2. Теорії особистості

Теоретичні дослідження в галузі психології особистості ве­лися вже давно, тому в історії даної проблеми можна виділити три періоди: філософсько-літературний, клінічний та власне експериментальний. Перший взяв свій початок від робіт давніх мислителів і продовжувався до початку XIX ст. Експерименталь­ний період пов'язаний з іменами таких учених, як О.Ф.Лазурсь-кий, Г.Олпорт, Р.Кеттел. У перше десятиліття XIX ст. поряд з філософами та письменниками проблемами психології заціка­вилися лікарі-психіатри. Вони першими стали проводити сис­тематичні спостереження за особистістю хворого в клінічних умовах, вивчати історію його життя для розуміння поведінки хворого. При цьому встановлювався не тільки діагноз, а були здійснені спроби узагальнення даних про природу людської осо­бистості. Тому цей період отримав назву клінічного.

Отже, якщо взагалі підходити до визначення сучасних теорій особистості, то щонайменше можна виділити 48 різноманітних їх варіантів. Зупинимося на деяких основних напрямах дослі­дження особистості.

Психоаналіз. 3.Фрейд (1856-1939) створив одну з найви- датніших теорій особистості. Він був послідовним детерміністом, вважав, що все в душевному житті має свою причину, кожна ду­шевна подія викликається свідомим чи несвідомим наміром і визначається попередніми подіями. Головна його заслуга поля­гає в тому, що він уперше ввів у науку поняття несвідомого і ство­рив методи роботи з неусвідомлюваними мотивами.

Він виокремив три сфери психічного: свідомість, підсвідомість і несвідоме. Саме в несвідомому знаходяться основні детермінанти особистості — психічна енергія, спонукання та інстинкти. Існує два основні інстинкти: лібідо, або прагнення до сексуального задоволення, та інстинкт агресії і прагнення до смерті. У структурі особистості існує також три компоненти: Воно (Ід), Я (Его), іНад-Я (Супер-Его). Ід— головна і центральна частина осо­бистості майже цілком несвідома. Вона включає психічні форми, які ніколи не були свідомими, і ті, які виявилися неприйнятними для свідомості і були витіснені з неї. Ід не знає цінностей, добра і зла, не знає моралі.

Его, з одного боку, слідує несвідомим інстинктам, а з іншого — підкоряється вимогам реальності. Ця частина особистості відпо­відає за довільну поведінку, може контролювати і придушувати інстинкти, прагнути до послаблення напруги і підсилення задо­волення.

Супер-Его розвивається з Его і слугує місцем, де зберігаються моральні установки, норми поведінки, є суддею і цензором діяль­ності і думок Его. Мотиви, думки, які не відповідають нормам Супер-Его, витісняються у сферу несвідомого або підсвідомого.

Для того, щоб витіснений матеріал не потрапив до свідомості, Его використовує різні способи захисту, зокрема раціоналізацію, сублімацію, проекцію та уникнення. Его, за 3. Фрейдом, пост­ійно перебуває в конфлікті, поскільки вимоги Ід і Супер-Его несумісні. Тому Его постійно звертається до механізмів психо­логічного захисту, роль яких виконують сублімація, проекція, заміщення, витіснення. Це відбувається несвідомо, однак мо­тиви, переживання, почуття, що переміщуються у сферу несвідо­мого, виявляють себе у вигляді символів, у формі діяльності, найчастіше творчої, яка прийнятна для „цензора".

Але, незважаючи на наявність захисту, витіснені бажання прориваються до свідомості у формі сновидінь, фантазій, обмо­вок, несподіваних дій тощо і суттєво впливають на поведінку людини. Саме в цьому З.Фрейд вбачав причину невротичних станів. Психоаналіз допомагає звільнити людину від таких роз­ладів і позитивно використовувати її енергію.

У теорії особистості З.Фрейда містяться як деякі продуктивні наукові положення (про складність, багатоплановість структу­ри особистості, про свідоме й несвідоме, про внутрішні супереч­ності особистості), так і спірні погляди на природу особистості, які критикували навіть його учні. Найбільшої критики зазнали погляди на мотивацію людської поведінки природженими інстинктивними потребами (сексуальними, руйнівними) та фа­тальний антагонізм між свідомим і несвідомим, між індивідом і суспільством.

Ось чому виникла потреба в подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії осо­бистості, що й було здійснено неофрейдистами. Так, швейцарсь­кий психолог К.Г.Юнг (1875-1961), засновник аналітичної пси­хології, учень З.Фрейда, не поділяв поглядів свого вчителя на пан- сексуалізм як рушійну силу поведінки людини. За К.Г.Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Визначальну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, яке утворюється із слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на осо­бистість людини, визначає її поведінку з моменту народження.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які виз­начаються загальнолюдською, національною та расовою спад­щинами. Найбільше значення мають сліди минулого, тобто досвід тваринних предків людини. Колективне несвідоме вияв­ляється у вигляді архетипів — домінант, першородних образів у творчості, снобаченнях (наприклад, образ матері-землі, демо­на, мудрого старця тощо).

Особисте несвідоме складається з переживань, що були ко­лись свідомими, але потім стали забутими або витісненими із свідомого. За певних умов вони стають усвідомленими. Струк­турними одиницями особистого несвідомого може бути консте­ляція почуттів, думок та спогадів, що певним чином організо­вані у так званих „комплексах". Центральну роль серед архетипів К.Г.Юнг відводив архетипу „самості" — потенційному центру особистості на відміну від „Его" („Я") як центру свідомості.

Завдяки психічним функціям — мисленню, інтуїції, почут­тям — людина пристосовується до умов життя, але іноді індивід вимушено звертається до нижчого рівня несвідомого, тобто рег­ресує.

К.Г.Юнг створив типологію особистості, котра визначалася не обставинами життя, а природженими її властивостями, в ос­нові яких лежить спрямованість людини на себе або на зовнішнє. Відповідно до цього він розподіляв людей на основні типи — інтровертів та екстравертів, а також додаткові - інтуїтивний, мисленнєвий, емоційний.

Проти біологізаторських тенденцій З.Фрейда виступав також його відомий учень А.Адлер (1870-1937), котрий заснував так звану індивідуальну психологію. Він підкреслював, що основне в людині - не її природні інстинкти, а „суспільне почуття", або „почуття спільності". Це почуття природжене, але воно розви­вається впродовж життя.

А.Адлер вважав, що структура особистості цілісна, а детермі­нантою її розвитку є потяг до вищості, прагнення влади, само­ствердження. Однак цей потяг не завжди здійсненний через мож­ливе виникнення почуття неповноцінності. Через те, що нор­мальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага суспільства, „соціальне почуття" є неминучою компен­сацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань. На основі цього були виділені різні види компенсації, що створюють різні „життєві стилі".

1. Успішна компенсація почуття неповноцінності є на­слідком збігу потягу до вищості із соціальним інтересом.

2. Надкомпенсація означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.

3. „Вихід у хворобу", при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компен­сації „нормальними" засобами і тому виробляє симпто­ми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з'являєть­ся невроз.

Отже, індивідуальна психологія А.Адлера заперечує фаталь­ний розвиток особистості з органічними інстинктами, більше того, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці сус­пільного життя.

До інших представників неофрейдизму належать також К.Хорні (1885-1952), Е.Фромм (1900-1980), Е.Еріксон (1902- 1994).

Біхевіористський підхід. Для пояснення поведінки біхевіоризм використовує два основні поняття: стимул (Б) і реакція (Я); при цьому свідомість та інші суб'єктивні поняття заперечуються. Біхевіористи намагаються мати справу тільки з тими фактами, які можна спостерігати.

Американський психолог Б.Скіннер розглядає особистість як ізольовану самість, якій немає місця в науковому аналізі по­ведінки. Для характеристики особистості він вводить поняття „паттерн", яким позначає деяку сукупність реакцій поведінки. Особистість є сумою паттернів. Кожна індивідуальна реакція ґрунтується на попередньому досвіді та генетичній історії.

Б.Скіннер суттєво розширив схему утворення умовних реф­лексів І.П.Павлова, запропонувавши модель так званого операн- тного обумовлювання — нагороди за бажані і покарання за не­бажані реакції. Позитивні та негативні стимули, що підкріплю­ють поведінку, регулюють і управляють нею.

Б.Скіннер заперечує спонтанність поведінки і її джерел, що лежать поза життєвим досвідом людини. Його цікавить управ­ління поведінкою, а не її прогнозування.

Гуманістичні теорії особистості. Одним із фундаторів гумані­стичної психології є американський дослідник К.Роджерс (1902- 1990). Він вважав, що в кожної людини є прагнення стати ком­петентною і здібною настільки, наскільки це можливо для неї біологічно. Основним положенням його теорії є самооцінка, уявлення людини про себе, „Я-концепція", що породжується у взаємодії з іншими людьми. Але формування самооцінки не про­ходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою люди­ни оточуючими, і виникає дилема — чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Здатність до гнучкої самооцінки, умін­ня завдяки досвіду переоцінити систему цінностей, що виникла раніше, — усе це визначається К.Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоров'я в різних життєвих ситуаціях.

Завдяки К. Роджерсу явище самосвідомості та самооцінки, їх функції в поведінці та розвитку суб'єкта стали важливим пред­метом подальших психологічних досліджень інших представ­ників гуманістичного напряму психології США — Г.Олпорта (1887-1967) та А.Маслоу( 1907-1970).

А.Маслоу досліджував проблеми особистісного росту і роз­витку. Його теорія є своєрідною альтернативою біхевіоризму і психоаналізу, які заперечували творчість, любов, альтруїзм та інші людські цінності.

Центральним поняттям гуманістичної психології є самоак- туалізація.

Вивчаючи видатних людей, А.Маслоу виокремив характери­стики особистості, що самоактуалізується:

1. Ефективніше сприйняття реальності і комфортніше став­лення до неї.

2. Прийняття себе, інших, природи.

3. Спонтанність, простота, природність.

4. Центрованість на завданні, а не на собі.

5. Деяка потреба в усамітненні.

6. Автономія, незалежність від культури і середовища.

7. Постійна свіжість оцінки.

8. Міжособистісність і досвід зовнішніх станів.

9. Почуття співпричетності, єднання з іншими.

10. Більш глибокі міжособистісні стосунки.

11. Демократична структура характеру.

12. Розрізнення засобів і цілей, добра і зла.

13. Філософське невороже почуття гумору.

14. Творчість, що самоактуалізується.

Особистість, що самоактуалізується, недосконала, вона може переживати і негативні відчуття. Самоактуалізація — не відхід від проблеми, а рух від проблем уявних і простих до проблем реаль­них і складних.

А.Маслоу описує вісім шляхів самоактуалізації індивіда:

1. Повне і самовіддане переживання життєвої ситуації з підвищеною усвідомлюваністю та інтересом.

2. Прагнення до особистісного росту в кожному життєвому виборі, навіть якщо це пов'язано з ризиком, насамперед з ризиком виявитися в невідомому.

3. Ставати реальним, існувати фактично, а не лише в по­тенціалі.

1. п

   Чесність і прийняття відповідальності за свої дії. Відповіді на питання, що виникають, необхідно шукати в собі. Розвиток здатності „кращого життєвого вибору", уміння вірити своїм судженням та інтуїції, діяти відповідно до них.

2. Розвиток своїх потенційних можливостей.

3. Прагнення до „піку переживань", коли ми повніше усві­домлюємо світ і себе, думаємо, діємо і відчуваємо ясно і точно.

4. Виявлення своїх „захистів" і робота по відмові від них.

Крім цього, відомою є концепція А.Маслоу, у якій він виок­ремлює ієрархію фундаментальних потреб, що розвиваються від нижчих до вищих:

1. фізіологічні потреби;

2. потреби в безпеці;

3. потреби в любові й прихильності;

4. потреби у визнанні та оцінці;

5. потреби в самоактуалізації.

Рівня самоактуалізації досягають не всі особистості. Харак­теристиками особистості, яка досягла рівня самоактуалізації, є невимушеність у поведінці, ділова спрямованість, вибірковість, глибина та демократичність у стосунках, незалежність, вияви творчості тощо.

Особистість у культурно-історичній теорії Л.С.Виготського. Видатний вітчизняний психолог Л.С.Виготський (1896-1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку пси­хіки людини. У межах цієї теорії вчений виділяє три основних закони розвитку особистості.

Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психіч­них функцій, які є основним ядром особистості. Це закон пере­ходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосеред­кованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвит­ку психологічних функцій.

Другий закон формулюється так: відношення між вищими психічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Вищі психологічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки.

?

Третій закон може бути названий законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Психологічна функція в про­ цесі свого розвитку переходить із зовнішньої форми у внутріш­ню, тобто інтеріоризується, стає індивідуальною формою пове­дінки.

За Л.С.Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку. Поведінка стає поведінкою для себе, людина усвідомлює себе як певну єдність.

Отже, вивчення особистості в класичній психології спричи­нило утворення низки фундаментальних положень, що відкри­ли можливість для розгортання подальших психологічних досліджень С.Л.Рубінштейна, О.М.Леонтьєва, Б.Г.Ананьєва, Г.С.Костюка та інших.

Вітчизняні теорії особистості. У вітчизняній психології існує велика кількість теорій та підходів до тлумачення сутності осо­бистості, її структури. Зупинимося лише на фундаментальних концепціях видатних вітчизняних психологів, які стали підґрун­тям для розвитку вітчизняної психології особистості.

С.Л.Рубінштейн вважав, що особистість — це взаємопов'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні діяння. До внутрішніх умов належать психічні явища — психічні властивості та стани особистості. Особистість є тим більш значу­щою, чим більше в індивідуальному заломленні в ній представле­не загальне, суспільне. Власне особистісними властивостями є ті, які спричиняють суспільно значущу поведінку та діяльність лю­дини. Головне місце серед них відводиться системі мотивів і цілей, які людина ставить перед собою; властивості характеру, які зу­мовлюють вчинки людини, здібності, які роблять її здатною ви­конувати ті чи інші види діяльності. Особистість виявляється і формується у взаємодії з навколишнім світом, тому велике зна­чення для розуміння особистості має діяльність. Психічні проце­си особистості, будучи детермінованими зовнішніми впливами, самі опосередковують та регулюють поведінку та діяльність осо­бистості.

О.М.Леонтьєв визначав особистість як відносно пізній про­дукт суспільно-історичного та онтогенетичного розвитку люди­ни. Особистість є результатом інтеграції процесів, які забезпе­чують життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності. Ці відношення характеризуються свідомим регулюванням, а на пев­них етапах передбачають наявність самосвідомості особистості. Особистість характеризують лише ті психічні процеси й особ­ливості, які забезпечують виконання людиною діяльності.

О.М.Леонтьєв виокремлює три головні параметри особис­тості: широта зв'язків людини зі світом, міра їх ієрархізованості та загальна структура. Самостійними одиницями життя особис­тості є ієрархія її мотивів та діяльності. Психологічними підструктурами особистості є темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й інтереси, звички та навички, моральні риси характеру тощо. Особистість розвивається не в межах за­доволення потреб людини, а у творчості.

Б.Г.Ананьєв вважав, що особистість — це суспільний індивід, об'єкт і суб'єкт історичного процесу. Різноманітність зв'язків із суспільством визначає інтраіндивідуальну структуру особистості, організацію особистісних властивостей та її внутрішній світ. З іншого боку, стійкі комплекси особистісних властивостей регу­люють обсяг і міру соціальних контактів особистості, вплива­ють на створення нею власного середовища розвитку. Інтраін- дивідуальна структура особистості є цілісним утворенням, пев­ною організацією властивостей людини, функціонування якого можливе завдяки взаємодії різних компонентів структури осо­бистості.

Б.Г.Ананьєв вибудовує структуру особистості одночасно за двома принципами: субординаційним і координаційним (де­тальніше у підрозділі „Структура особистості").

Згідно з концепцією Г. С.Костюка, індивід стає особистістю через формування в нього свідомості та самосвідомості, утво­рення системи психічних властивостей, здатності брати участь у житті суспільства. При цьому не слід забувати про природну сутність особистості. Природне „знімається" в суспільному, але не усувається, а діє на всіх етапах життя особистості. Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу, а особистістю стає лише на певному етапі і може перестати нею бути. Природне жодним чином не протиставляється соціальному; без природного, біо­логічного немає соціального, суспільного.