- •Міністерство охорони здоров’я України
- •Ббк 28.072.534я73
- •Передмова
- •Список скорочень
- •1. Загальна характеристика ферментів. Ізоферменти
- •2. Використання ферментів у клінічній практиці
- •3. Класифікація ферментів плазми крові
- •4. Загальна характеристика ферментів, які мають діагностичне значення
- •4.1. Алкогольдегідрогеназа
- •4.2. Альдолази
- •4.3. Альфа-амілаза
- •4.4. Амінотрансферази
- •4.5. Гамма-глутамілтранспептидаза
- •4.6. Глутаматдегідрогеназа
- •4.7. Глюкозо-6-фосфатдегідрогеназа
- •4.8. Еластаза
- •4.9. Креатинкіназа
- •4.10. Лактатдегідрогеназа
- •4.11. Лейцинамінопептидаза
- •4.12. Ліпаза
- •4.13. 5’-Нуклеотидаза
- •4.14. Сорбітолдегідрогеназа
- •4.15. Трипсин
- •Фосфатази
- •4.17. Холінестераза
- •4.18. Ферменти антиоксидантного захисту
- •5. Типи змін активності ферментів крові при різних патологіях
- •5.1. Зміни активності ферментів при хворобах печінки
- •5.2. Зміни активності ферментів при захворюваннях серця та скелетних м’язів
- •5.3. Зміни активності ферментів при захворюваннях опорно-рухового апарата
- •5.4. Використання ферментів із діагностичною метою в нефрології та урології
- •5.5. Зміни активності ферментів при захворюваннях підшлункової залози
- •5.6. Зміни активності ферментів при захворюваннях травного каналу
- •5.7. Зміни активності ферментів при онкологічних захворюваннях
- •5.8. Використання ферментів із діагностичною метою в пульмонології
- •5.9. Використання ферментів із діагностичною метою в гематології
- •5.10. Використання ферментів із діагностичною метою в неврології та психіатрії
- •5.11. Використання ферментів із діагностичною метою в алергології
- •6. Біохімічні причини спадкових ензимопатій
- •6.1. Ензимопатії обміну вуглеводів
- •4. Непереносимість дисахаридів:
- •6.2. Ензимопатії обміну білків
- •6.3. Ензимопатії обміну нуклеїнових кислот
- •6.4. Ензимопатії гемумісних ферментів
- •6.5. Ензимопатії обміну ліпідів
- •2. Порушення обміну жирних кислот:
- •3. Порушення обміну стеролів:
- •6.6. Ензимопатії обміну порфіринів
- •1. Еритропоетичні порфірії:
- •2. Печінкові порфірії:
- •6.7. Ензимопатії обміну жовчних пігментів
- •7. Деякі аспекти ензимотерапії
- •8. Загальні принципи роботи з ферментами
- •8.1. Ферменти як аналітичні реагенти в клініко-лабораторній діагностиці
- •8.2. Основні принципи визначення активності ферментів у сироватці крові. Одиниці активності ферментів. Недоліки ферментного аналізу
- •Тестові завдання для контролю засвоєння матеріалу
- •100. Клінічними проявами хвороби Мак-Ардля є біль у м’язах, судоми при фізичному навантаженні, міоглобінурія. Активність якого ферменту блокується при цьому захворюванні?
- •101. У дитини підозра на алкаптонурію. Блок якого ферменту відмічається при цьому захворюванні?
- •102. При біохімічному аналізі крові 5-річної дитини виявлено підвищену кількість фенілаланіну. Блокування якого ферменту є причиною цієї уродженої ензимопатії?
- •Ситуаційні завдання
- •Предметний покажчик
- •Додаток а (обов’язковий)
- •При захворюваннях серцевого м’яза
- •В посібнику
- •Активність ферменту в сироватці крові
5.3. Зміни активності ферментів при захворюваннях опорно-рухового апарата
Ферменти сироватки крові:ЛФ, арилсульфатаза, гіалуронідаза, α- і β-глюкозидази, кисла фосфатаза, β-глюкуронідаза, НАГ, протеаза, еластаза, колагеназа та ін.
Рівень сироваткової ЛФ як індикатор остеобластної активності, як правило, нормальний при остеопорозі, тоді як при остеомаляції та рахіті спостерігається збільшення активності ферменту. У пацієнтів із первинним або вторинним гіперпаратиреозом може виявлятися підвищена активність ЛФ при залученні у процес кісток.
При системних ураженнях сполучної тканини певну діагностичну інформацію мають ферменти обміну глікозаміногліканів, біогенних амінів, кінінів (гіалуронідаза, N-ацетилнейрамінідаза, гістаміназа, калікреїни, кінінази та ін.). Активовані гідролази підтримують запальні реакції в організмі, сприяючи посиленому утворенню хімічних медіаторів запалення, вступають у складні взаємовідношення з багатьма метаболітами, конкуруючи за АТФ, тіолові групи, коферменти.
Однак відсутність надійних, досить чутливих і доступних методів дослідження для більшості названих ферментів перешкоджає широкому застосуванню ензимодіагностики в практику при захворюваннях опорного апарату.
5.4. Використання ферментів із діагностичною метою в нефрології та урології
Ферменти сироватки крові:трансамідиназа, урокіназа, арилсульфатаза, АлАТ, АсАТ, альдолаза, ЛДГ, МДГ, ЛАП, ГГТП, глутамінсинтетаза, глутаміназа, β-глюкуронідаза, ЛФ, кисла фосфатаза та ін.
Ізоферменти:трансамідинази, АсАТ, альдолази, ЛДГ, ЛАП, ЛФ, кислої фосфатази, ААП та ін.
Ферменти сечі: лізоцим (мурамідаза), трансамідиназа, урокіназа, β-глюкуронідаза, ЛАП, ГГТП, АлАТ, АсАТ, ЛДГ, альдолаза, арилсульфатаза, ААП, N-ацетил-β-гексозамінідаза (НАГ), гліцинамінопептидаза та ін.
Дослідження ферментів у сироватці крові при захворюваннях нирок і сечовивідних органів має менше діагностичне значення, ніж у гепатології та кардіології, як з метою ранньої діагностики, так і з метою диференціальної діагностики.
Основним лабораторним методом дослідження сечі у пацієнтів із захворюваннями нирок і сечовидільної системи є загальний аналіз сечі. Цей рутинний метод дослідження застосовують у діагностиці та контролі перебігу ряду захворювань, а також при скринінгових обстеженнях. Загальний аналіз сечі включає органолептичні дослідження (кількість, колір, прозорість, запах), фізико-хімічні та біохімічні дослідження (рН, відносна густина, осмоляльність, білок, сечовина, креатинін, глюкоза та ін.), а також мікробіологічні дослідження і мікроскопічне вивчення сечового осаду (клітини, кристали, бактерії, виділення).
У клінічній практиці для діагностики захворювань і уражень нирок і сечовивідних шляхів використовують також ферментурію. Серед наведених ферментів найважливішими є ЛАП, ГГТП, НАГ, β-глюкуронідаза, ААП.
Хронічний пієлонефрит. Для цього захворювання характерні поліурія, зниження відносної густини сечі, протеїнурія, лейкоцитурія, бактеріурія. На більш пізніх стадіях спостерігають порушення кліренсу сечовини та креатиніну, підвищення в крові рівня сечовини, креатиніну та залишкового азоту, порушення електролітного складу крові. При хронічному пієлонефриті в сечі може підвищитись активність таких ферментів, як β-глюкуронідаза, лізоцим і ЛДГ5. У нирках у кірковій речовині міститься в основному ЛДГ1, а в мозковій – ЛДГ5. Оскільки при пієлонефриті уражається в основному мозкова речовина, то цей ізофермент має високу специфічність (до 96%) для діагностики пієлонефриту.
Специфічність β-глюкуронідази, лізоциму та загальної активності ЛДГ для діагностики пієлонефриту відносно низька. Загальна активність ЛДГ у сечі підвищується при пухлині сечового міхура, раку простати та нирки, при токсичній нефропатії. Активність лізоциму підвищується в сечі при лейкозах.
Хронічний гломерулонефрит. Це автоімунне захворювання з дифузним ураженням обох нирок, що спричиняє значні труднощі в діагностуванні. Ураження клубочків при цьому захворюванні у 70 % випадків зумовлене циркулюючими у крові імунними комплексами, які відкладаються вздовж зовнішньої поверхні базальної мембрани капілярів клубочків, викликаючи у них запалення. Хронічний гломерулонефрит є найбільш частою причиною хронічної ниркової недостатності.
Основними змінами в біохімічному аналізі крові й сечі, які спостерігаються при хронічному гломерулонефриті, є: протеїнурія, зниження осмолярності сечі, гематурія, підвищення у крові рівня сечовини та креатиніну, зменшення швидкості клубочкової фільтрації (зниження клубочкового кліренсу), підвищення вмісту неорганічного фосфату в крові. У цих умовах чутливим тестом патологічного процесу в нирках є визначення активності НАГ у сечі. Активність НАГ не пов’язана з бактеріальним забрудненням сечі, наявністю в сечі еритроцитів і лейкоцитів, вона добре корелює з екскрецією альбуміну й активністю патологічного процесу при екстракапілярному й мембранозних формах гломерулонефриту.
Причиною підвищення НАГ у сечі при гломерулонефритах є не підвищена проникність базальної мембрани, а ушкодження клітин проксимальних відділів тубулярного апарата нирок, у яких у лізосомах зосереджений цей фермент. Вважається, що підвищене виділення лізосомальних ферментів (НАГ, β-галактозидази, β-глюкуронідази та ін.) із клітин у позаклітинний простір може бути зумовлене не лише лізисом, а й екзоцитозом, що відображає швидше функціональне, ніж структурне ураження нирок. Для діагностики і диференціальної діагностики хронічних захворювань нирок, зокрема хронічного гломерулонефриту, очевидно, найбільш чутливими і специфічними є тести з визначенням НАГ і галактозидази. Однак при порушенні функції нирок із залученням у патологічний процес тубулярного апарата діагностична цінність цих тестів зменшується.
Діабетична нефропатія. Клінічно діабетична нефропатія проявляється протеїнурією, гіпертензією, зниженням функцій нирок. Для ранньої стадії нефропатії характерними симптомами є мікроальбумінемія, що відображає порушення фізіологічного стану базальної мембрани клубочків, і підвищена екскреція із сечею β2-мікроглобуліну й лізоциму, що відображають прояв канальцевих порушень. Ранніми ознаками діабетичної нефропатії є також підвищення в сечі активності НАГ, β-галактозидази й ААП.