- •§ 2. Договори перевезення вантажів, пасажирів і багажу
- •§ 3. Договір транспортного експедирування
- •§ 4. Договір зберігання
- •§ 5. Договір страхування
- •§ 6. Договір доручення
- •7. Договір доручення належить до консенсуальних і двосторонніх договорів.
- •§ 7. Агентський договір
- •§ 8. Договір комісії
- •§ 9. Договір консигнації
- •§ 10. Договір управління майном
Договір позики
Інститут договору позики врегульований, насамперед, положеннями гл. 71 ЦК, зокрема, § 1. Іншими правовими актами, що регулюють означений вид договорів, є ГК (ст.ст. 345—349), Закон України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність", Закон "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" та ін. Питання забезпечення виконання відповідних зобов'язань додатково врегульовано законами України від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", від 5 червня 2003 р. "Про іпотеку", а також Законом "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".
До документів судової практики з цього питання належать роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 6 жовтня 1994 р. № 02-5/706 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням та виконанням кредитних договорів", лист Вищого арбітражного суду України від 26 жовтня 2000 р. № 01-3/578 "Про результати узагальнення судової практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів", оглядовий лист Вищого арбітражного суду України від 31 січня 2001 р. № 01-8/97 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з укладанням і виконанням кредитних договорів (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)".
Поняття договору позики.
Згідно зі ст. 1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Характеристика договору позики.
1. Предметом договору позики є грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, що позикодавець передає у власність позичальнику.
Економічна суть позики полягає в можливості користування чужими речами, визначеними родовими ознаками, в тому числі грошами. Проте у вужчому юридичному розумінні позика зводиться не до користування, а до розпорядження предметом відповідного договору (витрачання грошей, використання палива та інших речей, визначених родовими ознаками), а відтак — до передачі речей, що є предметом договору позики, не у користування, а у власність позичальника. Відповідно, поверненню (тобто зворотному переходу з власності позичальника у власність позикодавця) підлягають не ті самі речі чи грошові кошти, а речі (кошти) такого ж роду, якості (суми).
Поняття речей, визначених родовими ознаками, наводиться у ч. 2 ст. 184 ЦК, згідно з якою річ вважається визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.
Перехід відповідного майна за договором позики у власність, а не в інший правовий режим відрізняє цей договір від схожого договору — договору позички (гл. 60 ЦК). Останній передбачає пере- дання речі в користування протягом встановленого строку, тому предметом цього договору на відміну від договору позики, можуть бути лише індивідуально визначені речі і, відповідно, не можуть бути речі, визначені родовими ознаками, та грошові кошти.
(51 Сторонами договору позики є позикодавець і позичальник. За загальними положеннями цивільного законодавства ними можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, в тому числі суб'єкти підприємницької діяльності. Зазначені суб'єкти можуть вільно укладати договори позики, предметом яких є речі, визначені родовими ознаками (окрім грошей). Якщо ж предметом договору позики є грошові кошти, можливість та умови його укладення тим чи іншим суб'єктом залежать від того, чи укладається відповідний договір у зв'язку зі здійсненням ним підприємницької діяльності, чи ні.
Якщо договір позики грошей укладається не у зв'язку зі здійсненням особами підприємницької діяльності, обмежень щодо статусу його сторін немає. Проте спеціальне законодавство встановлюєОбмеження щодо укладення договорів позики грошових коштів, якщо таке укладення здійснюється сторонами у зв'язку із зайняттям підприємницькою діяльністю.
Так, за змістом ст. 4 Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" надання коштів у позику вважається фінансовою послугою; такі послуги, у свою чергу, згідно з вказаним Законом надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами — суб'єктами підприємницької діяльності. Законодавство прямо не передбачає права фізичних осіб здійснювати підприємницьку діяльність із надання коштів у позику, тому таку діяльність і, відповідно, укладення договорів позики можуть здійснювати лише юридичні особи.
Юридичні особи для одержання можливості надання грошових позик на постійній основі (як виключний вид діяльності — ст. 1
Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг") повинні набути статусу фінансових установ; окремі фінансові послуги (в тому числі надання позик) можуть систематично (3 і більше разів протягом календарного року) надаватися юридичними особами, які такого статусу не мають, у порядку, встановленому Положенням про надання окремих фінансових послуг юридичними особами — суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами. Означене Положення передбачає порядок взяття юридичної особи, яка систематично надає відповідні фінансові послуги, або уклала хоча б один договір про надання фінансових послуг на загальну суму, що перевищує 80000 грн., на облік у Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (крім випадків, коли фінансові послуги, зокрема позики, надаються особам, які знаходяться з позикодавцем в трудових відносинах).
Позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Крім того, за положеннями ст. 1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Договір позики вважається безпроцентним, якщо:
він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує 50-кратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний зі здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією зі сторін;
позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
Строк повернення позики встановлюється в договорі; строк, щоправда, не є істотною умовою договору позики. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом 30 днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Згідно зі ст.ст. 625, 1050 ЦК якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до ст.ст. 549—552 ЦК, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК.
Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 ЦК.
Статтею 1052 ЦК передбачений особливий спосіб забезпечення виконання договору позики. Так, у разі невиконання позичальником обов'язків, встановлених договором позики, щодо забезпечення повернення позики, а також у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання або погіршення його умов за обставин, за які позикодавець не несе відповідальності, позикодавець має право вимагати від позичальника дострокового повернення позики та сплати процентів, якщо інше не встановлено договором.
6. Договір позики є реальним договором і вважається укладеним з моменту передачі грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Відповідно, позика вважається повернутою в момент передачі позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Договір позики укладається у письмовій формі, якшо його сума не менш як у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа — незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст. 1047 ЦК).
Глава 28 Договори про надання послуг
§ 1. Загальні положення про договір про надання послуг.
§ 2. Договори перевезення вантажів, пасажирів і багажу.
§ 3. Договір транспортного експедирування.
§ 4. Договір зберігання.
§ 5. Договір страхування.
§ 6. Договір доручення.
§ 7. Агентський договір.
§ 8. Договір комісії.
§ 9. Договір консигнації.
§ 10. Договір управління майном.
§ 1. Загальні положення про договір про надання послуг
Поняття договору про надання послуг.
Згідно зі ст. 901 ЦК за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати поаіугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної диьіьності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Характеристика договору про надання послуг.
1. Сторонами договору про надання послуг є замовник і виконавець. Замовником є особа, що зацікавлена в одержанні послуги відповідного роду, замовляє її надання на умовах, зазначених у договорі, контролює надання послуги і оплачує її. Ним може бути як юридична, так і фізична особа незалежно від наявності у неї статусу суб'єкта підприємницької діяльності. У разі, якщо надання послуги замовляє фізична особа для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника, такий замовник набуває статусу споживача із поширенням на нього законодавства про захист прав споживачів; інші особи, що замовляють надання послуг з іншою метою (не для особистого споживання), вважаються замовниками, проте не споживачами. Іншими словами, всі споживачі послуг є замовниками, проте не всі замовники є споживачами.
Виконавцем за загальними положеннями ЦК, як і замовником, може бути будь-яка юридична або фізична особа. Положення актів спеціального законодавства уточнюють його статус. Гак, Закон "Про житлово-комунальні послуги" у ст. 1 під терміном "виконавець" розуміє суб'єкта господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг споживачу відповідно до умов договору. Закон "Про захист прав споживачів" та інші акти законодавства теж акцентують на наявності у виконавця статусу суб'єкта господарської (підприємницької) діяльності.
Це не динно, адже якщо діяльність виконавця підпадає під ознаки і осподарської (в тому числі підприємницької) діяльності, зазначені у ст.сг. З, 42 ГК — тобто, здійснюється самостійно, ініціативно, систематично, на власний ризик з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку, — наявність відповідного статусу у нього є обов'язковим. Додатково на це вказує о платний, якщо інше не передбачено договором, характер надання послуг (ст. 903 ЦК).
З іншого боку, якщо діяльність виконавця послуг не має ознак підприємницької, наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності у нього не вимагається — наприклад, якщо послуги надаються у межах благодійної діяльності суб'єктом благодійництва (див. ст. 16 Закону "Про благодійництво та благодійні організації"). Діяльність з надання послуги не матиме ознак підприємницької і в інших випадках надання її на безоплатній основі.
Через специфічний характер послуги, про що йдеться нижче, ЦК надає особливого значення особі виконавця, передбачаючи у ч. 1 ст. 902 його обов'язок надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
2. Предметом договору, що розглядається, є надання послуг різного роду за завданням замовника.
В теорії послугою вважається трудова корисна діяльність людини (групи людей), результати якої дістають вияв у корисному ефекті, що задовольняє будь-яку потребу суспільства1. Цей суспільно корисний ефект (або благо) виступає не у формі речей, а у формі діяльності. Зазначене знаходить підтвердження в законодавстві України — згідно з п. 17 ч. і ст. 1 Закону "Про захист прав споживачів" послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.
Специфічні характеристики послуги відрізняють її від товару. Для послуги характерна непомітність (її не можна взяти в руки, зберігати, транспортувати, складувати); якість послуги диференціюється (залежить від кваліфікації працівника); послуга є невичерпною (незалежно від кількості разів її надання її власні кількісні характеристики не змінюються)2.
Послуги відрізняються і від робіт, проте ця різниця вже не є такою чіткою. Корисний ефект від діяльності з надання послуги не виступає у вигляді певного осяжного матеріального результату, як це має місце при виконанні роботи (наприклад, за договором підряду), а полягає в самому процесі надання послуги3. Крім того особливістю послуги є збіг у часі та просторі процесів виробництва, реалізації та витрачання їх споживчої вартості4. Тобто споживання послуги має місце в процесі її надання, на відміну від роботи, споживання результатів якої зазвичай не співпадає з часом їх надання.
Деякі законодавчі акти змішують категорії "роботи" та "послуги", не надаючи належного значення різниці у їх природі. Так, наприклад, Закон України від 1 липня 2004 р. "Про транспортно-експеди- торську діяльність" визначає транспортно-експедиторські послуги як роботи, що безпосередньо пов'язані з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування. Закон України "Про житлово-комунальні послуги" визначає такі послуги як результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, фактично прирівнюючи їх до робіт.
Приклади послуг наводяться в ст. 1 Закону "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти", яка до послуг відносить підготовку спеціалістів, забезпечення транспортом і зв'язком, освоєння технологій, наукові дослідження, медичне та побутове обслуговування. Але перелік можливих послуг є набагато ширшим, що опосередковує наявність багатьох видів договорів, що розглядаються в цій книзі.
Виконавець надає послугу замовнику за його завданням. Завданням в договорі про надання послуг є замовлення, з яким замовник звертається до виконавця. Ним є визначений обсяг послуг, у наданні яких зацікавлений замовник, їх обсяг та вказівки щодо їх надання.
3. Послуга споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності. Наприклад, замовник транспортних послуг споживає їх у процесі їх надання — під час пересування (перевезення його особисто, вантажів, багажу) обумовленим транспортним засобом. Так само замовник юридичних послуг споживає їх шляхом аналізу наданої інформації. В останньому випадку процес надання послуги може не співпасти з процесом її споживання — наприклад, якщо послуга надається у вигляді письмового документу, який використовується вже після того, як була надана послуга з його підготовки.
Замовник зобов'язується оплатити послугу, що була надана.
Оплатний характер послуги зумовлений, насамперед, наявністю
прямої на це вказівки у визначенні договору про надання послуг. Згідно зі ст. 903 ЦК якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором. У разі неможливості виконати договір про надання послуг, що виникла не з вини виконавця, замовник зобов'язаний виплатити виконавцеві розумну плату. Якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Проте договір про надання послуг може бути і безоплатним. У такому разі замовник зобов'язаний відшкодувати виконавцеві усі фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст. 904 ЦК).
Строк не визначений законом як істотна умова договору про надання послуг. Стаття 905 ЦК відносить вирішення питання щодо строку договору про надання послуг на розсуд сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами.
Збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем у разі наявності його вини у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.
Збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням договору про безоплатне надання послуг, підлягають відшкодуванню виконавцем у розмірі, що не перевищує 2 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо інший розмір відповідальності виконавця не встановлений договором.
Договір про надання послуги є консенсуальним двостороннім договором, може мати як оплатний так і безоплатний характер.
§ 2. Договори перевезення вантажів, пасажирів і багажу
Договори перевезення на загальному рівні регулюються гл. 64 ЦК. Глава 32 ГК регулює перевезення вантажів; ч. 6 ст. 306 цього Кодексу вказує, шо відносини, пов'язані з перевезенням пасажирів та багажу, регулюються ЦК та іншими нормативно-правовими актами.
Спеціальне правове регулювання відносин перевезення вантажів, пасажирів і багажу залежить від виду транспорту, яким здійснюється таке перевезення. Так, згідно зі ст. 2 Закону "Про транспорт" відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються вказаним Законом, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.
Стаття 21 Закону "Про транспорт", визначаючи складові єдиної транспортної системи, виокремлює такі види транспорту:
транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен);
промисловий залізничний транспорт;
відомчий транспорт;
трубопровідний транспорт.
Частина 3 ст. 306 ГК доповнює цей перелік космічним транспортом та іншими видами транспорту.
Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти також може здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).
Враховуючи специфіку інституту договору перевезення та наявність різних видів транспорту, правові особливості його функціонування закріплено у спеціальному транспортному законодавстві. Порядок перевезення пасажирів і вантажів залізничним транспортом регулюється Законом України від 4 липня 1996 р. "Про залізничний транспорт", Статутом залізниць України, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 457, Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затв. наказом Міністерства транспорту України від 28 липня 1998 р. № 297, а також спеціальними правилами перевезення вантажів. Річкові (внутрішні) перевезення врегульовано Статутом внутрішнього водного транспорту Союзу PCP, затв. постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р. № 1801, а морські — Кодексом торговельного мореплавства України та іншими нормативними актами (див., наприклад, Умови і правила здійснення внутрішніх й міжнародних перевезень пасажирів і вантажів морським і річковим транспортом та контроль за їх дотриманням, затв. наказом Міністерства транспорту України від 5 серпня 1994 р. № 424).
Діяльність користувачів повітряного простору України, в тому числі в галузі повітряних перевезень, регулюється Повітряним кодексом України; застосовуються також Правила повітряних перевезень вантажів, затв. наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 2003 р. № 793, та Правила повітряних перевезень пасажирів і багажу, затв. наказом Міністерства транспорту України від 25 липня 2003 р. № 568. Основні умови перевезення вантажів, пасажирів, багажу і пошти автомобільним транспортом визначаються Законом "Про автомобільний транспорт", Статутом автомобільного транспорту Української PCP, затв. постановою Ради Міністрів Української PCP від 27 червня 1969 р. № 401, Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затв. наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р.5 363, та іншими нормативними актами. Транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин регулюється, зокрема, Законом України від !5 травня 1996 р. "Про трубопровідний транспорт".
Діяльність міського електричного транспорту загального користування врегульовано Законом України від 29 червня 2004 р. "Про міський електричний транспорт".
Поняття договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу.
Згідно зі ст. 909 ЦК (ст. 307 ГК) за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
У свою чергу за договором перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу — також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов 'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу — також за його провезений (ст. 910 ЦК).
Транспортні договори поділяються на основні і допоміжні. Основні транспортні договори опосередковують головну сферу взаємовідносин між транспортними організаціями і замовниками; до них, власне, і належить класичний договір перевезення вантажів, пасажирів і багажу. Допоміжні договори сприяють організації процесу перевезення; до них, зокрема, належать договори на організацію перевезень (термінологією ЦК — довгостроковий договір — ст. 914), експлуатацію під'їзних колій, подачу і забирання вагонів, експедирування тощо5. Ця класифікація має велике практичне значення, оскільки від правильного первісного розмежування цих договорів залежить вибір правових джерел, що до них застосовуються, момент набрання чинності цими договорами та інші чинники. Наприклад, якщо договір перевезення вантажів є реальним і вважається укладеним з моменту здачі вантажу транспортній організації, договір на організацію перевезень вже є консенсуальним, тобто, вважається укладеним з моменту досягнення його сторонами домовленості про всі істотні умови, оскільки він не є товарним договором і не передбачає перевезення конкретних вантажів6.
Характеристика договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу.
1. Предметом цих договорів є перевезення вантажу, пасажирів, їх багажу та пошти.
Найбільш загальне визначення вантажу міститься в п. 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, за яким вантажем вважаються всі предмети з моменту прийняття їх дая перевезень до здачі одержувачу вантажу. Згідно з п. 6 Статуту залізниць України вантажем вважаються матеріальні цінності, які перевозяться залізничним транспортом у спеціально призначеному для цього вантажному рухомому складі. При ньому пошта та запаси, призначені для споживання під час перевезення, до вантажу не належать (див. п. 3.7 Правил супроводження в контрольованих зонах авіапідприємств матеріальних цінностей і пасажирів, затв. наказом Державного департаменту авіаційного транспорту України від 11 червня 1996 р. № 168/397).
Вантажі класифікуються за видами продукції, фізичним станом, наявністю тари, способом вантаження і розвантаження, специфічними властивостями, масою та габаритами.
За видами продукції вантажі поділяються на:
продукцію сільського господарства;
продукцію лісової, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості;
руди металічні;
продукцію паливно-енергетичної промисловості;
мінеральну сировину, мінерально-будівельні матеріали та вироби;
продукцію металургійної промисловості;
продукцію хімічної промисловості;
продукцію харчової, м'ясо-молочної та рибної промисловості;
промислові товари народного споживання;
продукцію машинобудування, приладобудування і металообробної промисловості;
інші вантажі.
За фізичним станом вантажі поділяються на тверді, рідкі і газоподібні; за наявністю тари — на ті, для яких тара потрібна і для яких вона не потрібна.
За способом вантаження і розвантаження вантажі бувають штучними, сипучими, навалочними і наливними. Швидкопсувні, небезпечні, антисанітарні та живі вантажі мають специфічні властивості.
Залежно від маси, габаритів одного вантажного місця та специфіки вантажі поділяються на такі, перевезення яких здійснюється за загальними і за спеціальними правилами (великовагові, великогабаритні, небезпечні тощо).
Згідно з п. 2 Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 1997 р. № 176 (у редакції постанови від 29 січня 2003 р. № 141), пасажиром є фізична особа, яка користується транспортним засобом, але не причетна до керування ним. Пункт 1.8 Правил перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти за- іізничним транспортом України містить більш розгорнуте характеристику пасажира — це фізична особа, яка користується залізничним транспортом на підставі особистого проїзного документа або є членом організованої групи осіб, яка іде на підставі придбаного групового проїзного документа. Ці особи вважаються пасажирами з моменту придбання квитка на поїзд до моменту завершення поїздки. Пасажирами також вважаються особи, що здійснюють поїздку за посвідченням, якщо це передбачено законодавством України.
Багажем за п. 3.5 Правил супроводження в контрольованих зонах авіапідприємств матеріальних цінностей і пасажирів вважаються особисті речі пасажирів або екіпажу, які перевозяться на борту повітряного судна за договором з експлуатантом. Правила надання послуг пасажирського автомобільного транспорту вже розрізняють поняття "багаж" — речі, вантаж, упаковані для відправлення транспортом, які перевозяться окремо від пасажира, і "ручна поклажа" — упаковані дія перевезення речі, що перевозяться пасажиром (п. 1).
Поштою є кореспонденція та інші предмети, шо відправляються поштовою адміністрацією та призначені для неї (п. З.І5 Правил супроводження в контрольованих зонах авіапідприємств матеріальних цінностей і пасажирів).
Крім договорів перевезення, предметом яких є перевезення вантажу, пасажирів та багажу, у законодавстві виділяються транспортні договори, предметом яких є надання у користування власне транспортного засобу для потреб замовника — договори чартеру (фрахтування). Згідно зі ст. 912 ЦК за договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.
2. Сторонами договору перевезення вантажів є відправник і перевізник вантажу. Крім того, у відносинах перевезення вантажу бере участь і його одержувач, не виступаючи, щоправда, стороною договору перевезення. Відносини одержувача з відправником та перевізником визначаються товарно-транспортною накладною (при перевезенні вантажів автомобільним транспортом), накладною та квитанцією (при річкових перевезеннях), коносаментом (при морських перевезеннях), накладною (при перевезенні вантажів залізницею).
Одержувач вантажу, як правило, перебуває у договірних відносинах із відправником (за договорами поставки, купівлі-продажу, комісії тощо) і вже внаслідок цих договорів повинен прийняти доставлений йому перевізником вантаж. Однак, як слушно зазначається в юридичній літературі, обов'язок одержувача прийняти і вивезти вантаж у пункті призначення випливає також з факту укладення договору перевезення конкретного вантажу і закріплюється у відповідних транспортних кодексах і статутах. Тому договір перевезення вантажу можна розглядати як договір на користь третьої особи (одержувача), для якої виникають не лише права, а й передбачені транспортними правилами обов'язки7.
Сторонами договору перевезення пасажирів та їх багажу є перевізник і пасажир (група пасажирів).
Стаття 6 Закону "Про транспорт" встановлює положення про те, що перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти здійснюються відповідними підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами, на загальному рівні обмежуючи тим самим участь фізичних осіб у відповідних догс юрах як перевізників. ЦК і ГК у загальних положеннях не містять заборони фізичній особі бути перевізником. ГК, містячи у ст. 306 положення про те, що перевезення вантажів є господарською діяльністю, опосередковано зобов'язує фізичну особу, що бажає стати перевізником, набути статус суб'єкта підприємницької діяльності.
Водночас ч. ! ст. 915 ЦК, визначаючи термін "перевезення транспортом загального користування", вказує, що таке перевезення "здійснюється юридичною особою" у разі, якщо із закону, інших нормативно-правових актів або ліцензії, виданої цій організації, випливає, що вона має здійснювати перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти за зверненням будь-якої особи. Відсутність прямої заборони дозволяє застосовувати за аналогією це положення і до випадків, коли перевізниками є фізичні особи.
Статут внутрішнього водного транспорту Союзу PCP та Статут залізниць України містять застереження щодо права здійснення перевезень спеціалізованими підприємствами або організаціями. Проте вже ст. 2 Кодексу торговельного мореплавства України закріплює можливість суб'єктів господарювання провадити діяльність, що входить в поняття "торговельне мореплавство", за наявності в них відповідної ліцензії, якщо її отримання передбачено законом. Подібне положення містить і Повітряний кодекс України, ст. 59 якого дозволяє бути повітряним перевізником будь-якій юридичній чи фізичній особі, яка виконує повітряні перевезення, має права експлуатанта авіаційної техніки.
Відповідно до Закону "Про автомобільний транспорт" автомобільним перевізником є фізична або юридична особа, яка здійснює на комерційній основі чи за власний кошт перевезення пасажирів чи (та) вантажів транспортними засобами (ст. 1).
Зважаючи на це, перевізником за договором перевезення вантажів та пасажирів можуть бути суб'єкти господарської діяльності — юридичні особи, установчі документи яких дозволяють займатися відповідним видом діяльності, і фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності. Підтвердженням цьому є визначення перевізника за Законом "Про транспортно-експедиторську діяльність": перевізник — юридична або фізична особа, яка взяла на себе зобов'язання і відповідальність за договором перевезення вантажу за доставку до місця призначення довіреного їй вантажу, перевезення вантажів та їх видачу (передачу) вантажоодержувачу або іншій особі, зазначеній у документі (ст. І). Відправниками, одержувачами вантажу можуть бути юридичні та фізичні особи незалежно від наявності у останніх статусу суб'єкта підприємницької діяльності; пасажирами — відповідно, фізичні особи.
Вантаж, пасажир та його багаж повинні бути доставлені перевізником до пункту призначення.
За змістом ст. З Правил повітряних перевезень вантажів пунктом призначення є місце, шо зазначене в документі, який підтверджує укладання договору перевезення, у якому закінчується перевезення вантажу, пасажиру та багажу.
Стаття 911 ЦК деталізує права пасажира під час користування транспортним засобом, виокремлюючи такі: \
право одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком;
право провозити з собою безоплатно одну дитину віком до 6 років без права зайняття нею окремого місця;
право купувати для дітей віком від 6 до 14 років дитячі квитки за пільговою ціною;
право перевозити з собою безоплатно ручну поклажу у межах норм, встановлених транспортними кодексами (статутами);
право зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на 10 діб, а в разі хвороби — на весь час хвороби;
право відмовитися від поїздки, повернути квиток і одержати назад повну або часткову вартість квитка — залежно від строку здавання квитка згідно з правилами, встановленими транспортними кодексами (статутами);
право отримувати повну та своєчасну інформацію про час та місце відправлення транспортного засобу за вказаним у транспортному документі (квитку) маршрутом та інші права.
Перевізник зобов'язується вчасно доставити ввірений йому відправником вантаж або перевезти пасажира та його багаж, а також видати одержувачеві та пасажиру вантаж та, відповідно, багаж.
Згідно зі ст. 919 ЦК перевізник зобов'язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків — у розумний строк. За змістом ст. 307 ГК строк, у разі відсутності відповідних вказівок в законодавстві, повинен зазначатися в договорі, тобто є істотною умовою договору перевезення вантажу, що виключає можливість укладення безстрокового договору перевезення вантажу.
Перевізник зобов'язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу. Одержувач зобов'язаний прийняти вантаж, який прибув. Він має право відмовитися від прийняття пошкодженого або зіпсованого вантажу, якшо буде встановлено, що внаслідок зміни якості виключається можливість повного або часткового використання його за первісним призначенням.
Відповідальність перевізника за збереження вантажу припиняється з моменту його видачі одержувачу в пункті призначення. Якщо одержувач не затребував вантаж, що прибув, в установлений строк або відмовився його прийняти, перевізник має право залишити вантаж у себе на зберігання за рахунок і на ризик вантажовідправника, письмово повідомивши його про це. Вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом ЗО днів після спливу ст року його доставки, якшо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим.
Одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених пише строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами). Вантаж, не одержаний протягом ЗО днів після повідомлення перевізником одержувача, вважається невитребуваним і реалізується в установленому законодавством порядку.
5. Відправник (пасажир) зобов'язаний оплатити послуги з перевезення. Згідно зі ст. 916 ЦК за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.
Плата за перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, що здійснюється транспортом загального користування, визначається за домовленістю сторін, якщо вона не встановлена тарифами, затвердженими у встановленому порядку.
Так, наприклад, наказом Міністерства транспорту України від 8 грудня 2003 р. № 952 були затверджені Тарифи на перевезення пасажирів, багажу та вантажобагажу залізничним транспортом у внутрішньодержавному сполученні, а від 31 жовтня 1995 р. № 392 — Збірник тарифів на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням вантажів у портах України (наказом від 12 березня 2003 р. № 188 був викладений в новій редакції).
Наказом Міністерства транспорту України від 19 листопада 2003 р. № 897 були затверджені Тарифи на перевезення пасажирів та багажу залізничним транспортом у міжнародному сполученні Схід-Захід;
від 22 березня 2004 p. № 236 соціальні пасажирські авіаційні тарифи на перевезення в межах України та ін. Останній нормативно- правовий акте прикладом встановлення пільгових умов перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти транспортом загального користування, про що зазначається в ч, 2 ст. 916 ЦК.
Перевізник має право притримати переданий йому для перевезення вантаж для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів, якщо інше не встановлено законом, іншими нормативно- правовими актами або не випливає із суті зобов'язання.
6. Відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору перевезення встановлена ст.ст. 920—924 ЦК, ст.ст. 313— 315 ГК, а також у відповідних статутах і кодексах, присвячених конкретних! видам транспорту; в останніх містяться і підстави звільнення сторін договору перевезення від відповідальності (див., зокрема, ст. 132 Статуту автомобільного транспорту Української PCP, ст. 176 Кодексу торговельного мореплавства України, ст.ст. 107, 108 Статуту залізниць України).
У разі порушення зобов'язань, що випливають і '.договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено відповідними актами транспортного законодавства.
Так, наприклад, згідно зі ст. 92.1 ЦК перевізник за ненадання транспортного засобу для перевезення вантажу, а відправник за ненадання вантажу або невикористання наданого транспортного засобу з інших причин несуть відповідальність, встановлену договором, якщо інше не встановлено транспортними кодексами (статутами). Пункт 106 Статуту залізниць України передбачає, шо за незабезпечення залізницею подачі вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень та за невикористання вантажовідправником поданих вагонів і контейнерів чи відмову від вагонів і контейнерів для виконання плану перевезень сплачується штраф у таких розмірах:
за вантажі, перевезення яких планується у тоннах і вагонах, — з тонни по 5% ставки добової плати за користування вагонами;
за вантажі, перевезення яких планується тільки у вагонах (контейнерах), — за вагон (контейнер) по 2 добові ставки плати за користування вагонами (контейнерами).
За незабезпечення завантаження маршруту з винної сторони стягується на користь іншої сторони, крім штрафу за невиконання плану перевезень, штраф за маршрут у розмірі 3 добових ставок плати за користування вагонами.
За затримку у відправленні транспортного засобу, що перевозить пасажира, або запізнення у прибутті такого транспортного засобу до пункту призначення перевізник сплачує пасажирові штраф у розмірі, встановленому за домовленістю сторін, транспортними кодексами (статутами), якщо перевізник не доведе, що ці порушення сталися внаслідок непереборної сили, усунення несправності транспортного засобу, яка загрожувала життю або здоров'ю пасажирів, або інших обставин, що не залежали від перевізника (ст. 922 ЦК).
У разі прострочення доставки вантажу перевізник зобов'язаний відшкодувати другій стороні збитки, завдані порушенням строку перевезення, якщо інші форми відповідальності не встановлені договором, транспортними кодексами (статутами) (ст. 923 ЦК). Пунктом 116 Статуту залізниць України передбачені штрафи за несвоєчасну доставку вантажів і порожніх вагонів, що належать підприємствам, організаціям, установам, громадянам — суб'єктам підприємницької діяльності або орендованих ними, що сплачуються залізницею одержувачу (якщо вона не доведе, що прострочення сталося не з її вини):
10% провізної плати — за прострочення на 2 доби;
20% провізної плати — за прострочення на 3 доби;
30% провізної плати — за прострочення на 4 і більше діб.
Також перевізник відповідає за збереження вантажу, багажу,
пошти з моменту прийняття їх до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або пошкодження вантажу, багажу, пошти сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало. Відповідно до пунктів 113, 114 Статуту залізниць України за незбереження (втрату, нестачу, псування і пошкодження) прийнятого до перевезення вантажу, багажу, вантажобагажу залізниці несуть відповідальність у розмірі фактично заподіяної шкоди, якщо не доведуть, що втрата, нестача, псування, пошкодження виникли з незалежних від них причин.
Залізниця відшкодовує фактичні збитки, що виникли з її вини під час перевезення вантажу, а саме:
за втрату чи нестачу — у розмірі дійсної вартості втраченого вантажу чи його нестачі;
за втрату вантажу, який здано до перевезення з оголошеною вартістю, — у розмірі оголошеної вартості, а якщо залізниця доведе, що оголошена вартість перевищує дійсну, — у розмірах дійсної вартості;
за псування і пошкодження — у розмірах тієї суми, на яку було знижено його вартість.
Загальна сума відшкодування збитку за незбережений вантаж в усіх випадках не може перевищувати суми, яка сплачується за повністю втрачений вантаж.
Поряд із відшкодуванням збитків у разі втрати вантажу залізниця відшкодовує стягнуту за цей вантаж провізну плату, якщо вона не включається у вартість втраченого вантажу.
Транспортними статутами (кодексами) або договором передбачається й майнова відповідальність відправників або одержувачів за неналежне виконання обов'язків, які передують чи необхідні для укладення договору перевезення вантажу або завершують перевізний процес — за простій вагонів або інших транспортних засобів, їх пошкодження тощо'.
7. Законодавство окремо містить вимоги щодо форми договорів перевезення вантажів, пасажирів і багажу. Так, договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Його укладення підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). Укладення договору перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції, форми яких встановлюються відповідно до транспортних кодексів (статутів).