціології для формування експериментальних груп використовують: (1) метод попарного добору, (2) метод структурної ідентифікації та (3) метод випадкового добору. Застосування того чи іншого методу добору залежить від планованого експерименту.
Метод попарного добору використовують переважно у паралельному експерименті. Суть цього методу полягає в тому, що з генеральної сукупності відбирають дві групи, ідентичні за нейтральними та контрольними характеристиками.
Метод структурної ідентифікації може бути використаний як у паралельному, так і в лінійному експерименті. Для лінійного експерименту добір групи здійснюють способом квотної вибірки, щоб група являла собою мікромодель генеральної сукупності за нейтральними та контрольними характеристиками. У паралельному експерименті за тими самими характеристиками вирівнюють структури експериментальної та контрольної груп.
Метод випадкового добору ідентичний методу ймовірнісної вибірки із заздалегідь заданим обсягом. Зазвичай цей метод використовують у польових експериментах за численності експериментальних груп.
ВИСНОВКИ
1. Методика та техніка сучасної прикладної соціології спираються на певний теоретичний базис, без знання якого неможливе кваліфіковане проведення конкретних досліджень та узагальнення отриманих результатів. Необхідно враховувати й те, що предметна царина дослідження висуває свої специфічні вимоги до технічного інструментарію (власне соціологічного або запозиченого з інших наук). Тому треба вміти поєднувати знання певної галузі соціології зі знаннями загальнонаукового методологічного характеру, які підказують, якими принципами слід керуватися при переході від однієї наукової дисципліни до іншої або з одного рівня наукового пізнання на інший.
2. Соціологічна робота з експертами потребує використання різних методів та процедур, вибір яких визначено цілями та завданнями дослідження. Серед соціальних замовлень щодо експертизи переважають замовлення, пов'язані з прогнозами соціально-економічного розвитку та управлінням процесами цього розвитку. Природно, що останнє пов'язане з великою відповідальністю, оскільки соціологи так чи так впливають на прийняття важливих для соціальних груп та суспільства загалом рішень.
3. Сьогодні найперспективнішими з проблематики експертного аналізу є соціологічні дослідження у галузі пізнавальної (когнітивної) інженерії, пов'язані з розробкою та створенням комп'ютерних "експертних систем", які, як свідчить практика, дають змогу використовувати знання професіоналів (експертів) для оперативного й дуже ефективного розв'язання соціальних та науково-технічних завдань. Але для цього соціологи повинні оволодіти новими методами та навичками роботи з комп'ютерними програмами, попередньо засвоївши необхідний обсяг логіко-математичних знань.
Контрольні завдання
1. Хто і для кого робить прогнози?
2. Якою є роль експертів у складанні прогнозів?
3. Схарактеризуйте соціологічний смисл методу Делфі.
4. Що таке "експертні системи" у кібернетиці?
5. Чим займається когнітивна інженерія?
6. У чому полягає специфіка соціологічного методу спостереження?
7. Поясніть науковий смисл поняття "артефакт" і спробуйте навести кілька прикладів.
8. Що таке експеримент у соціології?
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Бешелев С. Д., Гурві/ч Ф. Г. Зкспертньїе оценки. — М.: Наука, 1973. — 159 с.
Гречихші В. Г. Лскции по мєтодике и технике социологических исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1988. — 232 с.
Куприян А. П. Проблема зксперимента в системе обществеиной практики. — М.: Наука, 1981. - 168 с.
Кзмпбелл Д. Модели зкспсримента в социальной психологии и прикладних исследовапиях: Пер. с англ. — М.: Прогресе, 1980. — 391 с.
Лейіпц І'. Психодрама: Теория и практика: Пер. с нем. — М.: Издательская группа «Прогресе», «Универс», 1994. — 352 с.
Логический подход к искусетвенпому интеллекту. От классической логики к логическому программированию: Пер. с англ. — М.: Мир, 1990. — 430 с.
Мартино Дж. Технологическое прогнозирование: Пер. с англ. — М.: Прогресе, 1977. - 592 с.
Масленников Е. В. Метод интеграции концепций зкепертов в социологическом исследований. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1992. — 87 с.
Налимов В. В. Теория зкеперимента. — М.: Наука, 1971. — 207 с.
Ншшмов В. В., Голикова Т. И. Логичєские осиования планирования зкеперимента. — М.: Металлургия, 1981. — 151 с.
Нерсесова Е. X. Гносеологический аспект проблеми социальньїх показателей. — М.: Наука, 1981. - 158 с.
Нозль 3. Массовьіе опросьі: Пер. с нем. — М.: Прогресе, 1978. — 381 с.
Овсяннцков В. Г. Методология и методика в прикладном социологическом иеследовании. — Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1989. — 133 с.
Рьшкина Р. В., Винокур А. В. Социальньш зкеперимент. — Новосибирск: Наука, 1968. - 173 с.
Стандартизації^ показателей в социологическом исследований. — М.: Наука, 1981. - 248 с.
Макєєв
Розділ 10. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПРОВЕДЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ
Висока динамічність сучасних соціально-економічних і політичних процесів, спрямування переважної більшості досліджень на одержання інформації про реакції як усього населення, так і окремих соціально-демографічних груп на ті чи інші управлінські рішення висунули на перший план два порівняно нових для практики вітчизняної соціології типи досліджень: оперативні дослідження та експрес-опитування. Ці типи досліджень застосовуються переважно для вивчення громадської думки. Різниця між ними та відмінність їх від традиційних соціологічних досліджень полягає у термінах проведення. Для оперативного дослідження час від початку дослідження до завершення його вимірюється тижнями, для експрес-опитувань — днями.
Чим викликана така оперативність у вивченні громадської думки? По-перше, інтенсивність і тривалість громадської думки з будь-яких питань (тобто її реакція на ці питання) залежать переважно від актуальності та злободенності явищ і проблем, що вивчаються. Звичайно ці проблеми вимагають швидкого реагування. По-друге, громадська думка — досить динамічне та рухливе явище. Це стосується не тільки проблем, актуальних на той чи інший момент часу, а й "вічних". Таким чином, вимога оперативності означає одночасне або майже одночасне вивчення всіх
виділених об'єктів спостереження, а дослідники повинні максимально скоротити час, протягом якого відбуватиметься збирання емпіричної інформації. По-третє, саме за громадською думкою міцно закріпилися такі стереотипні визначення, як "барометр ставлення населення...", "індикатор громадської оцінки..." тощо. Це зумовило потребу проведення різноманітних досліджень громадської думки, що, у свою чергу, сприяло зростанню кількості фірм та організацій, які проводять опитування населення. Необхідність прийняття управлінських рішень з урахуванням громадської думки і характеру можливої реакції населення на прийняття тих чи інших рішень — ще один чинник, що визначає важливість оперативних досліджень.
Перелічені характеристики громадської думки дають підстави стверджувати, що цінність інформації про стан її тим більша, чим оперативніше здійснюються весь цикл вивчення громадської думки та окремі його етапи. У розв'язанні цієї проблеми провідну роль відіграють методи проектування соціологічного дослідження.
Розглянемо організаційну структуру соціологічного дослідження. Вона відображає певну послідовність дій дослідника, які забезпечують розв'язання поставлених завдань. Процес будь-якого соціологічного дослідження можна розбити на кілька етапів. У соціологічній літературі висловлюються різні думки щодо кількості та назв таких етапів. На нашу думку, найоптимальнішою при розгляді проблем проектування соціологічного дослідження є схема, що містить шість етапів: 1) теоретичний аналіз (розробка програми та проекту дослідження); 2) формування вибіркової сукупності; 3) відбір методів збирання первинної соціологічної інформації та методичне забезпечення соціологічного дослідження; 4) польові дослідження (збирання первинної соціологічної інформації); 5) обробка первинної соціологічної інформації; 6) аналіз та узагальнення матеріалу.
Продемонструємо на прикладі так званих теоретичних і прикладних досліджень різницю й особливості організації досліджень на окремих етапах. Насамперед зазначимо істотні відмінності між цими дослідженнями (розглянути такі відмінності досить важливо, оскільки оперативні дослідження й експрес-опитування є різновидами прикладного соціологічного дослідження).
Теоретичні дослідження, як правило, зорієнтовані на вивчення соціальних механізмів функціонування того чи іншого явища та аналіз чинників, які його зумовлюють, а прикладні — на статистичний опис та соціальну діагностику явищ, що цікавлять дослідника. Прикладне дослідження зосереджене на самому об'єкті, теоретичне ж вивчає всю систему, в якій цей об'єкт функціонує. У ньому трактування об'єкта і предмета є значно ширшим, ніж у прикладному, оскільки дослідників цікавить уся сукупність зв'язків та взаємовідносин, у які цей об'єкт включений. Відповідно специфіка об'єкта вивчення певним чином відбивається як на методиці дослідження, так і на обсязі та особливостях формування вибіркової сукупності. Перевірка спрямованості та структури досліджуваних зв'язків та відносин (за умови досить високої значущості відмінностей) потребує вибірки значно більшого обсягу, ніж при вивченні тенденцій розвитку об'єкта. Відповідно змінюється стратегія соціологічного дослідження, а отже, і його структура. Так, на організацію та проведення теоретичного дослідження витрачається, як правило, 2—3 роки. Прикладні ж соціологічні дослідження проводяться протягом місяців, оперативні соціологічні дослідження — за кілька тижнів, експрес-опитування — протягом кількох днів. Тому від багатьох етапів, обов'язкових у теоретичних дослідженнях, доводиться відмовлятися у прикладних: значно менше часу витрачати на розробку програми дослідження — за звичаєм дослідники обмежуються розробкою лише окремих блоків соціологічної програми (формулюванням мети, завдань та основних робочих гіпотез дослідження).